ЗМІ

Мистецтво бути куркою – мистецтво стати жінкою: правда і брехня про жіночу логіку

Кларісе Ліспектор. Сімейні узи. – К.: Видавництво Анетти Аноненко, 2018. (переклад із португльскої Наталії Пнюшкової)

 

"Дурна, боязка і вільна. Не всепереможна, яким здавався б собі на її місці півень… […]…Навіть вона сама нічого не знала напевне, як півень, наприклад, знав про існування свого гребінця. Єдина її перевага в тому, що курей було так багато, що після смерті однієї одразу ж виникала інша, настільки схожа на попередню, що можна було б припустити, що це вона і є"… (новела "Курка")

Ось власне цієї цитатою можна було б почати й завершити розповідь про збірку новел Кларісе Ліспектор "Сімейні узи". Написати про курку так, щоб поміж рядків читалося про жінку – це пілотаж. Курка знесла яйце – і набула нової цінності. Усе. Без коментарів.

Але не куркою єдиною розважає Кларісе Ліспектор своїх читачів, чи – радше читачок. Бо її новелістика – від першого до останнього рядка пронизана жіночою логікою і жіночим світовідчуттям.

Про що думають жінки і чого вони бояться. Саме це єднає тринадцять різних новел, зібраних під однієї обкладинкою.

Бояться ж жінки зради, самотності, непотрібності, втрат. Бояться бути чужинками у власному житті і у власному домі. Зрештою, бояться, що їх не оцінять, або оцінять не так чи не ті.

"Сімейні узи" – це вир жіночих комплексів, які створювалися, розбудувалися, живилися стереотипами упродовж десятиліть або століть, а тепер виходять жінкам боком. І не лише жінкам, а всім, хто опиняється із ними поруч – передовсім їхнім чоловікам і дітям.

Читати новели Кларісе Ліспектор украй важко. Вони тягучі, багаті на образи і ремінісценції, позбавлені сюжетної завершеності і дуже нагадують марення. Такі тексти не осилиш "за раз" чи "по діагоналі". Вони потребують часу і вдумливості. І лишають по собі сильний післясмак. Ви будете ще довго по тому уявляти брудну від потрощених курячих яєць сітчасту господарську сумку, оберемок ніжних троянд і красиве коричневе плаття з мереживним комірчиком або гостре лезо ножа в м’якій плоті іменинного торту. Так само, як нескінченно довго міркуватимете про те, що жінку робить жінкою, і чому жінки ховають свій світ і свій біль у собі аж допоки, він не проїдає в їхньому серці й мозку смертельну рану.

"Її родина безупинно рухалася й сміялася. А вона була матір’ю над усіма. І раптом ця мати випрямилася на стільці, повільно, як це роблять мертві, наводячи жах і німоту на живих, немов намагаючись міцніше закріпитися на своєму місці, вивищуючись над гамором…– такою постає в новелі "З Днем народження" вісімдесятидев’ятирічна родоначальниця сімейного клану, що так безмежно розрісся упродовж десятиліть. –Безпорадно сидячи на стільці, вона зневажала їх. І далі собі дивилася на всіх, кліпаючи очима. Усі ці її діти, онуки і правнуки були лише плоттю з її коліна: ця думка вихлюпнулася з неї, немов плювок. … […] … І як так вийшло, що з цього стовбура утворилися такі нещасні, жалюгідні плоди, нездатні відчути справжню радість? Як могла вона народити цих слабких і хирлявих істот із кумедними обличчями? Гіркота віддавалася потужним сплеском у її порожніх грудях. … […] …Вони, ця її родина, нагадували метушливих щурів. Незліченні. Вона повернула голову і з несподіваною силою сплюнула на землю".

 У цьому – уся Кларісе Ліспектор із її неоднозначним світобаченням і болючою глибиною.

І насамкінець ще один штрих: відома бразильська журналістка, редакторка й письменниця Кларісе Ліспектор, твори якої нині вивчають у школах Бразилії, народилася на Вінничині. Щоправда, їй не минуло і двох місяців, як батьки емігрували до Бразилії, тож до України Ліспектор відношення має швидше номінальне. Вона пішла із життя у грудні 1977 року. Відтоді й до сьогодні її життя і творчість у Бразилії старанно міфологізують.

Тому "Сімейні узи" – хороше чтиво для любителів міфів, недомовок, різночитань, химерних асоціацій і метафор, що вкарбовуються у мозок. Новели навряд чи годяться для читання на галасливому пляжі, але чудово пасуватимуть для відпочинку на самотині.

 

INSIDER, Аліна Акуленко, 17.07.2018