Якщо підсісти на малу прозу, то зупинитися шансів нуль. Книжкові хробаки добре знають, що хороша мала проза – це не просто красиве і корисне, та ще й невеличке за обсягом. Новели й оповідання випрацьовують стійку любов до концентрованої оповіді і можливості протягом короткого часу читання прожити багато емоційних досвідів. Тут нема нічого зайвого, художні деталі не для красного слівця, а навантажені самостійними смислами й беруть участь у сюжеті.
Щоправда, читання коротких текстів – це ще й додаткова читацька робота над собою, адже мала проза часто лишає читача напризволяще з несподіваними істинами, що б’ють під дих, коли перегортаєш останню сторінку. І не варто сподіватися на автора – він не підкаже на берегах, що хотів усім цим сказати. Він покаже людей у якихось специфічних ситуаціях – а далі, читачу, мудруй, як це розуміти і що це може означати для твого життя.
Перекладні новинки малої прози
Ерік-Емманюель Шмітт «Концерт пам’яті янгола»
(у середині серпня книжка виходить у Видавництві Анетти Антоненко, переклад Івана Рябчія)
Новоперекладена книжка Еріка-Еммануеля Шмітта – саме те, що можна назвати взірцевою збіркою новел. Саме збіркою, а не зібранням: кожен-бо текст, хоч і збудований на різних конфліктах, усе ж об’єднаний одним символічним образом, який у кожній історії трактується по-своєму. Це образ покровительки зневірених – Святої Рити. В одному творі до нього звертаються по допомогу й пораду, в іншому його експлуатують з комерційною метою і перетворюють на наліпку для чашок чи підсвічників. Тобто загалом збірка – велика історія про один символ, але при цьому кожен твір – “роман, зведений до своєї суті”, філософська пригода з непересічними персонажами.
Що найбільше вражає і захоплює у творах Шмітта, так це непередбачуваність розвитку образів і невстигання звикнути до них.
Єдине, що завжди точно відомо: кожен персонаж, що його зустрічаємо на початку, наприкінці короткої новелістичної пригоди стане зовсім іншим. Завдяки дивовижному авторському вмінню перевертати все догори дриґом на території маленького тексту читач не встигає дивуватися з того, що ненавидить Авеля і співчуває Каїнові. Хоч ще кілька сторінок тому було навпаки.
Окремою приємністю для любителів малої прози стане післяслово автора, де він освідчується у коханні жанру новели й розповідає, як намагається повернути повагу до нього у Франції й за її межами. «Новела дає письменнику владу над часом, дає змогу творити драму, паузи, несподіванки, смикати за нитки емоцій і знань, а потім несподівано опускати завісу», – вважає автор.
