ЗМІ

Чому варто прочитати новий, перекладений на українську мову, роман чилійської письменниці Ісабель Альєнде "Японський коханець".

Габріель Гарсіа Маркес – моя велика літературна любов. Пам'ятається, перша спроба прочитання "Сто років самотності" відбулася в 11 класі, друга – на третьому курсі вишу, а третя, фатальна, років у 26. Тут, що називається, понеслося. Отямилася, коли не залишилося ні одного нечитанного твору великого колумбійця. Є, знаєте, щось несамовито притягуюче в цій розмитій межі між реальним та вигаданим, іменованим магічним реалізмом.

Але про Маркеса я як-небудь напишу окремо, коли переможу два масштабних томи його біографії та автобіографії. Ця колонка — про Ісабель Альєнде, яку називають Маркесом у спідниці.

Пару років тому я вперше почула її ім'я. Першою прочитаною книгою Альєнде стала "Ева Луна". Не Маркес, але зачепило — ті ж складно закручені сюжети кількох поколінь однієї родини, історія країни і палкі, латиноамериканські почуття. Дізнавшись, що виходить її новий роман, "Японський коханець", ще не перекладений на російську, але український — вже, питання, читати або не читати, не стояло.

Здавалося, банальна історія кохання, розказана 80-річною жінкою, яка рік за роком повертається в часи дитинства і молодості. Але свою любов жінка пронесла через усе життя.

1939 рік. 8-річну польську єврейку Альму Мендель батьки відправляють до родичів в Америку, намагаючись вберегти від війни. Батьки впевнені, що гроші та зв'язки дозволять їм врятуватися, але помиляються. Вони гинуть в Треблінці. Дівчинка, за рік виплакавши усі сльози, настільки навчилася стримувати почуття, що протягом наступних років жодного разу не дозволила собі зронити ані сльозинки.

Альєнде пише про самотність, коли зломлена душа затихає у мовчазному тілі

В Америці вона зростає з двома хлопчиками. Один згодом стане її чоловіком, а другий – любов'ю всього життя. Перший — друг, який замінив старшого брата, який тримав за руку, якою б складною не була ситуація; опора, захист, підтримка. Другий – такий же, тільки грань між ними ще тонше. Він — японець, син садівника в будинку, де живе Альма. Ніякі класові чи расові бар'єри не можуть заглушити любов.

Період їх дитячої закоханості переривається нападом Японії на Перл-Харбор, що спричинило виселення всіх японців у концтабори. Потім — виток пристрасної любові, вагітність і небажання Альми, з одного боку, заплямувати честь Ітімея, а з іншого — неготовність розлучитися зі звичним рівнем життя. Набагато пізніше — зріла любов сімейних людей, які добре розуміють, що вони не готові випробовувати свої почуття побутовими питаннями, грошима і дітьми. І навіть у старості він кожен понеділок надсилає їй квіти, а вона зривається з будинку престарілих (куди сама ж себе і відправила в пориві самозречення) на кілька днів побути з ним.

Альєнде пише про сильних жінок і щирих чоловіків, про віддану дружбу і високу пристрасну любов, людяність, яка не знає багатства і бідності, походження і віку. Про самотність, коли зламана душа затихає в мовчазному тілі. І про те, як ламаються життя, коли грають політики.

У романі сильно представлений історичний контекст – єврейське питання, злочини Гітлера, концтабори, відносини США і Японії, воєнні травми, бідність.

Роман, навіть в тих місцях, які стосуються минулого століття, звучить дуже сучасно. Патріарх, глава сімейства, каже, що полювати на женихів принизливо і взагалі шлюби до 25 років потрібно карати законом. 70-річна жінка знаходить розраду в обіймах такого ж старого коханого в мотелі, і ніхто не сміє їй перешкодити, дорікнути або згадати про вік. Адже вона — все ще господиня власного життя.

Новое Время, Тетяна Дудник, 14.05.2017