Todos los fuegos el fuego

Хуліо Кортасар. Усі вогні – вогонь. З іспанської переклали Юрко Покальчук та Сергій Борщевський. – Львів: Видавництво Анетти Антоненко, 2018. – 160 с.

 

Хуліо Кортасар та збірка його творів українською

 

Дівчина з «дофіна» й інженер з «пежо-404», які, вертаючись з уїкенду в неділю ввечері південною автострадою до Парижа, потрапляють у корок. Якихось шістдесят кілометрів розділяють Фонтенбло і столицю, та Кортасарові цього досить, щоб розгорнути прекрасну історію – ймовірно, найкращу в цій книжці, де під спільною обкладинкою зустрілося вісім різнопланових оповідань. Мінімум сюжету, зате максимум атмосфери. На кількох десятках сторінок розгортається цілий роман – і в розумінні жанру, і як означення особливих стосунків, що виходять за межі рутинної зустрічі, дарма що протагоністів звів сущий, до того ж далеко не найоптимальніший випадок. Та, може, якраз ненайоптимальніші констеляції і рухають життям.

«Південну автостраду» можна прочитати як метафору повернення до міста, ситуацію цивілізаційної тривоги, спричиненої випаданням із урбанного простору: того, що сам же Кортасар описав словами «поза часом». Село, невидиме (воно десь там, за ланами), утворюючи опозицію містові, раптом сприймається як щось вороже, селяни постають загрозою, схильною до фізичного насильства, водночас, однак, і порятунком: якраз село, нелегальна торгівля харчами, налагоджена одним із учасників затору, рятує тих, хто в пастці, від голоду.

Врешті-решт, «Південна автострада» – метафора любові, її можливостей і її неможливості в ущільненому до автомобільного салону посеред шосе соціальному просторі. Їх звів докупи збіг обставин, їхні автомобілі то поруч, то котрийсь із них виривається під тиском логіки руху в корках уперед, хоча волів би синхронності руху, тоді як другий опиняється позаду, доки якогось разу ця гра обривається назавжди.

Скільки подій і пережиттів здатний вмістити простір безподієвості, де вперед просуваються на кілька десятків метрів раз на кілька годин! «Південна автострада» – гра з такими можливостями. Разом із тим, твори Кортасара – більше, ніж лише забава. Бавиться, хто немає (ще) що сказати. Або ж від надмірності досвіду, як Хуліо Кортасар, тільки це вже гра цілком іншого рівня й ґатунку, до якої належить дорости і яка вимагає досвіду і вміння обходитися з ним. Можливо, не більше, ніж якщо пристати на те, що життя – це гра, але й не менше. І неодмінний аспект, лейтмотив, без перебільшення, усієї творчості цього аргентинського письменника, який чимало часу провів у Європі: дитя, яке вихлюпується разом із купіллю емоцій, ситуацій, обставин, наче сама істина, цей гріх і надія між чоловіком і жінкою.

У «Здоровʼї хворих» родина приховує від матері загибель в автомобільній катастрофі її сина. Брехня із добрими намірами виростає у складну історію, рафіновану багатоходівку з фіктивними листами з того боку, щоб не сказати – з потойбіччя, і щирими, принаймні на початках, із цього. До кінця залишається незрозуміло, чи мати здогадується про правду, чи живе в невіданні. Кортасар не стає на жодний з цих двох боків, адже кожному, хто бодай приблизно може уявити психологію материнства, відповідь наперед відома. Серце матері – непобивний арґумент в історії світового письменства. До честі Кортасара, він не надуживає цим і саме це відрізняє його від масового читва, аж ніяк не професійна вправність. У підсумку годі сказати, хто милосердніший: родичі, які вдаються до гри, чи жінка, яка пристає на неї.

«Воззʼєднання» – памʼятник боротьбі, революційній романтиці, яка на сторінках оповідання Кортасара постає маруднішою, відтак правдоподібнішою, і від якої на сьогодні вціліли сувенірні наліпки, які практично нічого вже не означають над те, що це (було) круто. Че Ґевара, романтик, революціонер і бездоганний самостиліст, здеґрадував у сьогоднішніх мірках до популізму на кшталт Мадуро. Та цей образ (що тільки засвідчує самостилізаційний талант), не змогла зруйнувати посилена консервативна деконструкція, здійснювана впродовж останніх десятиріч.

Міфи, така їхня істнота, тяжко надаються деконструюванню, понадто міф, герой якого зумів зберегти себе легендою, уникнувши перетворення на функціонера репресивної машинерії, відтак – самодеконструкції. Че Ґевара здогадався – і, схоже, то був його намір (чи в близьких до його світу категоріях екзистенційності – вибір) – зофірувавши, піднести себе для своїх шанувальників легендою. Борцем, який не перетворився на інструмент узаконеного (державного) терору.

