ЗМІ

Стало точаться дві розмови, що збіглися нині у часі, – про стагнацію в літературі та про побудову експертної спільноти в літературному процесі (довгобуд, що тут скажеш!). І саме експертна спільнота, запевняють, буде виходом з нашої інтелектуальної і культурної кризи.

 

На цьому тлі показово публікуються книжки інтерв’ю з діячами культури: «Двічі по десять: обличчя і голоси», «Ціна питання», «RECвізити». Всього – шістдесят чотири співрозмовники і шістдесят сім розмов. Кожен із проектів є авторським. Тобто: обирав співбесідників, визначав концепцію кожної розмови і збірника в цілому самостійний у судженнях автор. А вони – самі по собі на теренах культурного виробництва помітні постаті і невипадкові люди: Тетяна Терен, Євгеній Стасіневич, Іван Рябчій. Чи був це тенденційний відбір? – Безумовно! І визначитися з тенденціями у цих книжках, як на мене, і є головним.

 

Книжка інтерв’ю з митцем – жанр у нас не найбільш популярний, але стабільний у кількісному прирості: десь по одній на рік маємо. Їхнє завдання – здебільшого не познайомити з письменником, бо розмови ведуться з авторами уже відомими (чого б інакше ті книжки купували?). Тут важливо окреслити і «освіжити» дальній контекст їхньої творчості. А отож – скажу крамольне – не так важливо в цьому жанрі, з ким саме говорять літератори, як хто говорить «за них».

 

Зазначу відразу: про «пожежне» творення канону сучасної літератури з чітким центром не йдеться нікому з трьох авторів. Хоча б тому, що постаті літераторів між книжками не циркулюють; повторів тільки два – в книжці Стасіневича і Терен вміщенні розмови з Оксаною Забужко і Маріанною Кіяновською. Визначає ці збірники саме позиція автора (не назву жодного з них укладачем, їхня роль ширша). І це позиція спостерігача, щільно включеного у хід експерименту.

 

«Двічі по десять» Івана Рябчія: десять інтерв’ю з українським митцями, десять – з бельгійськими. Натомість ця книжка розмов – біографічна проза, яка раптом набула химерного вигляду збірника інтерв’ю. Якщо кінець-кінцем пристати до такої думки, то все в цій книжці здасться і виправдним, і сюжетно вмотивованим. А сюжет по ходу вималюється доволі захопливий, до речі. 

 

Ми дізнаймося, що Валерій Шевчук розкритикував юнацьку прозу Рябчія. Почитаємо, як Іван співпрацював зі Спілкою письменників (розмова з В’ячеславом Медведем). Як автор книжки сумлінно гарував на радіо (Олексій Довгий і Любов Голота дають інтерв’ю). Що дозвілля своє він проводить у київському «Купідоні» (бесіда з Поліною Городиською). А найкращі робочі часи – у мандрах Бельгією (перша частина книжки). Вдало ця інформація працює лише у одному напрямку: так передається відчуття дискомфорту від публікації «неочищеної» біографії. Щодо своїх героїв Рябчій вчиняє чесно: вони грають у гру контекстів, коли погоджуються на пряме говоріння про себе, він відплачує тим самим – прямим говорінням про себе. Такий собі обмін емоціями. А знаєте, чим в «інтерв’ю з митцями» загрожує героям гра контекстів? – Репутаційними ризиками. 

 

Натомість в самих інтерв’ю важать дві компліментарні теми, які болять теж саме інтерв’юеру – двомовність і (не)перекладеність. Природно болять: Іван Рябчій – перекладач, це його чітка професійна ідентифікація; і вона впливає уже на його оригінальну книжку. От, скажімо, Ерік-Емманюель Шмітт кілька разів скаже: мене надихає музика, я потребую не слів, а музики. Тут би виринути питанню: Чому не слова? Ні, такого не буде: Шмітт, як старанний учень, буде і надалі відповідати на питання про мовні конфлікти в Європі. У інтерв’юера є магістральна тема. Втім, і двомовність, і переклад – тематично багатющі ресурси, тут не заперечиш.

 

За кожним питанням «які тексти ви обираєте до перекладу?», «чи задоволені ви перекладами своїх творів?», «чи читають вас іншими мовами?» постає глобальна проблема. Її прямо озвучив Віталій Чернецький: «Р.: Як Ви обираєте твори на переклад? Ч.: Майже ніколи я не перекладав текстів, що не були мені близькими за своєю естетикою чи тематикою. Для створення якісного перекладу вкрай необхідно відчувати щось глибоко спільне між твоїм власним баченням і тим, що пропонує текст, який ти перекладаєш». В Іншому – текст то чи людина – є щось, що до перекладу не надається, наблизитися до оригіналу у всіх вимірах водночас неможливо. Отже, слід обирати – на якому саме змістовному моменті зупинитися, щоб підступитися до змісту, але автоматично його при цьому спростити. Переклад як тривалий діалог відсутності і наявності... Коло замкнулося. Емоції і досвіди не перекладаються без залишку.

 

Зрештою, ця книжка і виявляється таким собі розлогими примітками перекладача (і «переклад» тут – в широкому значенні).

 

Zbruc, Ганна Улюра, 18.09.2016