ЗМІ

Восени до Форуму видавців у Львові "Видавництво Анетти Антоненко" готує новий твір знаної письменниці і драматурга Ірени Коваль - роман-спогад "Незаземлені". У творі розповідається невигадана історія брата і сестри,  які виросли, розділені океаном: він - у СРСР, вона - у  Сполучених Штатах. Найбільше в житті бажаючи побачити втраченого брата, Ірена мандрує до Радянського Союзу.

Пропонуємо вашій увазі уривок із твору. Як були розлучені брат і сестра. 

 

Два Йосипи

«Сталін і я ― єдині люди, здатні дивитися у майбутнє. Так, за кілька днів на німецько-радянському кордоні я потисну Сталіну руку і разом із ним ми створимо нову конфігурацію світу».

Адольф Гітлер, 22 серпня 1939 року

Нове майбутнє  Йосипа почалося 13 травня 1941 року. Він постав перед радянським судом і йому оголосили наступний вирок: «Вас арештовано за крадіжку соціалістичної власності, підтримку підпільного опору і шпигунську діяльність проти СРСР». Йосипів адвокат захищав свого клієнта, стверджуючи, що Йосип ― шановний член громади і ніколи не брав участі у політиці. Але прокурор заперечив: «Ми маємо свідчення й документи».

Червоні активісти розпалили океан істерії. Гідри ревіли: «Стратити його! Стратити!» Та вирок був поблажливий. Прокуророві очі, мов горошинки, зневажливо прикипіли до Йосипа: «Засуджено до десятьох років виправних робіт у Сибіру».

Долі обох Йосипів переплелися. Поки Йосипа судили, Йосип Віссаріонович Сталін був переконаний, що всі навколо нього ― потенційні зрадники. Тож, коли Гітлер одурив Сталіна і стягнув на радянський кордон німецькі дивізії, Сталін назвав це блефом, вигадкою «британських байстрюків». Адже він і Гітлер були щирими приятелями і завжди знаходили спільну мову. Хіба Гітлер не розітнув щойно Польщу і не віддав йому, Сталінові, всю Галичину?

― Той проноза Черчилль планує спровокувати війну між Радянським Союзом і Німеччиною, ― міркував Сталін. ― Та я не збираюся потрапляти в нору цього лиса! І не стану проти Гітлера.

За наказом Сталіна танки поставили на консервацію, а зброю зберігали на складах.

22 червня 1941 року Гітлер розірвав свій договір зі Сталіним і почав операцію «Барбаросса». Німці ввійшли у Західну Україну та оголосили війну, стверджуючи, що вони захищаються від поширення комунізму.

Ще до початку боїв і до того, як німці прогнали підрозділи НКВД, таємна поліція негайно заходилася розстрілювати українських політв’язнів, аби запобігти їхньому звільненню. Йосип уже три тижні сидів у Підкамінській в’язниці й не мав жодних ілюзій. Ще година, день, тиждень ― і його розстріляють.

«Що я скоїв, аби заробити кулю у голову? ― картався Йосип. ― Комуністи оббрехали мене, звинуватили в крадіжці й шпигунстві, позбавили всього святого, негайно застрелили б ― і все в ім’я абстрактної ідеї класової боротьби! Я не маю сил і можливості боротися проти цих варварських орд…»

Якось уранці в листопаді, коли він лежав і здригався від холоду у вогкій камері, почувся скрегіт ключа у тюремних дверях. Йосип був певен, що його поведуть на розстріл. Охоронець – сусід, якого він знав усе своє життя, – відкрив камеру і випустив його. Йосип біг і біг, перетинав поля й заховався в лісах, чекаючи, поки військаНКВД утечуть від німців.

А Йосип Сталін тим часом прагнув відвернути увагу від власного приниження, своєї непідготованості до нападу Гітлера. Він звернувся до радянського народу: «Брати й сестри, ми повинні воювали з фашистами, які вдерлись у нашу країну, кожною жилкою нашого тіла. Батьківщину врятують кожен чоловік, жінка й дитина».