«Я пригадав давнє оповідання Джека Лондона, герой якого, спершись на стовбур дерева, готується гідно покінчити з життям», – Ернесто «Че» Ґевара, «Гори і долини», Гавана, 1961. Це – Кортасарів епіграф до оповідання. Адже свобода – то поклик проти репресії як такої, поза кольоруванням, доцільностями і доконечностями. Правдивість у «Воззʼєднанні» неминуче породжує відчуття абсурдності всього, що коїться, себто описується; що переживають герої і співпереживає читач. Це, так би мовити, додаткова вартість правдивого, де талант годі відокремити від істини, письма.

«Сеньйорита Кора» – зразок поліголосого оповідальництва, де оповідь одного персонажа перетікає в оповідь іншого, де багато не так версій, як сприйняттів тієї самої сумної історії – смерті підлітка у шпиталі, цієї невідворотності, а заодно й невимовної жорстокості милосердя і першого й останнього кохання.

«Острів пополудні» – для згірченого читача компенсація за попередній досвід читання. Героєві оповідки невимовно пощастило: втіливши свою ідею фікс опинитися на мальовничому грецькому острові, над яким щоразу лише пролітав, він продовжує своє життя, розпочинає нове і невідоме. Сидячи на омріяному клаптикові суходолу в оточенні морських хвиль, протагоніст бачить, як зазнає катастрофи літак, яким він, якби не втілив свою мрію, мав того дня летіти.

«Вказівки для Джона Ґовелла» – божевільна гра в театр і довкола театру, рафінована варіація на тему мистецтва і людської екзистенції, правдивого й штучного, тіла і перевтілення.

«Усі вогні – вогонь» – прекрасна паралелізація історії і сучасності, знана українському читачеві, зокрема, завдяки творам Павла Загребельного. Та чи може майбутнє скомпенсувати минуле, як одна подія урівноважує несправедливість іншої (лише чи не є це ще однією несправедливістю і що таке тоді справедливість?) – суперечлива штука, тож формула, яку пропонує Кортасар (в такому вигляді на неї можна погодитися): історія зіткана з парадоксів. Любов, підступ, інтрига, смерть – в цій оповідці Кортасар постає моралізатором, який фундаментально відрізняється від моралізаторів світового письменства. Блискучий короткий текст!

 

Перекладачі творів Кортасара українською –  Юрій Покальчук та Сергій Борщевський

 

Завершує книжку оповідання «Інше небо». Це ще той час, де однією з розваг містян було ходити дивитися на публічні страти. Це напрочуд модерністичне оповідання в доробку Кортасара, якщо за мірило модернізму брати Джеймса Джойса, Вірджинію Вулф чи Бруно Шульца:

«Я слушно заперечую собі – все не так, я сплутав, я ще вернуся в галереї, і Жозіан здивується, що мене довго не було. А поки що я пʼю мате, слухаю Ірму (їй у грудні родити) і думаю досить мляво, голосувати мені за Перона чи за Тамборіні, чи кинути порожній бюлетень, чи залишитися вдома і дивитися на Ірму або на рослини в садку».

Дивовижна інтелігентність промовляє з цих оповідань аргентинського письменника навіть тоді, коли йдеться про жахливі речі. Це суто кортасарівське, такого не здибаємо в його колег з не менш гучними іменами – ні в Маркеса, ні в Амаду, ні в Астуріаса. Кортасар на голову, якщо не на дві, вищий за Маркеса. Звісно, Маркес надовго залишиться автором екзотичної казки, прекрасним оповідачем вигадливих байок (за винятком його журналістського твору-розстеження), в яких брутальність має щось дитинне і – ба! (через це) – шармантне, його хотітиметься читати, бо він не так безпардонно вривається в сите життя голою правдою. Вона в нього загорнена в мерехкі й шелескі обгортки. Який кайф їх розгортати – подібний до того, як розпаковувати подарунки.

Але Кортасара хотітиметься читати більше. Кортасар – серйозно і надовго. З небаченого поєднання ніжності і простоти, що – в плані поетики (не архітектоніки) – межує з неперебірливістю, народжується невимовний, елегійний, правдивий трагізм. Невимовний, хоча й змережаний мовою. Якщо твори Кортасара старітимуть, то хіба так, як старіє фотографія, викликаючи з кожним роком більший щем – щось глибше, складніше, осяжніше, що (за бажання) можна назвати й ностальґією. Українське видання «Усі вогні – вогонь» зроблене з безпрецендентною любовʼю до книжки, до Кортасара і до його перекладача українською – Юрка Покальчука.

06.11.2018 

ZBRUCH, Тимофій Гаврилів, 07.11&2018