ЗМІ

Політик HALL  розпочинає спільний з «Видавництвом Анетти Антоненко»  цикл публікацій літературних творів, перекладів, чи просто нотаток, або роздумів про літературу. Отож, саме романом Кларисе Ліспектор, бразильянки українського походження, ми маємо честь відкрити цю літературну рубрику, та публікуємо уривки роману «Час зірки», вперше перекладеного  українською мовою.  

 

 Очікування, з якими читач підходить до будь-якого твору, зазвичай, формуються анотацією.Головний оповідач,чоловік, Родріго С.М., людина поза кадром, уповноважена самою Кларисою Ліспектор, дає свою анотацію до роману:

 

 «Отже, я присвячую цей твір старому Шуману та його солодкій Кларі, кістки яких, на жаль, сьогодні вже покояться в землі. Присвячую його рубіновому, яскраво-червоному кольору, кольору моєї крові дорослої людини, а отже, я присвячую його моїй крові. Найперше присвячую його гномам, карликам, сильфідам і німфам, які населяють моє життя. Присвячую його світлій і сумній памʼяті про мою колишню бідність, коли все було більш тверезим і гідним, а я ще ніколи не куштував лангустів. Присвячую його бурі Бетховена. Вібрації нейтральних кольорів Баха. Шопену, від якого я млію. Стравінському, який налякав мене і з яким я літав у вогні. «Смерті і преображенню», в якій Ріхард Штраус відкриває мені долю. Найбільше я присвячую його дням минулим і теперішньому, прозорій вуалі Дебюссі, Марлосу Нобре, Прокофʼєву, Карлові Орфу та Шенберґу, композиторам-додекафоністам, пронизливим крикам електронників — усім тим, хто торкнувся найбільш несподіваних страшних глибин моєї душі, усім сучасним пророкам, хто передбачив мене для мене самого, поки цієї миті я не вибухнув у я. Моє я — це кожен з вас, адже я не можу просто бути собою, мені потрібні інші, щоби триматися, — я ж такий дурний, такий викривлений, зрештою, що залишається робити, як не думати, щоб упасти в цю повну порожнечу, яка досягається лише за допомогою роздумів. Роздуми не потребують результатів: вони можуть бути самоціллю. Я думаю без слів і про ніщо. Моєму життю заважає письмо.»

 

Текст: Кларисе Ліспектор

«Макабеа полюбляла фільми жахів і мюзикли. Більше за все їй подобались повішені жінки й постріли в серце. Насправді Макабеа була самовбивцею, навіть не знаючи про це, хоча вона ніколи не зазіхала на своє життя. Річ у тім, що її життя було прісним, як черствий хліб без масла. Тоді як Олімпіко був диявольськи живучим і від нього могли народитися діти — він мав цінне сім’я, у Макабеї, як уже було сказано (чи не було?), яєчники були зморщені, як варений гриб. О, якби я міг втрутитися в життя цієї дівчини, добре вимити її, налити тарілку гарячого супу й поцілувати в чоло перед сном, накриваючи її ковдрою. І зробити так, щоб, прокинувшись, вона відчула, яка це велика розкіш — життя.

Олімпіко насправді навіть ніколи не вдавав, що йому подобається залицятися до Макабеї — це я зрозумів лише зараз. Можливо, він бачив, що Макабеа не мала расової сили, вона була продуктом низької якості. Проте коли він побачив Ґлорію, співпрацівницю Макабеї, то одразу відчув у ній клас.

У жилах Ґлорії текли добре португальське вино і кров біглого раба. Вона була білою, проте мала силу мулатки. Вона висвітлювала до жовткового кольору своє кучеряве волосся, коріння якого завжди залишалося темним. Але навіть так вона ставала білявкою і піднімалася на сходинку вище в очах Олімпіко. Крім того, Ґлорія мала ще одну перевагу, якою житель північного сходу не міг знехтувати: коли Макабеа знайомила їх, Ґлорія сказала, що «вона каріока до самих кісток!» І хоча Олімпіко не знав, що значить «до самих кісток», він зрозумів, що Ґлорія належить до привілейованого класу жителів півдня. Оцінюючи Ґлорію, Олімпіко швидко дійшов висновку, що вона не є вродливою, але добре харчується. І цей факт зробив її продуктом високої якості.