Але фюрер був упевненийу перемозі: «Ми розіб’ємо Червону армію за кілька тижнів. Совєти ― не рівня нашій добре змащеній нацистській машині». Гітлер давно зазіхав на Україну, цю житницю Європи. Невдовзі Untermenschen, «недолюди», стануть його рабами, а земля стане його Lebensraum, «новим життєвим простором» німецького народу. Кожному своєму солдатові Гітлер обіцяв сорок п’ять гектарів української землі. Невдовзі його вояки викачаються в тій землі, тріумфально жертимуть те чорне багатство. Солдати йшли вперед зі зневагою на добре вгодованих обличчях, з обіцянкою родючого майбутнього і вигукували: «Хайль! Смерть більшовицькій потолочі!»

Віз, запряжений зорями. Підкамінь, Україна, 1944 рік

Через три роки після вступу Гітлера в Радянський Союз його армії були приречені на поразку. Німці відступали, радянська армія поверталася з жаданням помсти і за кілька тижнів мала дійти до Західної України. Йосип перебував у перших списках на розстріл, бо ж утік із в’язниці. Тоді Маруся та Йосип мали останній шанс урятуватися від «визволителів».

Одного січневого ранку 1944 року сонце перетворило паморозь на шибках у звої Ван Ґоґа. До воза запрягли двоє коней, і візник Куба з віжками у руках от-от мав виїхати з подвір’я.

Галя, п’ятирічна дівчинка в кролячій шапці, сидить поряд із батьком, що тримає на колінах Ореста, свого дворічного сина. Маруся – у твідовому пальті з поясом – сіла позаду. Раптом вона гукає візникові: «Стій!» ― і знову біжить до хати. Йосипові вже уривається терпець, він ладен бігти по Марусю, аж тут вона виходить із невеликим пакунком та кладе його до кишені пальта.

Тільки-но Маруся піднімає ноги в чоботях на віз – на подвір’я на білому коні вихором залітає жінка. З розметаними сивими косами, вона спішується і підскакує до доньки.

― Та що ж ви робите?! ― зойкає Ксеня. ― Куди їдете? Таж діти замерзнуть на такому морозі!

Йосип не йме віри своїм очам. Свою втечу вони тримали у таємниці. Як теща здогадалася про їхній від’їзд?! Йому аж у роті пересихає від страху. Маруся густо червоніє і плаче. Заціпенілі, сидять вони на возі – і їхні життя зосереджено навколо цієї єдиної миті нерішучості. Наступний крок визначить їхню долю. Орест заплакав – і всі разом із Ксенею ідуть до хати.

Війна маєсвою окрему логіку, свій власний шлях. Усю ніч Ксеня гарчить, мов тигриця. Відстоює своє право на онуків:

― Зима сувора, а під час утечі небезпека чигає на вас на кожному кроці! Ви повинні лишити дітей мені.

Ксеня п’янить молодят коктейлем страху і паніки. Їхні думки каламутяться. Йосип схиляється до Марусі:

― Материна правда. Зима сувора. Орест може не витримати дороги.

Марусю опановує той самий страх, але вона й у думці не має лишати Ореста чи Галю! Ридає, аж поки вже не лишається сліз.

Маруся і Йосипзрештою зважуютьсяся – і для них уже немає вороття. Старша дівчинка Галя їде з ними, а молодший Орест лишається з бабою, аж поки з України не виженуть совєтів і не буде безпечно повернутися.

На світанку Маруся, Йосип і Галя сідають на воза. Галя сидить на колінах у батька, а Орест ―на руках у бабусі. Хлопчик простягає рученята й кричить: «Мамо! Мамо!» Коні вивозять віз із двору, і Ксеня голосить: «Ви ще повернетесь! І то швидше, ніж думаєте! Комуністів виженуть. Запам’ятайте мої слова!»

Маруся обертається, аби востаннє помахати рукою, та Орест, мати і дім уже зникли за гребенем пагорбу. Тільки сірі – аж чорні – хмари ненастанно линули небом…

 

Сфера: життя культури, Іван Рябчій, 31.07.2016