Від Києва до Марсу: 5 нових книжок про еміграцію
Давно відомо, що дістатися Америки буває набагато легше, ніж доїхати до вокзалу. Втім, у книжках цього огляду герої мандрують набагато далі – у майбутнє, в минуле, зрештою, вглиб історії. Головне при цьому – не загубитися в дорозі до самого себе, а це, погодьмося не завжди і не кожному вдається.
Славомир Мрожек. Емігранти. Пішки. Портрет. – Л.: Видавництво Анетти Антоненко, 2016
ВСЕСВІТІ, Ігор Бондар-Терещенко, 21.11.2016
Ці три чудові, взірцеві як загалом на трагічну драматургію ХХ століття, п’єси з доробку визначного представника театру абсурду поляка Славомира Мрожека – вагомий внесок у сьогоднішній наш балаган культурного буття. Герметичність, замкненість «театральних» лаштунків життя у всіх трьох творах збірки при цьому лише додають загостреності абсурдові стосунків. Цікаво, що розвиток подій в театрі абсурду починається майже однаково. До речі, «Емігранти», як знати, були написані у 1975-му році, будучи поставлені самим Анджеєм Вайдою – і мова в них про пригоди двох зайшлих до паризького світу-всесвіту поляків. Їдка сатира, знущання одного героя над другим, у фіналі – ридання і спогади про рідну хату, мух під стелею і щоденні консерви для собак, якими зараз доводиться харчуватися. Для письменницької манери Мрожека взагалі характерні іронія і гротеск, виявлення абсурдних сторін життя, нерідко – притчова манера оповіді й фарсові риси. Примітивізація життя, духовне зубожіння, дидактизм у мистецтві – ось те, проти чого все життя змагав у свої творчості автор «Емігрантів», «Пішки», «Портрету». Зрештою, річ навіть не в абсурді трійки п’єс, зібраних у цій ошатній книжці – а в тому оточенні, дискурсі та контексті, який зустрічаємо також у творах інших видатних емігрантів (автор збірки попоїздив таки світом, повернувшись до Польщі). Серед них насамперед – це так само три видатні вигнанці-емігранти зі слов’янського світу, що зробили свій золотий внесок у скарбницю світової, але насамперед західної культури – Ежен Йонеско, Еміль Чоран, Мірча Еліаде. За новіших часів, звісно, це Мілан Кундера майже з такою самою тематикою буденного абсурду, що витворюється з гіркої ностальгії, усвідомлення власної непотрібності у цьому світі, «казенного» ставлення оточуючих навіть до інтимних сфер життя.
