Нещодавно у «Видавництві Анетти Антоненко» побачила світ нова книжка малої прози Еріка-Емманюеля Шмітта — «Концерт пам’яті янгола». Український переклад читачам подарував знаний франкофон Іван Рябчій.
У світі, в якому живуть герої цих драматичних історій, немає Бога. Довго не розумів, що об’єднує ці новели. Свята Рита, як заявлено в анотації? Мені здається, що центральною лінією усіх екзистенційних, психологічних, ідентичнісних перероджень і колізій, із якими маємо справу, постає саме життя без Бога, світ без «всевидящого ока» й передусім без віри у те, що з твоєї душі потім спитають про всі добрі і злі вчинки, які ти скоїв. Подібна думка не виринає ні в кого з героїв, навіть тих, хто знає про свій скорий фізичний кінець. Ті, про кого пише Шмітт, живуть за законами інстинктивної волі, їхня релігія — це споживацтво, задоволення, перемоги. Але ніхто з усіх героїв не має здатності піднятися над реальністю, наскільки близько він би не підійшов до точки Х, за якою, як здається, і починається шлях до світу зі знаком «+».
Шмітт Ерік-Емманюель. Концерт пам’яті янгола. Новели ; переклад з французької Івана Рябчія. — Львів: Видавництво Анетти Антоненко, 2017. — 160 с.
У фізичній реальності герої живуть у світі, де є священики, церкви, служби, миряни, але насправді між Богом і людьми тут нездоланний мур. У першій історії про отруйницю Марі Морестьє Бог ніби і штовхає героїню до переродження, проте у фіналі читач розуміє, що все це намарне, її душею керує геть не Бог і не Світло Правди. Страшна, агресивна, монструозна людська натура перемагає. Марі ніби й готова прийняти розгрішення, готова розповісти поліції про злочини з минулого, але щойно об’єкт її жадання зникає, вона перестає відчувати будь-яку потребу у встановленні справедливості. Вона ж була готова зробити це заради того, кого полюбила, але в осерді її кохання — пристрасть і бажання бути святою для себе й нього. Її любов’ю керує не Бог, а егоїзм, прагнення бути святою у власних очах.
У цьому світі долі людей, — убитих, занепащених, зраджених, — нічого не варті.
Шмітт показує специфічні грані людського єства. І хоча всі події відбуваються у нібито успішному й соціально комфортному світі, проте у ньому живуть не люди, а монстри. З точки зору традиційної моралі, перед нами люди, які плекають у серці темряву. Так, Шмітт показує точки зустрічі світло-тіні, показує кризові моменти, коли душа нібито готова схаменутися й вирушити до світла. Але в усіх новелах, по суті, або перемагає темрява або ж шлях до примарного спокою і стабільності пролягає через такі темні глибини людини, які ніяк не дають підстав вірити в чудо. Далі я поясню цю думку, яка, розумію, дискусійна. Здається, що Президент Франції, потрапивши під вплив усепереможної любові своєї дружини, перемагає ту червоточину, що сидить у ньому. Але перемога після смерті коханої людини — лише міраж, примарний ідеал, що досягається мисленнєво, імагінативно, але не посутньо. Після смерті дружини Анрі Морель створює культ тієї, яка лишила по собі книжку про найкращого, найбільш люблячого у світі чоловіка. Але насправді у цьому культі, як і в будь-якому культі (пригадайте лише однойменний американський серіал про послідовників Едгара По) немає справжньої віри, яка походить із любові, натомість є тваринне служіння, інстинктивна відданість на межі з фанатизмом, коли немає бар’єрів між тими категоріями, які з точки зору здорового глузду видаються неприпустимими: заради культу можна й убити. І я не певен, чи не здатен Анрі убивати далі, бо фактично усі його перемоги на президентських виборах «зобов’язані» нещасним випадкам, які влаштував він сам, щоб зманіпулювати громадською думкою й думкою медіа. Спершу він постав супергероєм, який женеться за нападником, але таки вертається до автівки, щоб урятувати водія. Згодом перемагає вдруге, але коштом життя власної дружини, яка прекрасно знає про тваринну сутність чоловіка.
На відміну від Ніцше для Шмітта «людським, занадто людським» постають не ті «слабкості», «прив’язаності», якими ми скували себе, а лише одна прив’язаність — до Зла.
Насамкінець кілька слів про переклад, який приємно читати, яким насолоджуєшся і захоплюєшся. Я не фахівець у французькій мові, тож не можу сказати про перекладознавчий рівень проблеми. Іван Рябчій зробив переклад художньо одухотвореним на відміну від того світу, у якому живуть герої Е.-Е. Шмітта.
