Восени у Видавництві Анетти Антоненко вийде українською книга Ларрі Трамбле «Помаранчевий сад». Цей роман — один із найважливіших для квебекської літератури — отримав Премію продавців книг Квебеку й Літературну премію колегіантів, його опублікували у 15 країнах і поставили в театрі.
Блог Yakaboo публікує уривок з книги, яку вже незабаром можна буде придбати.
Коли Амед плакав, Азіз плакав теж. Коли Азіз сміявся, Амед сміявся також. Люди казали, коли хотіли покепкувати з них: «А згодом вони одружаться».
Їхню бабусю звали Шагіна. Вона недобачала, і тому весь час їх плутала. Називала їх своїми двома краплинами води в пустелі. Вона казала: «Годі вже триматися за руки, а то здається, що мені двоїться». А ще вона казала: «Одного дня не буде більше краплин, буде вода, і все.» А могла б сказати: «Одного дня буде кров, і все.»
Амед і Азіз знайшли дідуся і бабусю серед руїн їхнього будинку. Бабусі ударом балки розкололо череп. Дідусь лежав у власному ліжку, посічений бомбою, яка прилетіла з того боку гори, за яким щовечора зникало сонце.
Коли впала бомба, була ще ніч. Але Шагіна вже прокинулася. Її тіло знайшли в кухні.
— Що вона робила в тій кухні посеред ночі? — запитав Амед.
— Ми ніколи не дізнаємося. Можливо, потайки готувала пиріг, — відповіла йому мати.
— Чому потайки ? — спитав Азіз — Може, хотіла зробити сюрприз, —висловила припущення Тамара, при цьому відмахуючись руками, ніби відганяючи муху. Їхня бабуся Шагіна мала звичку говорити сама з собою. Точніше, любила розмовляти з усім, що її оточувало. Хлопці бачили, як вона про щось питала квіти в саду, як перемовлялася зі струмком, що тече поміж їхніх будинків. Вона могла годинами стояти, зігнувшись над водою, щоб пошептатися з ним. Загеду було соромно дивитися на таку поведінку матері. Він дорікав, що вона показує поганий приклад його синам. «Поводишся, наче несповна розуму!» — кричав він на неї. Шагіна схиляла голову і мовчки заплющувала очі.
Якось Амед сказав бабусі: — В мене в голові звучить якийсь голос. Він говорить сам по собі. Я не можу змусити його замовкнути, він каже якісь дивні речі. Наче в мені сховався хтось інший, хтось більший за мене.
— Розкажи мені, Амеде, розкажи мені про ті дивні речі, які він тобі говорить.
— Я не можу про них розказати, я поступово їх забуваю. Він брехав. Нічого він не забував. Азіз був у великому місті тільки один раз. Його батько Загед винайняв машину. І найняв водія. Вони відбули ще до схід сонця. Азіз милувався новими краєвидами, що пропливали за бічним віконцем. Йому подобалися безкрайні простори, які розтинало авто. Подобалися дерева, що губилися вдалині. Подобалися корови з пофарбованими в червоне рогами, спокійні, як великі каменюки, що лежали під палючим сонцем. Поїздка була сповнена щастя й шаленства. Азіз корчився від болю. І усміхався. Рясні сльози заступали йому краєвид. А краєвид був ніби відображенням країни.
Загед сказав дружині: — Я відвезу його до лікарні у великому місті. — Я молитимуся, його брат Амед молитиметься, — просто відповіла Тамара.
Коли водій оголосив, що вони наближаються нарешті до міста, Азіз знепритомнів в машині і не бачив нічого з тої величі, про яку наслухався. Він прийшов до тями у ліжку. В палаті, де він знаходився, були ще ліжка, й діти, які на них лежали. Азізу здалося, що то він сам лежав на усіх тих ліжках. Йому здалося, що від отого нестерпного болю його тіло помножилося. Йому здавалося, що він корчився від болю на всіх тих ліжках, у всіх отих тілах. Над ним схилився лікар. Азіз відчув пряний запах його парфуму. Той усміхнувся до нього. Однак Азіз його боявся.
«Ти добре спав?» Азіз нічого не відповів. Лікар випростався, його усмішка згасла. Він говорив із його батьком. Вони обидва вийшли з великої палати. Загед стиснув кулаки. Він важко дихав. За кілька днів Азіз відчув себе краще. Йому давали пити густу мікстуру. Він приймав її вранці і увечері. Мікстура була рожевого кольору. Йому не подобався її смак, але вона притлумлювала його біль. Батько навідувався щодня. Він сказав Азізу, що мешкає у свого кузена Касіра. І це все, що він сказав йому. Загед мовчки дивився на нього, торкався його лоба. Якось Азіз раптово прокинувся. Батько спостерігав за ним, сидячи на стільці. Той погляд його налякав. Маленька дівчинка займала ліжко поряд з азізовим. Її звали Наліффа. Вона сказала Азізу, що її серце неправильно росте в її грудях.
