ЗМІ

Принцеси пострадянських ландшафтів

Євгенія Кононенко. Празька химера. — Львів: Видавництво Анетти Антоненко, 2019. — 224 с.

Жила була собі Попелюшка десь у часи перебудови, і знайшла собі принца, і переїхала до його квартири. І жили б вони довго і щасливо, але в його квартирі жила також мама принца, бабця принца (що десятиліттями хворіла й стогнала за стінкою) і бозна-які іще привиди київських квартир. І Попелюшка так до скону й продовжувала бути Попелюшкою, відбирати зерна від полови та служити денно й нічно своєму чоловікові (що, ймовірно, для нього зараховується як гепі-енд цієї казочки).

Але у збірці оповідань Євгенії Кононенко все відбувається дещо складніше. Ця книжка виростає з есею Вірджинії Вулф «Власний простір», в якому англійська письменниця розповідає: для повноцінного розвитку жінці потрібні своє житло і свої гроші. Тільки елегантне феміністичне питання своєї приватної території у цій збірці постає у дуже не елегантних, хоча таким чином більш упізнаваних, пострадянських декораціях. І, здається, всі ці оповідання мімікрують під упізнавані дівчачі казки про принцес, які видають у підкреслено рожевих обкладинках.

Тільки якщо здебільшого казки розповідають, як чудовисько, жаба чи дикун в певний магічний час та ще й за ніжного й дбайливого ставлення перетворюється на чарівного й бажаного принца, в «Празькій химері» бачимо протилежне перевтілення.

У перших оповіданнях книжки зберігається дещо очуднена атмосфера казки, оскільки дія відбувається в по-попсовому «казкових» місцях – Празі й Парижі, а замість зачарованих замків – розкішні квартири в омріяних історичних районах. От тільки ці замки справді зачаровані, адже щоб стати їхньою володаркою, треба втрапити в пастку чудовиська (а те, що чоловік є хижаком і чудовиськом, у цій книзі питань не виникає). Скажімо, щоб стати принцесою у квартирі коло Нотр-Даму, треба потрапити в полон до кількасотлітнього горбаня Квазімодо, який вміє вести інтелектуальні розмови, але який має таку потворну зовнішність, що, здається, знає, як треба душити своїх жертв, щоб забрати їхню енергію і молодість і продовжувати таким чином власне життя до нескінченності («Паризькі химери»).

Здається, кожен чоловік із цієї книжки перетворюється опівночі на Чудовисько – на істоту, яка, завоювавши жінку, прагне відвоювати її простір, перетворивши її на свою побутову, сексуальну чи інтелектуальну служницю, і таким чином живитися її енергією й користуватися її безоплатними послугами вічно.

Тільки якщо перші тексти книжки створюють містичну і напівказкову атмосферу, то далі починається впізнаваний брутальний київський ландшафт. Хоча жінки цієї книжки примудряються помічати омріяних принцоподібних чоловіків і в ньому. Щоб завоювати жінку з квартирою, чоловіки перетворюються на прекрасних лицарів із суперздібностями. Або принаймні на чистих і невинних чоловіків, якщо вже ні вродою, ні корисними практичними навичками вони не відрізняються («Готелька на Борщагівці»). І поки жінки западають на своїх омріяних чоловіків, ті завойовують і відвойовують у них їхній простір. І йдуть у той момент, коли нарешті знаходять кращий варіант.

Щоправда, у цій збірці трапляються також нетипові фантастичні жінки. Вони абсолютно не схожі на всіх інших, і здається, саме такі жінки населяють будь-який варіант земного раю, про який фантазують собі чоловіки. Це сильні й незалежні мисткині й інтелектуалки, які, збираючись між собою, виявляють справжнє обличчя. Вони нагадують істот із тих казок, в яких герой піддивляється за купанням жінок вночі, які після цього перетворюються назад на птахів («Зупинка за вимогою»).

 

Не дивно, що герою треба таємно проникати у їхній світ і піддивлятися за їхньою пиятикою, порушуючи таким чином межі сакрального жіночого ритуалу (за таке піддивляння вакханки з античного світу запросто могли розірвати чоловіка на шматочки). І оскільки чоловік з цього оповідання западає на істоту не від світу цього, яка вміє жити у власному просторі власними заняттями, вона може бути хіба його божественною нареченою, тобто тимчасовим притулком, «зупинкою на вимогу», а не кимось, хто завжди буде поруч.

Тож, отримавши оцей власний простір, про який писала Вулф, дівчата перевертають типовий казковий сюжет. Жив-був принц десь у нетрях Солом’янки в одній квартирі з батьками й родиною свого брата, чув вічне гомоніння людей і спав на розкладачці абиде (і мріяв про власну (бодай прохідну!) кімнату). І трапилася йому принцеса, що жила десь на Троєщині у двокімнатній квартирі. Принц довго зваблював її, щоб переїхати до її троєщинського палацу. І жили вони душа в душу, аж поки квартирне питання одного дня не дісталося і до них. Бо щойно в цього зразкового чоловіка з’явилася своя кімната, потреба носити маску сякого-такого принца відпала. Як там пишуть у казках? Опівночі чари розвіялись, і за маскою теплого й лампового Панасика в рваних шкарпетках проступило несимпатичне обличчя, яке зажадало бути Атанасіосом і мати право на першу ліпшу підкреслено сексуальну жінку, якою, до слова, йому забракло засобів володіти вічно.

Читомо, Тетяна Петренко, 12.03.2019