Не спиться?
Збруч, Ганна Улюра, 11.04.2018RU з в’єтнамської – колискова. В її рідній країні була війна; вона з родиною – біженці, яким випало шанс поселитися в Північній Америці; вона важко адаптується в новій країні; втрачає зв'язок із колишньою батьківщиною і віднаходить його. Довга-довга казка на ніч. Засинай, малятко.
Особливо на тому не зациклюючись, можна назвати зо два десятки подібних романів тільки за останні п’ять років. Чому ж варто в цьому потоці виокремити автобіографічну прозу канадської письменниці в’єтнамського походження Кім Тхюї? Вже ж не через «екзотизми» побуту, звичаїв та історії її першої батьківщини (їх тут особливо і не буде). Вже ж не через витриманий і чистий сюжет (його теж немає). Для початку варто зробити таке. Оригінальність будь-якої (авто)біографічної книжки стане гранично очевидною, коли до неї адресувати два питання нараз: 1) Хто це все бачить-чує?, 2) Хто нам про це все розказує? Відповіді на них у випадку «Ру» («Ru», 2009) нас дуже здивують.
Самий початок. Коли я народилася, – каже, – були перші дні Нового року Мавпи і почався Тетський наступ (це січень 1968 року, якщо що). Тож на вулицях поєднувалися звуки від вибухів петард і від кулеметних пострілів. Хто це чує? Ясно що не новонароджена дитина. Коли я народилася, – каже, – вулиці Сайгону були залиті кров’ю двох мільйонів солдатів «роздертого надвоє В’єтнаму». Навіть якщо припустити, що це вульгарна і пласка метафора. Хто це бачить? Ясно що не новонароджена дитина. В автобіографії(!) головна героїня розповідає про досвіди, які не переживала і не мала жодного шансу запам’ятати. Те, що вона чує і бачить, вона насправді не чула і не бачила, хоча описує при цьому безпосередні(!) фізичні відчуття. «Хто це бачить» і «хто про це говорить» – тут дві принципово різні позиції. Зазвичай так пишуть твори від імені Великої Історії. Тобто, намагаються розказати про свій власний і доста екзотичний життєвий досвід не з позиції свідка, а, скажімо, адвоката чи прокурора. Себто, автоматично, себе звинуватити або виправдати. Але не це випадок «Ру», здається.
Катастрофічний незбіг між відчуттями і способом їх рефлексувати уже з перших двох речень книжки створює ефект такої собі аутичної прози. Коли через кілька сторінок вона згадає, що один із її синів народився з аутичним розладом, то все стане зовсім ясно і очевидно: «Він належить до дітей, які нас не чують і до нас не говорять, хоча вони не сліпі й не глухі». Вона щиро намагається побачити своє життя чужими очима і почути чужими вухами. Власне, очима свого особливого сина. Героїня і оповідачка – різні люди, хоч обидві і намагаються цей факт приховати. Але ж ми говоримо про автобіографічну прозу, в якій героїня і розповідачка мають наполягати на своїй тотожності! Щодо «Ру» це справляє дуже тривожне і саме тим сильне враження.
Насправді вона довго обирає того, кому делегує це право: дивитися на її життя своїми очима. Наче в дзеркалі: я бачу того, хто мене бачить, і того, хто бачить, що я бачу. І отой відчужений погляд автобіографічна героїня в «Ру» буде видавати за власний. Так, зрештою цим спостерігачем стане її син-аутист (чи можна придумати ще таку постать, якій було би настільки байдуже, що саме інший пережив і навіщо?). Але спочатку Тхюї намагається писати свою біографію як біографію власної матері, що є страшенно очевидним прийомом для жіночого тексту. Отже.
Її героїню звати Нгуєн Ан Тінь. Її матір зветься Нгуєн Ан Тінь. Ні, вони не тезки, хоча дочка і названа на честь матері. В оригінальному в’єтнамському варіанті між цими двома іменами є різниця в інтонаційному наголосі. Відтак її ім’я означає «мирний внутрішній світ», а материне ім’я – «мирний зовнішній світ». З матір’ю у неї конфлікт. Нічого особливого насправді: типова ситуація, коли жінки наступної генерації відкидають рольову модель жінок попередньої генерації. Мати у новій країні недосвідчена, дочка – вправна інтелектуалка. Мати – добра дружина, дочка надає перевагу проміскуїтету і нетривалим стосункам із одруженими чоловіками. Мати першу роботу отримала в тридцять чотири роки, дочка з десяти років гарує як каїн на сільськогосподарських роботах і у підпільних текстильних майстернях (це уже в Канаді, до речі).
