Читачам, звиклим до текстів, які нагадують теплі ванни, затяжна «Червнева злива» Тимофія Гавриліва протипоказана. Це літературний контрастний душ на 416 сторінок: витримати його здатні лише загартовані експериментальною прозою.
Манера викладу історій – безперервна злива думок, потік свідомості із вкрапленнями діалогів, холодні вітри, зубодробильні громи і блискавки, журба й печаль. Диригента цього какофонічного потопу непросто роздивитися: вода тече, людські голоси в ній зливаються та звучать так, ніби не чують одне одного. І не чують одне одного, відколи існує цей чарівний світ. Лейтмотивом «Зливи» Гавриліва є суперечлива тема пам’яті та розуміння ближнього і сущого світу сього. Інша річ, що пам’яті вірити не можна, та й розуміння поміж персонажами роману, як не драматично, не склалося.
Тимофій Гаврилів — майже український Пруст, події переважно розгортаються у внутрішньому світі героя, сюжети розмиті рефлексіями, зрештою, мінімалізм чи лаконізм і великі тексти важко поєднуються, а в наш швидкий час навіть критикам їх годі читати – втомливо.
Невдалих експериментів не існує
Якщо забрати сторінок зо двісті, зокрема численні штампи й заяложені метафори у новелах, тоді шанс у автора, як свого часу і в Пруста, точно з’явився би. Треба віддати належне видавцю Анетті Антоненко, яка, на відміну від Андре Жіда й редакторів видавництва «Ґрассе», творчий розмах з економією паперу не плутає, тому видає багатосторінкові романи й літературні експерименти українських авторів. А як писав Артур Кларк, невдалих експериментів у науці не існує. В літературі, з огляду на її багату історію, теж. Як заповідав Гемінґвей: «Якщо ти не був на війні, не пиши про неї».
Фігури і більшість обставин у «Зливі» вигадані, перегуки з дійсністю довільні. Роман у новелах Тимофія Гавриліва «Червнева злива» – це історії життя людей різних поколінь, переплетені між собою, як дзеркальні скельця в калейдоскопі, що додає оповіді оптичності, але не з перших сторінок, а з розгортанням сюжетних ліній.
Герої втілюють похмурий дух часу кількох десятиліть української історії разом із революціями та війнами нашого часу. Країна постає через голоси тривог своїх персонажів: скромного вчителя історії у пошуках сенсу людської історії; цинічного вбивці, який стає вершителем доль – українським політиком; неприкаяного богомаза і наївної жінки, яка вірить у любов як у бога; воїна-афганця, що знайшов свого бога на війні; романтичного юнака, що приніс себе в жертву революції. Чи був у цих «пересічних людей» (якщо вірити на слово автору) інший вибір?
Від себе не втечеш
Історія життя людей в романі – сумна й трагічна, як «Тоска» Пуччіні, песимізм пронизує до кісток, читачеві доведеться змиритися, що самоіронії у персонажів нема, як і почуття гумору, але й жалю до таких персонажів і їхньої нелегкої долі – як кіт наплакав. Що співчуття, що жаль до персонажа-вбивці викресати складно. Проте, наприклад, Перу Лагерквісту в оповіданні «Кат» це вдалося, герой у нього вийшов настільки живий і справжній, що співчуття до нього переходить у симпатію. Натомість Гаврилів у новелах вимальовує психологію жертви, що, як психічна вада, не дає змоги персонажам роману ні радіти життю, ні вірити чи довіряти ближньому, як самому собі, вони постійно шукають спосіб ладнання з собою ж.
Однак цікава річ: що більше ці персонажі рефлексують, то відірванішими від реальності стають, наче безтілесні проекції своїх уявлень, комплексів, ілюзій та помилок. І завжди поруч дитячі травми, з якими ці дорослі люди ніяк не можуть дати раду, як із минулим, яке їм не дає спокою. Виходить, хто з людей не травмований: як не батьками, то на війні, то нерозділеним першим коханням.
Локус контролю в персонажів зовнішній, вони шукають і знаходять винного, взяти відповідальність за своє життя не можуть. Такі герої увагу і цікавість читача не втримують, про симпатію навіть не йдеться. Вирок поколінням почасти справедливий, але типажі в романі чорно-білі, як добро і зло в байках Крилова. В оповіді розриви, ретардації, логічні провали в сюжеті, так перетворення поганого хлопця у вбивцю, а потім в депутата відбулося якимсь чарівним чином: жив собі пацан, потім убив свого батька, бо не впізнав його, але в мить смерті дізнався… і раптом у Верховну Раду його піти попросили. Мало не індійське кіно, де такі прийоми настільки патетичні, що над ними сміються замість плакати.
