З нагоди виходу нового роману в новелах ми поспілкувались з автором.
Тимофій Гаврилів – автор романів «Де твій дім, Одіссею?» (2015), «Чарівний світ» (2016), «Вийди і візьми» (2013), книжок оповідань, есеїстики, віршів і перекладних видань. Його твори регулярно входять у літературні рейтинги, а роман «Де твій дім, Одіссею?» очолив список найкращих художніх книжок 2015 року за версією журналу Forbes-Україна. Лауреат загальноукраїнської літературної премії «Благовіст» (1996) і Міжнародної літературно-мистецької премії імені Пантелеймона Куліша (2015). Пише для української та європейської преси.
– Хто Ваші герої?
Пересічні люди, які в різних обставинах тримаються по-різному: одні стають злочинцями, інші – героями, одні пливуть за течією, інші чинять опір. Проте й з тими, які «мов галузка на воді», не все однозначно. Для кожного настає мить одкровення.
Для оповідача першої частини, «офігенного читаки», як він сам про себе висловився, це відбувається тоді, коли вигаданий світ пригодницької літератури розбивається об дійсність. Для вчителя історії – коли він опиняється перед вибором між підручником і людиною, між дружбою і коханням, між порядністю і послугою. Він уже песіонер, й ось на схилку віку, можливо, на порозі смерті, мусить розвʼязати цю потрійну дилему, ніхто інший цього за нього не зробить, як за жодного іншого персонажа. Оповідачка «Богомаза» постійно закохується не в тих чоловіків. Останній, з ким вона живе, також не той, однак зовсім по-іншому: в дитинстві романтик, за фахом інженер, згодом без роботи і без сімʼї, він відкриває в собі художника. «Закладка» – на перший погляд science fiction, однак лише такою мірою, якою наукова фантастика є метафорою. Оповідач наступної новели – вбивця і депутат Верховної Ради, він на боці зла, проте це не відбирає правдивість у того, про що він розповідає. Відсидівши замість дружків, «працює» кілером, доки одного разу стикається на сходах будинку зі своїм справжнім батьком. Оповідач «Сонечка» вирушає в Італію в пошуках свого студентського кохання. Він став жертвою шахрайства, і шахраєм виявився його батько – безумовно, в турботі про світле майбутнє сина.
Остання новела – про юнака. Він просто хотів бути там, де твориться історія. Відчув себе українцем, це наймолодша ґенерація. Він носив українство в собі, а студентський протест, ще до того, як переріс у Революцію Гідності, примусив його блискавично зробити вибір – буквально за півгодини до того, як він мав стати громадянином Італії і, відтак, Євросоюзу. Слова, які цитує його дівчина, кураторка мистецьких проектів, і якими завершується роман: «Я приїхав сюди, щоб жити». Майдан для Євгена – місце, де вирує життя і твориться історія. Він не міг припускати, як більшість нас не припускали, що настане момент кровопролиття. Майдан починався і замислювався як мирний опір. Євген і його дівчина – покоління, для яких Шевченко – далека історія, дуже далекий світ. Вони ототожнюють себе з героями Крут, це їм ближче і зрозуміліше. Оповідачка не здогадується, що слова «Нас тут триста, як скло, товариства лягло», належать Шевченкові і стосуються ще віддаленішого епізоду української історії, а саме козацьких часів. Її покоління цитувало ці рядки на шкільних роковинах трагедії під Крутами. Світлана несамохіть актуалізує Шевченка, наскільки він сучасний, так наче жив і писав нещодавно. Контекст затирає авторство і зосереджує на сказаному.
Історії всіх цих людей розгортаються на тлі історії країни, вони її безпосередні учасники, кожний із них на свій лад творить її – хто бездіяльністю, хто – жертовністю. Приватна і суспільна історія постійно перетинаються, місце їхньої зустрічі – людина. Всі персонажі взаємно повʼязані, їхні шляхи міцно переплетені.
– Кілька слів про географію.
Географія сягає від Архангельська до Парижа, та центральна арена – Україна. Фігури твору походять з різних її частин, із Західної України (Галичини та Волині) однаковою мірою, як і з Херсонщини (Жанна), Черкащини (Світлана та її приятельки) та Донбасу (айтішник Олег). Так само в різних містах і місцевостях відбувається дія: на Заході, в Києві, на Сході.
