ЗМІ

Довга нестабільна зима, коротка весна і раптове гаряче літо. Землероби кажуть: такий розклад для роботи складний, а для урожаю вкрай несприятливий. Українські прозаїки, либонь, в цьому з ними суголосні. Ситуація з прозою схожа на фото в старій газеті: на передньому плані – красиве обличчя селянина, на задньому – чорне порожнє роками поле, зверху – нічим не обґрунтований оптимістичний заголовок.

Нових книжок прози цієї зими-весни з’явилося небагато. Але і серед тих буде важко відшукати «хітову», і серйозно говорити варто хіба що про одну. Либонь прихильники української літератури або довго приглядатимуть собі перекладних романів, або віддадуть перевагу поезії (от з ними все чудово складається). Не оптимістична новина? – Тільки не для поетів.

LB.ua розказує про сім українських прозових книжок, виданих до Книжкового Арсеналу. 

Тимофій Гаврилів, «Червнева злива» (Видавництво Анетти Антоненко)

Сім «важковагових» фрагментів «Зливи» об’єднані спільною темою, а подекуди з новели до новели мандрують і герої. Хоча у Гавриліва героїв легко між собою сплутати: вони ніколи не мають яскравої особистості, попри їхню ексцентричну поведінку. («Фірмові» номади і безхатченки цього письменника нікуди не ділися, не переживайте). Автор «Зливи» прицільно пише світ не реалістичний, а світ ідей, навіть моралей (тих, що наприкінці байок складають). А одна з ідей «Зливи» полягає в тезі про війну як про момент одкровення.

Авангардом про себе заявить Перша Світова: герой згадує картину з помираючим солдатом з Західних фронтів і його розпоротий живіт. І тут же – Афганська 1980-х: саме в цей час в провінційному радянському містечку зарізали його єдиного, схоже, за все життя друга. Буде тут і Друга світова, і Хіросіма, і наша війна на Сході. Безперервний потік воєн, де одну від іншої різнить виключно те, хто на них гине. Навіть не потік, а дурна безкінечність. Чи не кожного з героїв «Зливи» зрадив батько: така-от буквальна історія про те, як діти відпрацьовують гріхи батьків.

І нема чому дивуватися, коли бої Першої світової у Франції раптом відгукнуться сьогодні. Оповідання «Сонечко», наприклад. Герой іде добровольцем на Донбас, Аліна – найманка з іншого боку. Колись вони обоє зустрічалися в Парижі на олімпіаді з французької мови, де мали коротку безжурну інтрижку. Хтось в цьому сюжеті помре, це ясно.

В цьому світі взагалі мало живих. Все тут підпорядковується тезі: «Достовірні лише дати життя і смерті, решта – інтерпретація». Навіть ті, хто з війни повернулися, не відразу усвідомлюють: вони навіки залишилися на війні. Гаврилів ретельно і з різних боків розмірковує над «афганським синдромом». Грубо кажучи: це ПТС тих, хто у війні програв.

Досвід переможених автор «Зливи» екстраполює на всі війні. Прийом очевидний і дієвий: переможні війни – ілюзія, ціна за них захмарна.

Всі новели «Зливи» – монологи, як годиться прямій мові, дещо сумбурні. Герої Гавриліва переповідають події, які стали поворотними в їхньому житті. Це може бути щось трагічне і епічне, як-от убивство чи зрада. Може бути щось банальне, як невчасно повернена до бібліотеки книжка чи підгоріла каструля. Вони говорять-говорять-говорять, дошукуючись моменту, коли ж їхнє життя збочило з головної дороги. Щоб так чи інакше дійти до спогадів про дитинство. Зрештою, один із героїв так і скаже: наші розповіді про дитинство – це єдине, чим ми можемо чесно поділитися один із одним. Аби тільки був слухач для тих оповідок, – додам я від себе.

LB, Ганна Улюра, 22.05.2018