З огляду на текст новели «Я фінка в руках твого бога», в оточенні автора народних обранців немає, як і професійних кілерів. Та не ганитиму ні першого, ні останнього: Гаврилів не Перес-Реверте, бездоганні сюжети гамлетизувати серед українських письменників уміють одиниці.
В кожному ґетто своя правда
Понад те, у «Червневій зливі» Гавриліва не варто розглядати літературну реальність як соціальну. Він вустами героїв аналізує їхнє життя, але вони не просвітлені будди, вище свого приземленого розуму піднятися не можуть, тому й цінності їхні навіть війна і смерть не визначають. Героїзм професійного воїна – це зрозуміло, а вже смерть заради непроговореної ідеї – тут не революція, а шаблон, що це за ідея, за яку – добровільно чи ні – але віддають життя? От Селін у своїй «Подорожі на край ночі» людське нутро бачив як етолог, а не як патріот.
Причини тих чи інших учинків персонажа мають бути психологічно достовірними, інакше читач герою не повірить, а отже, автору. Література не політика і не любов до рідного краю, освячена смертю за велику ідею, як юний романтик Євген з останньої новели «Українська Ґерніка». Мистецтво літератури перебуває вище за будь-яку релігію, секту, фюрерське лідерство, духовність, моральність і решту маніпуляцій зі смислами. Інакше це вже не та література і нічого спільного з мистецтвом вона не має. І хоча завжди були й будуть письменники, які літературу та історію варять на одному пекельному вогні, бо тільки так, на їхню думку, збурюється національна свідомість.
Хай собі каркають чорні ворони, критика цю пташину мову транслюватиме інакше: провокація була, накаркати можна невідь-що, але після кожної літературної провокації, крім «голого» тексту, читачам нічого не залишиться. Бо головна проблема української літератури в тому, що вона не може вийти за межі національного ґетто. Сидить, як бояриня у чужому домі, за межі якого не виходить. Озирається на постать Тараса, як на старшого, на брата. Гаврилів це теж робить, хоч не лише він шанує традицію моралізаторства в художньому тексті («Він не був героєм, як ми уявляємо», «Нас тут триста, як скло, товариства лягло»), що таке зло і що – добро.
Але ці філософські роздумування позбавляють оповідь драйву. Та й час Тараса минув, як і сердешної Оксани, еге, життя сучасних кріпаків інше, вони письменні, у них є таки радощі, веселощі, сонце сходить, зливи колись минають. Контекст творення цінностей змінився, розширився глобально, всякі радянські примари й жалібні ліричні відступи про бідне дитинство вже не розчулюють читача навіть у одноманітних романах поета Жадана. Зациклюватися на розпачливій історії, що ламає руки й ридає над загиблим воїном, – це хіба приреченість постколоніальної літератури. Сучасна література традицію змінює, за прикладом французької, роман перетворює в антироман, витворює власний канон. Бо вона жива й прагне дослідів, польових досліджень (і не тільки з українського сексу), експериментів, викликів традиції.
Вислід прочитання простий: Тимофій Гаврилів спровокувати читача на сильні емоції цим романом, схоже на те, намагався, але не врахував найпростіших речей. Мова оповідачів в кожній з новел – грамотна й вивірена, мало не рафінована, навіть як для українського депутата, що аж обезкровлена. Вона без запаху, нібито поза літературою пахне погано і не виходить до людей без антиперспірантів. Тому історія кожного персонажа — як стерилізований посуд, а сповіді й почуття героїв і героїнь – як необжиті кімнати, які поприбирали до приходу гостей. І це заважає пройнятися важкою долею цих незбагненних страждальців, які намагаються прикрити рефлексіями власні помилки і біди, все пропало, немає світла в кінці чорного тунелю. У літератури своя правда – непристойна, аморальна, некрасива (хоч як би звабливо вона промовляла) і жорстока. Як життя в дикій природі.
Не лише розумуваннями єдиними живе людина: так багато думати, як то постійно роблять персонажі «Зливи» – на це український депутат не здатен! Коли персонажі раціоналізовані, то їхні слова не пахнуть, немає поту, крові, плоті, ні краси, ні бруду (хай навіть там про батьковбивство чи зґвалтування), а в тексті він фігурує на рівні умовної абстракції, це обезживлює сюжет, персонажа і – читача. А він кровожерливий хижий мисливець за новими відчуттями та емоціями.
Тимофій Гаврилів, безперечно, має свою впізнавану манеру оповіді, власний стиль і філософію тексту, безкомпромісність і стриманість – з читачем не заграє, скандальної популярності не прагне. Його право, але читач не хоче сумувати і страждати навіть з найталановитішим автором.