«Моє серце виросло навиворіт, знаєш, його кінчик, він не на своєму місці».
Вона розказувала так усім дітям, які спали у великій лікарняній палаті. Тому що Наліффа говорила з усіма. Якось вночі Азіз вив уві сні. Наліффа налякалася. Рано вранці вона розказала йому, що бачила.
— Твої очі стали білими, неначе шматочки тіста, ти стояв на ліжку і розмахував руками. Я подумала, що ти навмисне хотів налякати мене. Я покликала тебе. Та твій дух полишив твою голову. Він зник невідомо куди… Прийшли медсестри. Вони поставили ширму навколо твого ліжка.
— Мені снилися жахіття. — Чому існують жахіття? Ти знаєш, знаєш? — Не знаю, Наліффа. Мама часто каже: «Бог його знає.» — Мама теж так каже: «Бог його знає». А ще вона каже: «Так повелося споконвіку». Споконвіку, пояснила мені мама — це самий початок віків. Тоді було настільки темно, що сонячні промені стогнали, пронизуючи ту ніч.
— То радше ніч повинна була кричати, бо її ж пронизували ті промені.
— Можливо, — сказала Наліффа, — можливо. За кілька днів Загед спитав Азіза, куди поділася маленька дівчинка, його сусідка по палаті. Азіз відповів, що її мати приїхала й забрала її, бо та одужала. Його батько схилив голову. Він нічого не сказав. По довгій хвилі він підвів голову. І знову нічого не сказав. А потім схилився до свого сина. Доторкнувся губами до синового чола. Він так зробив уперше. Азізу навернулися сльози на очі. А батько прошепотів до нього: «Завтра ми теж повертаємося додому». Азіз повертався з батьком і тим самим водієм. Він дивився на дорогу, яка бігла назад у дзеркалі. Його батько незвично мовчав і палив в автівці. Він приніс йому фініків і торта. По дорозі Азіз запитав у батька, чи він видужав.
«Ти більше не повернешся до лікарні. Наші молитви були почуті».
Загед поклав свою велику долоню на синову голову. Азіз був щасливим. Через три дні бомба, яка прилетіла з-за протилежного схилу гори, розколола ніч і вбила його дідуся й бабусю.
Того дня, коли Загед з Азізом повернулися з великого міста, Тамара отримала листа від своєї сестри Даліми. Кілька років тому вона поїхала до Америки на стажування з інформатики. Її відібрали з майже ста кандидатів, просто неймовірно. Але вона так ніколи й не повернулася додому. Даліма регулярно писала сестрі, навіть якщо Тамара й відповідала нечасто. У листах вона описувала своє життя. Там не було війни, й саме тому вона була такою щасливою. І такою зухвалою. Вона часто пропонувала надіслати грошей, але Тамара сухо відмовлялася від її допомоги.
У своєму листі Даліма повідомляла, що вагітна. Її первісток. Вона пропонувала приїхати до неї разом з близнюками. Вона знайшла б спосіб доправити їх до Америки. Натякала, що Тамарі треба кинути Загеда. Залишити його самого з його війною й помаранчевими садами.
«Як вона змінилася за ці кілька років!» — повторювала про себе Тамара.
Бували дні, коли Тамара ненавиділа свою сестру. Ото ще вигадала: як вона залишить свого чоловіка? Вона не кине Загеда. Ні. І вона теж битиметься, нехай навіть Даліма писала, що їхня війна — намарне, в ній будуть тільки переможені.
Загед уже давно перестав питати про неї. Для нього Даліма померла. Він навіть не хотів торкатися її листів. «Не хочу забруднитися», — казав він з відразою. Чоловік Даліми був інженером. Даліма ніколи не писало про нього в своїх листах. Вона знала, що в очах її родини він був лицеміром і боягузом. Він був родом із-за іншого схилу гори. Це був ворог. Він утік до Америки. Щоб його там прийняли, він розказував про жахи і зводив наклеп на їхній народ. Так вважали Тамара й Загед. Як могло статися, що Даліма, коли приїхала туди, не вигадала нічого кращого, ніж одружитися з ворогом? Як вона могла? «Сам Господь вивів його на мій шлях», — якось написала вона. «Вона ідіотка, — думала Тамара. — Америка їй голову заморочила. Чого вона очікує? Що нас усіх тут виріжуть друзі її чоловіка? Про що вона думала, коли за нього заміж ішла? Що стане великим миротворцем? Зрештою, вона завжди була егоїсткою. То чого ділитися з нею нашими бідами? Може, її чоловік радітиме з цього, хто зна?»
У короткому листі, який вона написала сестрі того ж дня, Тамара нічого не сказала про те, що Азіз був у лікарні. Ні про бомбу, яка нещодавно вбила свекра зі свекрухою.