Родина Нгуєн у В’єтнамі була заможна, батьки походили з фінансової та інтелектуальної еліти. Перед вимушеною еміграцією їм довелося пережити культурний шок «на місцях». До будинку вдираються бойовики «з диких лісів» (вони перемагають наразі). Там буде історія, яка нагадає наш міський міф про дружин радянських «освободітєлєй», які приходили до театру в жіночій спідній білизні, яку не змогли відрізнити від вечірніх суконь. Нова влада в будинку Нгуєн влаштувала переоблік. І одного з юнаків-партизанів заскочила повна шафа мереживних ліфчиків. Оскільки він такого ніколи не бачив, то вирішив, що це пристрій для заварювання чаю, і ті буржуї відразу заварюють по дві порції. Ця історія не може бути спогадом дівчинки (вона дуже мала тоді) – це явно байка, переказана зі слів матері. Але є до неї прекрасний синонімічний момент уже в біографії дочки. Після втечі з Сайгону, виснажливої морської мандрівки, злиднів-хвороб-бруду таборів для переселенців, родина Нгуєн прибуває до Америки, де ними починають опікуватися місцеві. Зокрема, жертвують одяг, серед якого знаходиться квітчастий дівчачий сарафан. Дівчина-підліток носить його літом і взимку, начепивши зверху кілька светрів. Вона насправді не знає, що сарафан – літній одяг. І що то взагалі таке – зимове і літне вбрання.
Ці дві історії показують, чому протистояння досвідів матері і дочки в «Ру» є тільки позірним. Обидві жінки переживають очевидно тотожне, тільки з різних позицій. Там, де матір посміюється над глупотою пролетарів, дочка робить такі самі глупоти, над якими хтось сміється. Знаєте? Ми дуже мало насправді почуємо в цій книжці про головну героїню. Так, дізнаємося імена і діагнози її синів (хто батько?). Знатимемо, як вона реагувала на незвичну їжу. Як важко їй давалося навчання новою мовою. Як звати її одружених коханців. Скільки вона важить, і яка вона насправді крихітна. Дізнаємося, що вона повернулася через десятки років до Сайгону з дослідницько-просвітницькою місією і стабільно відчувала, що більше тій землі не належить. Негусто, коротше кажучи. Але про матір почуємо ще менше. Бо найголовніше уже прозвучало: це ота інтонаційна різниця в їхніх іменах, «внутрішнє» і «зовнішнє». Одна з них активна виключно у ворожому середовищі, друга – активна виключно в доброзичливому середовищі. Молодша Нгуєн – звісно, перший варіант.
Між іншим, це ключове слово. «Ру» написане так, що ситуація, і те, як її переживають, тут не збігаються. Те, як вона відчуває світ, ніколи не є її світом. Серйозно: щоразу, коли у реченні з’явиться вказівка «я бачила» чи «я чула» чи «мені смакувало», далі піде опис чогось, що вона точно не могла бачити, чути, смакувати. Зрештою, тоді, коли вона заговорить про секс (тільки один момент такий), вона буде переповідати, що відчувають її коханці – яке на смак її власне тіло. І у зробленій у такий очевидний, але непростий спосіб прозі розказують історію, де юна жінка адаптується до нового соціального середовища. «Ззовні» і «зсередини» тут стабільно переплутані місцями. А власне, середовище – це головна тема «Ру». Вона весь час говорить про те, як «зумовлені обставинами глухота і німота стирають мрії».
Наприклад, вона кілька разів скаже, що є маленькою і худенькою. Здається, зайва інформація. Аж поки не згадається її перше емігрантське враження. Кураторка, яка супроводжує їх на мовні курсі, має розкішну дупу, що звабливо коливається при ходьбі. «Таких щедрот» в’єтнамській жінці ніколи не мати – уже за фактом народження. Коли вона повертається дорослою до В’єтнаму, місцевий офіціант дорікне їй: ти, мовляв, занадто товста для в’єтнамки. Він не сорок із чимсь кіло Нгуєн має на увазі, це ясно. Він здатен побачити у неї той фантомний пишний американський зад.