– Розкажіть про «горизонти» (цінності) Ваших героїв.
Всі вони шукають себе і по-різному знаходять. Світ Богдана – матеріальний комфорт, вміння добре влаштуватися, багатство. Звʼязки, пляшка, підкуп, коли старший син у стані наркотичного спʼяніння збиває на смерть молоду жінку з дитиною. Від свого друга, який погоджується на кривосвідчення, Богдан приховує обставину, що жертва – донька тієї, яку вони обоє колись кохали. Це його світ, надто сильно він не переймається, сумління приходить до нього у снах, проте він затлумлює його голос.
Світ Антона – Христос у джинсах і кедах на стіні колишньої протестантської кірхи. Він заповнює її (протестантські церкви зазвичай без розписів) цим сюжетом – Ісус, його дівчина і їхня спільна дитина, ще в лоні матері.
Світ депутата-кілера – однокімнатка зі схибленим вітчимом, якого він має за рідного батька і називає «старим», взуттєва крамниця, де прибирає його мати. Його шлях – з «низів» у «верхи», це наш соціальний ліфт, який везе догори не тих, що треба, і не так, як треба. Невдовзі його приймають за кордоном, він – представник своєї держави, перерізає стрічку, плутаючи при цьому двох Шевченків – футболіста Андрія і поета та маляра Тараса.
Світ оповідача «Сонечка» – бляшанка пива, тир і секс. Цінності Світлани і її подруг – сучасні, вони геть іншого покоління і світобачення. Для них Україна – їхня природна домівка, вони вільні від тягаря минулого, вони живуть звичайним алгоритмом навіть у незвичайних ситуаціях, відкритті, безпосередні, емансиповані. Вони самі приймають рішення щодо себе («Ми знаємо, коли нам народжувати»).
– Мова твору?
Роман написано літературною мовою, соціальний статус чи регіональний колорит передано легкими вкрапленнями – відповідними інтонацією та лексикою. Суржик використовується лише в одному пасажі – в мовленні провідниці вагону, яким черкаські дівчата їдуть у Київ. Я прихильник того, щоб книжки творилися літературною мовою (за потреби з певним кольоруванням), для мене це надійна ознака її суверенного статусу. Зрештою, твір – певна художня цілість, навіть якщо різні історії розказані різними людьми.
– Співвідношення дійсності, фантастики, містики.
Переважає дійсність, фантастика – метод, не самоціль. Містика повʼязана з двома моментами: з іконою Богородиці в новелі «Сонечко» і з явою Євгена наприкінці роману, коли Світлана, його дівчина, і Соломія, його – молодша – сестра, сидять за столиком кавʼярні, а за вікном періщить дощ.
– І, нарешті, війна…
Війна тягнеться практично через усі новели, від Другої світової до теперішньої російсько-української. Для України Друга світова не завершилася, вона тривала всі ті роки в різних формах і завершиться щойно тоді, коли Росія визнає Україну, змириться і погодиться з її незалежним, суверенним існуванням, з її правом на власний шлях розвитку.
Війна – виклик і момент істини. Коли Росія окуповує Крим та вторгається на Донбас, оповідач «Сонечка» записується добровольцем – якоюсь мірою, несподівано навіть для самого себе, проте він ішов до цього. На Донбасі він зустрічає жінку, з якою колись переспав у Парижі, як обоє були студентами, переможцями олімпіади з франзуцької мови, вона – справжньою, він – липовим. Аліна, найманка на боці загарбників, помирає в нього на руках. Його оповідь клаптикова, уривчаста, епізоди перемішуються, це єдина новела книжки, де як рамка використовується «зовнішня» оповідь, і читач збагне, чому.
Айтішник Олег на Донбасі, бо там його дім, його коріння, яке постійно підрубували, проте воно проростало знову і знову. Здавалося б, яка непоєднуваність – таке «космополітичне» ремесло і така емоційна привʼязка до свого краю, «малої батьківщини». Для афганця Андрія, ще однієї епізодичної фігури, війна – модус. Раз побувавши на ній, він так ніколи з неї і не повернувся. Вона – його коханка, в її обіймах він гине.
Так склалося, що більшість чоловічих фігур твору гине, жіночі виживають. Стійкіші, більше надії, рація життя? Не знаю. Та якщо поглянемо на статистику, значною мірою це, схоже, так.
