ЗМІ

Роман «Книжкова обитель» — для вдумливих читачів, які люблять медитативну, сповільнену, «споглядальну» прозу. Окремі фрагменти в цьому романі нагадують імпресіоністичні замальовки: занадто багато в них кольорової гами, яку важко допасувати до нашого «некольорового» часу, у якому так непросто знайти момент, аби зануритися в таке неквапне письмо.

 

Динамічності роману бракує, як і умінню авторки реконструювати інші культурно-історичні епохи. На жаль, мандруючи між двома світами, двома наративами роману, не зміг перенестися у світ абатства XV століття. Свого часу з насолодою поринав у світ пізнього Середньовіччя у працях ЛеҐоффа, а тут чогось забракло. Не знаю, чи це провина перекладача, який не відтворив специфічних лексем, що мали б інспірувати читацьку крізьчасову мандрівку, чи провина письменниці.

Представлена історія про художника й романіста цікава, у ній є своя «метафізична інтрига». Щоправда, роман тільки б виграв, якби деякі міркування про церкву, «життя після життя» не були кинуті у вигляді поодиноких думок, а проведені через психологію героїв значно переконливіше й глибше Сприйняття смерті в романі постає одним із ключових філософських питань: під час перебування у місці, яке має наближати людину до Бога, раптом виникають геть інші запитання:

«Сьогодні вона в землі, погризена червами. Роберт нелюб’язно відповідає на мої розпитування щодо потойбічного світу. Мені хочеться вірити, як вірить він, що вона знаходиться біля Бога-Батька в його царстві в компанії праведників. Я не знаю, як поєднати ці дві ідеї».

У романі Домінік Фортіє відчувається особлива туга за Богом, прагнення дійти справжнього життя, у якому вирощування пастернаку може бути важливішим за щоденні каяття й поклони в церкві. Зрештою, у римлян fides означало не віру, а те, що має стосунок до «чесності, цілісності, надійним характером особи».

Можливо, саме з цього й починається справжнє життя: з усвідомлення власної гідності й намагання прожити відведений термін (мізерно малий) відповідно до цієї філософії вірності, а не віри, яка часом може бути сліпою. Під час однієї літанії авторка подає перелік вельми неприємних учинків, на які здатна людина: «спав з козою…, відрізав хвоста коту…, брехав, порушив обіцянку, крав, грабував, злодійству вав…».

Проте чому ж тоді за все це можливе прощення? Чи лише прихід до Бога автоматично знімає з людини гріх за скоєне? Д. Фортьє порушує в романі «Книжкова обитель» непрості морально-етичні питання, які мають стосунок не до релігії як простору віри, а до внутрішніх чеснот. Проте критика церкві в цьому творі так і не здобуває потрібного градусу, на який читач очікує після ковтання перших 10-20 сторінок.

«Книжкова обитель» — це історія про пам’ять і самопізнання, контемпляційне пізнання себе через історію, час, молитви, рослини… Деякі священики називають власні молитви за назвами рослин. Дивацтво? А може, прагнення відійти від догм і сприйняти Бога як Того, хто розтікається в кожній клітині, у кожному атомі живої й неживої матерії?.. Тому, попри критику окремих епізодів і фрагментів сюжету, все-таки ця книжка спроможна знайти свого читача — того, хто має час і прагне відгородити себе від плинного сьогодення ось таким от романом прогріхи й милість Божу, якщо, звісно, вірити, що після життя на нас чекають не лише черви…

Друг Читача, Д.Дроздовський, 30.05.2018