На той час його почуття до Макабеї охолонули й перетворилися на рутину, хоча вони ніколи й не були гарячими. Олімпіко часто не приходив на побачення. Але для Макабеї він був коханим. І вона думала лише про той день, коли він захоче стати нареченим. І одружитися.

Із розмов Олімпіко дізнався, що у Ґлорії є батько, мати й гаряча їжа в певні години. Олімпіко дуже зрадів, коли дізнався, що її батько працює у мʼясній лавці.

Він здогадувався, що Ґлорія буде дуже плодовитою, тоді як Макабеа, здавалося, несла в собі власну смерть.

Забув сказати про один факт, дійсно дивовижний: у жалюгідному, майже зівʼялому тілі Макабеї безмежне дихання життя було таким сильним і багатим, як у вагітної незайманої, заплідненої партеногенезом*: вона бачила божевільні сни, в яких зʼявлялися величезні доісторичні тварини, ніби вона жила в епоху, далеку від нашого кривавого часу.

* Партеногенез (від грец. παρθένος — незаймана та γένεσις — народження) — форма статевого розмноження, коли розвиток зародка відбувається без запліднення.

Сталося так (вибух), що Олімпіко раптово припинив усілякі стосунки з Макабеєю. Ці стосунки, можливо дивні, були, проте, слабкою подобою любові. Аж ось Олімпіко заявив їй, що зустрів іншу дівчину, і що ця дівчина — Ґлорія. (Вибух). Макабеа чудово бачила, що відбувається з Олімпіко і Ґлорією: вони цілувалися поглядом.

Дивлячись у невиразне обличчя Макабеї, Олімпіко захотілося навіть сказати їй якусь любʼязність, щоби помʼякшити прощання назавжди. Тому він сказав:

— Ти, Макабеа, — наче волосина в супі. Тебе не хочеться зʼїсти. Пробач, якщо я тебе образив, але це правда. Ти ображена?

— Ні, ні, ні! Ах, будь ласка, я хочу піти! Будь ласка, скоріше скажи мені «прощавай»!

Краще б я не говорив про щастя чи нещастя: не провокував це нечуттєве розлучення та бузок, цей запах фіалок, крижані хвилі припливу, що залишають піну на піску. Ні, це занадто болісно.

Забув сказати, що Макабеа, на жаль, була чуттєвою. Як могло статися, щоб у такому жалюгідному тілі вміщалася така хтивість, а вона навіть не знала про це? Загадка. Вона попросила в Олімпіко на початку їхнього кохання маленьку світлину розміром 3 на 4, де він посміхався, демонструючи золоте ікло, і це так її схвилювало, що бідній Макабеї, аби заспокоїтися, довелося тричі прочитати «Отче наш» і двічі «Ave Maria».

У той момент, коли Олімпіко її кинув, її реакція (вибух) була найбільш несподіваною. Вона зареготала, і все. Вона сміялась, тому що не памʼятала, як плачуть. Здивований Олімпіко теж засміявся, не розуміючи, що відбувається.

Певний час вони сміялися разом. Раптом Олімпіко осяяла блискуча думка, і він запитав з несподіваною чуйністю, чи не є нервовим цей сміх. Макабеа припинила сміятися і сказала дуже, дуже втомлено:

— Не знаю...

Макабеа зрозуміла одну річ: причиною її нещастя була Ґлорія. Але так і мало статися, тому що Ґлорія була товстою. Повнота завжди була таємною мрією Макабеї, бо ще в Масейо вона почула, як якийсь хлопець сказав товстунці, що проходила вулицею: «Повнота — твоя краса!» Власне, від цього моменту їй захотілося погладшати, і тоді вона виказала єдине у своєму житті прохання. Вона попросила тітку купити рибʼячий жир (вже тоді вона була схильною до впливу реклами), на що тітка відповіла:

— Уявляєш, що ти донька мільйонера?

