ЗМІ

Майже у всіх книжках цього огляду перед ведуть жінки, а якщо не ведуть, то принаймні спонукають до дії. Справжні зірки долі, богині життя і застілля, берегині нашого з вами спокою, добробуту, честі. При цьому великої різниці в тому, як саме вони являються нам у цій прозі, здається, немає.

Кларісе Ліспектор. Час зірки. – Л.: Видавництво Анетти Антоненко, 2016

Напевно, найточніше про стиль та стилістику цієї авторки свого часу висловився відомий американський перекладач Григорій Рабаса. "Я був вражений зустріччю з рідкісною жінкою, – вигукував він, – яка виглядає, як Марлен Дітріх, а пише, як Вірджинія Вулф!"

Хай там як, але стиль письма Ліспектор – справді легкий, нехитрий і, звичайно ж, пристрасний. Утім, усе це, можливо, лише в українському перекладі, за що маємо дякувати перекладачу. Бо це не "містечкова" проза Бруно Шульца або Йозефа Рота – п’янка, екзотична і безумовно "колоритна" – хоч би які близькі були родинні зв'язки цих авторів з українськими корінням, а цілком "міська" і навіть "європейська". (У 1940-х роках Ліспектор мешкала в Європі).

Насправді, це історія непримітної друкарки, "дівчини з південного сходу", розказана від імені юнака, який єдиний не помічає її ущербності, готовий дарувати їй квіти, парфуми і слова. Свінг його летючого стилю перетворює героїню снів у джазову "дівчину з Іпанеми" у виконанні легендарного Стена Ґетца (Станіслава Гаєцького, видатного американського джазового музиканта українського походження) і "кінематографічну" Амелі, яка безтурботно посміхається всім на вулиці, оскільки її все одно ніхто не помічає.

Сегодня, Ігор Бондар-Терещенко, 26.09.2016