Уривок З Книжки Ісабель Альєнде «ЖІНКИ ДУШІ МОЄЇ. Про Нетерплячу Любов, Довге Життя І Добрих Чаклунок»
Ісабель Альєнде поринає у спогади і пропонує нам зворушливу книжку про її ставлення до фемінізму і того факту, що вона є жінкою. «Кожен прожитий рік і кожна зморшка розповідають мою історію», – велика чилійська письменниця запрошує нас супроводити її у хвилюючій мандрівці, в якій переглядає свою життєтворчість. Розповідає про дуже важливих у її житті жінок: рідних Панчіту, Паулу, літагента Кармен Бальсельс, за якими тужить; видатних письменниць, бунтарок у мистецтві, зокрема Вірджинію Вулф, Маргарет Етвуд та Ів Енслер; а ще безіменних жінок, які пережили насильство, однак, сповнені гідності і відваги, підводяться і йдуть уперед. Усіх тих, хто незмінно супроводжував її по життю та її надихають: жінки її душі. Вона міркує про рух #MeToo, про нещодавні соціальні заворушення в її рідній країні і про тривожну ситуацію, в якій усі ми живемо з приходом пандемії. І все це – не втрачаючи тієї характерної для неї пристрасті до життя і наполягаючи, що попри вік завжди є час для любові. Хай та що, доросле життя треба проживати, відчувати і насолоджуватися ним на повну силу.
Відзначено преміями: Національна літературна премію Чилі (2010); датська Премія Ганса Крістіана Андерсена (2012); 2014 року — Президентська медаль Свободи, найвища цивільна відзнака США; National Book Award (2018) у США — за значний внесок у красне письменство.
Недавно під час одного з тих інтерв’ю, які мене нервують, бо полягають у бомбардуванні банальними запитаннями, на які треба притьмом відповідати, як на мудрований психологічний тест, мені довелося за дві секунди вирішити, з яким персонажем із моїх романів я хотіла би повечеряти. Якби мене запитали, з якою людиною я хотіла би повечеряти, я б одразу сказала: з моєю донькою Паулою, з моєю матір’ю Панчітою — двома духами, які завжди витають довкруж мене, але того разу йшлося про літературну постать. Я не змогла відразу відповісти, як того вимагав інтерв’юер, бо написала понад двадцять книжок і хотіла би повечеряти майже зі всіма моїми протагоністами — як жінками, так і чоловіками, та коли мала час подумати, то вирішила, що запросила би Елізу Соммерс, дівчину з «Доньки фортуни». Коли 1999 року я поїхала в Іспанію з нагоди виходу цієї книжки, один меткий журналіст сказав мені, що мій роман є алегорією фемінізму. Він мав рацію, хоча насправді я про це не думала.
Сфера, 27.03.2021
У середині ХІХ сторіччя, у розпал вікторіанських часів, Еліза Соммерс була юною дівчиною, затягнутою в корсет, замкненою у своєму домі, малоосвіченою і без права голосу, її призначенням було вийти заміж і народити дітей, але вона покинула безпечність рідного дому і помандрувала з Чилі до Каліфорнії з її золотою лихоманкою. Щоб вижити, вона перевдяглася чоловіком і навчилася захищати себе сама у гіпермаскулінному середовищі жадібності, амбіцій і насильства. Подолавши численні перешкоди і небезпеки, вона змогла знову вбратися як жінка, але відтоді ніколи не вдягала корсет. Вона здобула свободу і вже б ніколи її не зреклася.
Життєвий шлях Елізи і справді можна було б порівняти з емансипацією жінок, які взяли штурмом світ чоловіків. Ми мусили діяти, як вони, навчитися їхньої тактики і конкурувати з ними. Я пам’ятаю часи, коли канцеляристки, аби їх сприймали всерйоз, йшли на роботу в штанях, піджаках, а деякі — в краватках. Це вже не потрібно, ми можемо застосовувати нашу силу, з огляду на жіночність.
Як Еліза, ми здобули свободу і продовжуємо боротися, щоб її зберегти, розширити і зробити так, щоб вона дійшла до всіх жінок. Я хотіла б розповісти це Елізі, якби вона прийшла зі мною повечеряти.