Після того, як Олімпіко її кинув, Макабеа, яка не була за природою меланхолійною, намагалася жити так, ніби нічого не сталося. (Вона не відчувала відчаю або чогось подібного). Та й, зрештою, що вона могла вдіяти? Макабеа мала стійкий характер. До того ж, печаль — привілей багатіїв, тих, кому нема чого робити. Печаль — це розкіш.

Забув сказати, що наступного дня, після того, як Олімпіко кинув її, Макабеї дещо спало на думку. Оскільки ніхто не збирався влаштовувати їй свято, а тим паче весілля, вона вирішила зробити це сама. Свято полягало в тому, що Макабеа купила без жодної необхідності новий тюбик губної помади, не рожевої, якою вона зазвичай користувалась, а яскраво-червоної. В кімнаті для вмивання вона нафарбувала вуста, перекривши їхні природні обриси, щоб її тонкі губи стали схожими на шикарні губи Мерилін Монро. Потім вона подивилась у дзеркало й побачила там якусь жахливу фігуру, в якої замість губ, здавалось, було криваве місиво, ніби після зубодробильного удару (невеликий вибух). Коли вона повернулась на робоче місце, Ґлорія засміялася:

— Ти що, з глузду зʼїхала? Як ти нафарбувалась? Ти схожа на солдатську повію.

— Я не повія, я цнотлива дівчина!

— Вибач, але я хочу запитати: бути негарною боляче?

— Я ніколи про це не думала. Якщо й боляче, то трішечки. Але ж і я можу поставити тобі це запитання — ти теж не вродлива.

— Неправда, я гарна!!! — закричала Ґлорія.

Потім усе стало на свої місця, і Макабеа продовжила жити як раніше, ні про що не думаючи. Пусте, пусте життя. Як я вже казав, у Макабеї не було янгола-охоронця. Але вона відбивалась, як могла. Вона була майже безликою. Одного разу Ґлорія запитала її:

— Навіщо ти просиш у мене стільки аспірину? Я не проти, хоча це коштує грошей.

— Щоб у мене не боліло.

— Як це? Га? Ти хвора?

— У мене весь час болить.

— Де?

— Всередині, не знаю, як пояснити.

На жаль, вона ніколи не могла нічого пояснити. Вона перетворилася на одноклітинну істоту і якимось чином у найбільш звичайних і примітивних речах знаходила чарівність гріха. Їй подобалося відчувати, як плине час. Хоча вона не мала годинника, а може, якраз тому, у неї було багато часу. Вона жила надзвуковим життям. Ніхто не помічав, що вона долала своїм існуванням звуковий барʼєр. Для інших вона не існувала. У Макабеї була єдина перевага перед іншою частиною людства — вона вміла ковтати пігулки без води, насухо. Ґлорія, даючи їй аспірин, завжди захоплювалася цією її здатністю, що зігрівало Макабеї душу.

Ґлорія завжди попереджала її:

— Дивись, застрягне пігулка в горлі — і гаплик.

Одного разу Макабеа відчула справжній екстаз. Це сталося, коли вона побачила дерево, таке величезне, що вона ніколи не змогла б охопити руками його стовбур. Але, попри цей захват, вона жила без Бога в душі. Молилася байдуже. Так. Але загадковий чужий Бог іноді дарував їй благодать. Щаслива, щаслива, щаслива. Її душа майже летіла. І перетворювалася на летючу тарілку. Вона намагалася розповісти про це Ґлорії, але не знайшла слів. Макабеа не вміла говорити, та й про що, зрештою, вона могла розповісти? Про повітря? Вона не могла розповісти про все, оскільки «все» — це порожнеча.

