ЗМІ

ФОТО TIME-UA.COM

 

Відомий український журналіст, політичний оглядач, автор та ведучий політичної програми «Прямим текстом» та хард-ток-шоу Drozdov на телеканалі ZIK Остап Дроздов написав дебютну книгу «№1. Роман-вибух». Очікується, що вона вийде друком у «Видавництві Анетти Антоненко» вже напередодні Львівського форуму видавців. Попередній продаж роману вже стартував на сайті видавництва. «День» розпитав Остапа, що надихнуло його на написання книжки, в чому сюжетна особливість і, зрештою, чому українці мають її прочитати.

«Журналісти мають професійну хворобу — вони сліпо вважають, буцімто комусь є цікавою їхня публіцистика. В моєму доробку за останні 15 років назбиралося текстів, блогів і есеїв десь так на п’ять книжок, але мене не цікавить їхнє видання. Я не вважаю гідним для себе просто зібрати в одну книгу свої вже опубліковані блоги, видати їх і потішити своє самолюбство. Тому моя деб’ютна книга стане в деякій мірі сенсацією для тих людей, які знають мене як журналіста. Тепер їм доведеться побачити в мені письменника, — розповів «Дню» Остап Дроздов. — Повна обкладинка звучить так: «№1. Роман-вибух». Коли мій видавець Анетта Антоненко перечитала текст, то першим її питанням було: «Ви не боїтеся розкриватися аж настільки?» Писати треба або щиро, або не писати взагалі. На яку аудиторію орієнтувалися? На вдумливу. На ту, яка любить смачні, харизматичні тексти. Я третій рік є членом журі на літературному конкурсі, й мушу сказати, що графоманство б’є фонтаном у нас. Дуже багато слабких, кон’юнктурних текстів, бездарних. Я претендую на якісного читача, який бачить глибоку конотацію у всьому, що читає. Моя аудиторія — це люди, які люблять не просто читати, а збагачуватися читанням, втягуватися в читання. Вони будуть дуже здивовані побачити мене в несподіваному амплуа.

Мій «№1» — це сповідь кількох поколінь, об’єднаних наскрізною ідеєю — відстояти свою ідентичність. Від одного з критиків я почув, що це родинна драматична сага. Там є одразу декілька біографій на тлі різних епох, усе це прошите автобіографічністю, де моя відвертість як автора інколи межує з публічним оголенням. Для мене це теж свого роду виклик».

Фабули розкривати не буду. Скажу лише, що всі сюжетні лінії тісно переплетені й розганяють одна одну. Багато хто чекав би від мене політично орієнтованого тексту — але я свідомо відклав це до свого наступного, другого роману, половина якого вже написана. У романі «№1» мене не цікавить народ—нація—держава, всі ці ідентичності завжди є вторинними. Мене цікавить людина, її доля, її страх, її нонконформізм. Дух бунтарства, руху проти мейнстриму, боротьба за себе — це моя тема.

— Чи є книга автобіографічною?

— Дуже. Я свідомо пішов на таку значну присутність самого себе в романі. Я ризикую цим. Бо будь-яка книжка, щоденник чи інша публічна писанина — це душевний ексгібіціонізм. Ось уривочок із роману: «Це нагода мовчки сказати те, що може бути використане проти тебе, і буде використане. Ти ніби власноруч вручаєш комусь зброю проти себе. Кожна сповідь — це дія проти себе. Післясмаком кожної сповіді є не очищення, ні, не очищення. А безпощадність. Безпощадність до себе. Вивертання всього сокровенного, а передовсім — власних страхів і прорахунків. Кожна сповідь (якщо вона щира) випускає назовні всіх твоїх підшкірних демонів, із копитами, рогами, хвостами, багряними зіницями, іклистою пащею. І ці матеріалізовані випари твого дна дихатимуть на твою потилицю, і ти боятимешся озирнутися в пітьму позаду себе, і твоя тінь буде розчетвертовуватися навіть у вакуумі. Не кожен до цього готовий. А я цим марив».

— Чому українці мають прочитати «№1»?

— Якщо вірити авторитетному рецензентові Ігореві Бондар-Терещенку, хіба можна пропустити головну літературну подію року? Дурного я не напишу, а тим паче не пораджу. Мені важливо виправдати позиціонування роману «№1» як роман-вибух. Мені здається, що українцям треба починати дивитися і на історію, і на свою сучасну країну лише крізь призму персональної долі. Ми дуже радянські, коли вигукуємо «Герої не вмирають». У романі є різні сюжетні лінії в діапазоні від довоєнного Львова до подій АТО. Я на дух не переношу ура-патріотичного наративу, тому кожне слово, яке сходить із сторінок книги, є свіжою рефлексією, іноді парадоксальною. Я розраховую, що читач оцінить саме це.

День, Вадим Лубчак, №143-144, (2016)