Завдання перекладача – не лише зберегти мовну ауру твору, але й передати дух епохи, концентрат часу, лексичну відповідність сюжету.
Як відомо, основне завдання перекладача – не лише зберегти мовну ауру твору, але й передати дух епохи, концентрат часу, лексичну відповідність сюжету. У даному випадку всі автори перекладу чудово впоралися із цим завданням, хоч книжки їм дісталися непрості: сучасна класика, історія кохання, історичний роман-гра.
Їхні автори, у свою чергу, розкривають зовсім інший бік класичних сюжетів, і це не чергова інтерпретація чи постмодернізм. Просто виявляється, що писати про всім відомі речі можна зовсім інакше. Не так, як прийнято, по-своєму, з точки зору вічності, а не сьогочасної моди.
Можливо, саме тому книжки цього огляду стали за кордоном бестселерами, будучи популярні також у нас.
Славомир Мрожек. Емігранти. Пішки. Портрет. – Л.: Видавництво Анетти Антоненко, 2016
Ці три чудові, взірцеві як загалом на трагічну драматургію ХХ століття, п’єси з доробку визначного представника театру абсурду поляка Славомира Мрожека – вагомий внесок у сьогоднішній наш балаган культурного буття. Герметичність, замкненість «театральних» лаштунків життя у всіх трьох творах збірки, перекладених Оленою Катаєвою і Сергієм Борщевським, при цьому лише додають загостреності абсурдові стосунків. Цікаво, що розвиток подій в театрі абсурду починається майже однаково.
До речі, «Емігранти» були написані у 1975-му році, будучи поставлені самим Анджеєм Вайдою - і мова в них про пригоди двох зайшлих до паризького світу-всесвіту поляків. Їдка сатира, знущання одного героя над другим, у фіналі – ридання і спогади про рідну хату, мух під стелею і щоденні консерви для собак, якими зараз доводиться харчуватися. Для письменницької манери Мрожека взагалі характерні іронія і гротеск, виявлення абсурдних сторін життя, нерідко - притчова манера оповіді й фарсові риси. Примітивізація життя, духовне зубожіння, дидактизм у мистецтві – ось те, проти чого все життя змагав у свої творчості автор «Емігрантів», «Пішки», «Портрету».
Зрештою, річ навіть не в абсурді трійки п’єс, зібраних у цій ошатній книжці – а в тому оточенні, дискурсі та контексті, який зустрічаємо також у творах інших видатних емігрантів (автор збірки попоїздив таки світом, повернувшись до Польщі). Серед них насамперед – це так само три видатні вигнанці-емігранти зі слов’янського світу, що зробили свій золотий внесок у скарбницю світової, але насамперед західної культури – Ежен Йонеско, Еміль Чоран, Мірча Еліаде.
За новіших часів, звісно, це Мілан Кундера майже з такою самою тематикою буденного абсурду, що витворюється з гіркої ностальгії, усвідомлення власної непотрібності у цьому світі, «казенного» ставлення оточуючих навіть до інтимних сфер життя.