Іноді благодать наздоганяла її в конторі, де було багато людей. Тоді, щоб побути наодинці, вона йшла до туалету, стояла там і посміхалася (мені здається, цей Бог був дуже милосердним до неї: давав їй те, що раніше забрав). Вона стояла, думаючи ні про що, з пустими очима.

Ґлорія не була її подругою: тільки колегою. Ґлорія, пухка, біла, байдужа. Вона дивно пахла. Мабуть тому, що рідко милася. Вона висвітлювала, а не голила волосся на ногах і під пахвами. Олімпіко: цікаво, а внизу вона також білявка?

Ґлорія відчувала до Макабеї дивне материнське почуття. Коли Макабеа здавалась надто сумною, Ґлорія запитувала:

— Чого це ти?

Макабею, яку ніхто ніколи не дратував, тіпало від звички Ґлорії висловлюватися незавершеними фразами. Ґлорія непомірно користувалася сандаловим одеколоном, і Макабею, в якої був делікатний шлунок, нудило від цього запаху. Але Макабеа нічого не казала, оскільки Ґлорія тепер була її єдиним звʼязком зі світом. Її світ складали тітка, Ґлорія, сеу Раймундо, Олімпіко — і десь там, далеко, дівчата, з якими вона ділила кімнату. Зате Макабеа спілкувалася з портретом Ґрети Ґарбо* в молодості. На мій великий подив, бо я й уявити не міг, що її обличчя може щось сказати Макабеї. Ґрета Ґарбо, — підсвідомо думала вона, — ця жінка має бути найголовнішою на світі. Але вона зовсім не хотіла стати величною Ґретою Ґарбо, трагічна чуттєвість якої самотньо стояла на пʼєдесталі. Вона хотіла бути схожою, як я вже казав, на Мерилін. Одного разу, під час рідкісної хвилини відвертості, Макабеа зізналася в цьому Ґлорії. Ґлорія зареготала:

* Ґрета Ґарбо, уроджена Ґрета Ловіза Ґустафсон (1905—1990) — шведська й американська акторка, популярна в епоху німого кіно й «золотої ери» Голлівуду.

— Та ти що, Мака? Ти з глузду зʼїхала!

Ґлорія була дуже задоволена собою: вона високо себе цінувала. Вона знала, що має притаманну мулаткам грацію, що в неї родимка в куточку вуст, яка дуже її прикрашала, і темний пушок на верхній губі, який доводилося висвітлювати. Помітний пушок. Майже вуса. Ґлорія була хитрою, але з сильним характером. Вона навіть шкодувала Макабею, але ж сама Ґлорія влаштувалась у житті, а хто її змушує бути дурочкою? І Ґлорія думала: я не маю нічого спільного з нею.

Ніхто не може зазирнути в чужу душу. Хоча Макабеа іноді розмовляла з Ґлорією, але ніколи не відкривала їй свого серця.

Ґлорія мала великі сідниці, курила цигарки з ментолом, щоби приємно пахло з рота, коли вона цілуватиметься з Олімпіко. Ґлорія була задоволена: вона отримала все, що хотіла. І ще був у ній якийсь виклик, який можна висловити однією фразою: «Ніхто не сміє командувати мною». Одного разу вона витріщилась на Макабею і дивилася, дивилася, дивилася на неї. Потім не витримала і спитала з легким португальським акцентом:

— Послухай, у тебе що, немає обличчя?

— Звісно, є. Просто так здається, бо в мене сплющений ніс, я з Алаґоас.

— Скажи мені одну річ: ти думаєш про своє майбутнє?

Питання залишилось без відповіді, тому що Макабеа не знала, що сказати.

Чудово. Повернімося до Олімпіко.