Ще дві історії, розкидані по книжці, але синхронізуються. У когось з тих, хто бачить-світ-замість-Нгуєн, є нав’язливий страх бруду та інфекцій. Либонь, це якраз у сина. Тож вона знову і знову повертається до опису публічних вбиралень, наприклад. Її відчайдушно і щиро лякає лайно. Вона опише дві вуличні вбиральні: одну – у В’єтнамі, одну – у таборі біженців. Антисанітарія люта, але ще й небезпека для життя. Вона маленька, табірні вбиральні на таке легке і тендітне створіння не розраховані, є загроза послизнутися на дошках і впасти у вигрібну яму. Їй пощастило – до ями впала лише її босоніжка. В другій історії гепі-енду не буде: стара жінка з дальніх родичів таки впала у яму і втопилася (ще на батьківщині).
«Ру» – це книжка про те, як людина мусила формувати нову політичну та національно-етнічну ідентичність. Лайно тут – не просто лайно, а залишки спожитого, яке тіло не перетравило і вивело з організму. Лайно тут – абсолютна метафора. Це щось, чого в «новій» і «батьківській» культурі героїня не потребує, і намагається позбутися. Смерть у лайні – теж метафора. Вона захлинається у речах і моральних конвенціях, яких не потребує. Каже, наприклад, що адюльтер – її свідомий вибір. Любити когось занадто довго і любити когось, хто претендуватиме на взаємність, їй обтяжливо. Їй навіть лестить, наприклад, коли її сприймають як повію, що супроводжує білого чоловіка (її чергового тимчасового партнера). Це не страх зобов’язань, як вона пояснює. І не страх нагло втратити своє – суто емігрантський, як вона це пояснює також. Це намагання перестати сприймати своє життя в термінах «тріумфу» і «поразки». Тільки не складається.
Вони змушені були втікати з батьківщини, залишивши добробут і близьких – це «поразка». Вони адаптувалися до нових реалій, і у фіналі книжки їхня величезна родина святкуватиме чергове свято за традиціями предків, але у Нового Світі – це «тріумф». Конструювання національної ідентичності через уявлення про себе як про жертву чи як про переможця – цього моменту складно уникнути в емігрантській прозі. Або апогей колективного відчуття вивищення, або таке ж саме глибоке колективне приниження – вибір тенденційний і небагатий. Це лайно, в якому боїться потонути героїня «Ру». «Мій батько вирішив, якщо наша родина потрапить до рук комуністів, ми повинні, як Спляча красуня, заснути навіки, вживши пігулки ціаніду. Я довго хотіла його запитати, чому він не хотів залишити вибір за нами, чому був готовий відібрати в нас можливість вижити». RU з французької – це потік, до речі.
«Ру» – роман риторичний (пригадаймо забуті в сучасній літературі визначення). Він наполегливо переконує нас в тому, що «війна» і «мир» не є антонімами, що будь-яке середовище для людини – вороже, і можна тільки обирати, бути в такому середовищі пасивним чи активним персонажем. Риторичний – цілком в аристотелівському значенні. Людей треба переконувати в своїй ідеях, бо люди недосконалі і обмежені. Аби світ складався з людей цілковито добрих і розумних, то в таких творах, як у Тхюї, потреби б не було. Авторка «Ру» робить недосконалість людини-у-світі очевидною. От тільки… Бачить цей світ – одна людина. Розповідає про побачене – інша людина. Здається мені, що той, хто читатиме «Ру», і той, хто чутиме голос Тхюї при цьому, – теж різні люди. Те, чого немає, і те, чого ти не бачиш, – зовсім не позірне протиставлення, зрештою.
Її батько шанує романи Пруста. У Нгуєн теж будуть свої «мадленки». Один-єдиний раз, коли оповідачка і героїня в тексті зближуються гранично: родина подорожує крихким човном із іншими біженцями, їдять старі сухарі, забруднені машинним маслом. Після вечері одна з жінок заводить колискову, «ru». І дівчинка засинає під звуки пісні з присмаком машинного масла в роті. Мадленки біженців-в’єтнамців. Уявляєте собі ситуацію, в якій можна випадково скуштувати машинного масла і раптом згадати щось конче важливе зі свого життя? Не уявляєте? Так отож. Тому Нгуєн позбавлена права забувати. Навіть якщо ці спогади їй самій ніколи не належали.
11.04.2018