Він, аби справити враження на Ґлорію, купив на ярмарку в торговців з північного сходу малагетського перцю* і, щоби показати своїй новій коханій, який він сміливець, набив повний рот цим диявольським фруктом і зжував. Навіть не запив склянкою води, щоби погасити вогонь у шлунку. Але цей жар, майже нестерпний, загартував його, не кажучи вже про те, що налякана Ґлорія почала йому підкорятися. І Олімпіко подумав: ну, хіба я не переможець? Він наче трутень причепився до Ґлорії: вона давала йому мед і живильні соки. Олімпіко ні хвилини не шкодував, що порвав із Макабеєю, бо в нього інша доля: він має піднятися і ввійти в інший світ. Він жадав стати іншим. У світі Ґлорії, наприклад, він, нікчема, розбагатіє. Він, нарешті, перестане бути завжди зайвим, тим, хто ховається навіть від самого себе, тому що соромиться своєї слабкості. Річ у тім, що Олімпіко — це самотнє серце, яке бʼється в безповітряному просторі. Сертанежо** — це, перш за все, жертва. Я йому пробачаю.

* Малагетський перець — гвінейський перець, перець алігатора. Має гострий смак з відтінками цитрусових.

** Сертанежо — житель сертану.

Ґлорія, бажаючи компенсувати Макабеї втрату коханого, запросила її до себе додому на недільну вечерю. Спершу кусає, потім пестить? (О, яка банальна історія, я її ледве витримую).

І там (маленький вибух) Макабеа витріщила очі від подиву. Тому що третьому класові буржуазії вдається створити відносний комфорт серед брудного безладу, витрачаючи всі гроші на їжу, а в передмісті їдять багато. Ґлорія жила на вулиці, названій на честь якогось генерала. Вона була цим дуже задоволена й почувалася в безпеці. В її будинку навіть був телефон. Можливо, це був той рідкісний випадок, коли Макабеа відчула, що для неї немає місця в цьому світі лише тому, що Ґлорія стільки їй дала. А саме: велику чашку справжнього шоколаду на молоці, безліч різноманітних глазурованих тістечок, не кажучи вже про невеликий пиріг. Коли Ґлорія вийшла, Макабеа сховала одне тістечко в свою торбинку. А потім вона просила вибачення у тої абстрактної Сили, що дає та віднімає. І відчула себе прощеною. Сила пробачила їй.

Наступного дня, в понеділок, вже й не знаю, чи через те, що її печінка не витримала удару шоколадом, чи через те, що вона перенервувала, долучившись до напою багатих, але Макабеї стало зле. Проте, вона ні за що не хотіла прочистити шлунок, щоб не марнувати добро. А за декілька днів, отримавши зарплату, вона набралася сміливості та вперше в житті (вибух) пішла до дешевого лікаря, рекомендованого Ґлорією. Лікар оглянув її раз, другий, потім третій.

— Ти сидиш на дієті, щоби схуднути?

Макабеа не знала, що відповісти.

— Що ти зазвичай їси?

— Хот-доги.

— І все?

— Іноді сандвіч з ковбасою.

— А що ти пʼєш? Молоко?

— Тільки каву й освіжаючі напої.

— Які освіжаючі напої? — запитав він, аби щось сказати. І додав навмання:

— Тебе іноді нудить?

— Ні, ніколи! — закричала вона перелякано, тому що не була божевільною й не марнувала добро, як я вже казав.

Лікар оглянув її та зрозумів, що вона аж ніяк не сидить на дієті, щоб схуднути. Але йому значно зручніше було повторювати, що вона не повинна дотримуватись дієти. Він знав, як усе є насправді, адже він лікував бідних. Ось що він казав їй, поки виписував рецепт зміцнювального засобу, який вона потім не купила, бо вважала, що відвідати лікаря — це, власне, вже ліки. Лікар роздратовувався чимраз більше, сам не розуміючи, чому, і нарешті вибухнув:

— Ця дієта з хот-догами — звичайний невроз. Усе, що тобі справді необхідно, — знайти психоаналітика!

Вона нічого не зрозуміла, але подумала, що лікар чекає, аби вона посміхнулась. І вона посміхнулась.»

Політик HALL, №48, февраль