Божевільний світ Альєнде Ісабель
Творчість чилійської письменниці Ісабель Альєнде — відкриття для сучасного українського читача. Минулого року окремі новели цієї авторки були спершу представлені у форматі журнальних публікацій на сторінках «Всесвіту» та «Кур’єра Кривбасу», а на початку 2016 року з’явилися у формі окремої книжки «Оповідки Еви Луни». Книжка складається з 23 оповідок: «Двоє слів», «Зіпсоване дівчисько», «Кларіса», «Жаб’яча паща», «Золото Томаса Варгаса», «Якщо ти зворушиш моє серце», «Дурненька Марія», «Найпотаємніше із забуття», «З усією належною поштивістю», «Примарний палац» та ін. Латиноамериканська критика вписує прозу Ісабель Альенде у простір магічного реалізму. Проте мені здається, що в цьому разі варто робити наголос передусім на понятті «реалізм».
Письменниця володіє дивовижною майстерністю підмічати абсурдні ситуації нашої дійсності й на цій основі будувати свої магічні художні світи. Часом потрібно просто визбирувати й каталогізувати абсурди нашого часу, щоб у літературі створити адекватний портрет доби, в якій випало жити письменниці. У кожному оповіданні відчувається журналістська точність, стилістична досконалість фрази; немає зайвої художньої манірності та штучної солодкавості. Письменниця вміє схоплювати увагу читача буквально з першого речення: «Кларіса народилася, коли ще в місті не було електрики, бачила по телевізору першого астронавта, котрий ширяв над поверхнею Місяця, і померла від подиву того дня, коли Папа прибув із візитом і назустріч йому вийшли виряджені, мов черниці, гомосексуалісти» («Кларіса»), «Орасіо Фортунато виповнилося сорок шість років, коли в його життя ввійшла худорлява єврейка, здатна змінити його звички шахрая та збити з нього пиху» («Подарунок для коханої»), «Ніколас Відаль завжди знав, що помре через жінку» («Дружина судді»). Таких прикладів надзвичайно вдало створеного першого речення в Ізабель Альєнде чимало. Прочитавши перші рядки оповідання, вже хочеться дочитати його до кінця, мандруючи разом із героями їхнім внутрішнім світом, потрапляючи в різні психологічні колізії та парадоксальні ситуації. А ще доволі важлива особливість прози чилійської авторки — здатність радіти життю, кепкувати, іронізувати. Цей гумор добрий, хоча часом об’єктом кпинів постають досить «неполіткоректні» або вельми пікантні й дражливі ситуації, як уже згаданий виступ ґей-спільноти під час прибуття Папи. Письменниця прагне подеколи шокувати читача, хоча й робить це у вельми невимушеній манері. У її художньому світі немає зла, злобливості, агресії. Натомість дуже багато світла й любові.
Так, ХХ століття — досить суперечливий час; епоха, коли людина змогла відкрити для себе космос, але водночас показати якусь хижацьку сутність людини, яка здатна ні перед чим не зупинитися на своєму завойовницькому шляху. І поряд із цієї жадобою людини до слави, грошей, марнославства у нашому світі існують дивовижні люди-духи, здатні відчувати любов до своїх кривдників (як Кларіса до грабіжника, що «навідує» її оселю). Герої оповідок Еви Луни здатні закохуватися, бути дурненькими, видаватися не тим, ким вони є насправді («З усією належною поштивістю»). У світі, в якому людина стала володарем інформаційних систем і підкорювачем Місяця, ще так багато глупоти й симулякрів.
Сучасні «акцентуйовані» герої І. Альєнде часом наділені «надможливостями», причому це може мати як позитивну, так і негативну характеристику. Крім того, часто вони видаються «дивними», ці герої випадають зі звичайного раду традиційних: «Це була пара шахраїв. Він мав лице пірата й підфарбовані в смоляний колір волосся та вуса… Вона мала міцну статуру й властиву рудим британкам шкіру молочного кольору, яка в юності міниться опаловим сяєвом, а в зрілі роки нагадує поцяткований аркуш паперу» (с. 171). Кларіса з однойменного оповідання — символ справді набожної жінки, яка відчуває християнську любов до світу незважаючи ні на що (ані на біль образ, на кривдників, нечестивих людей, фізичну кволість): «Навіть тоді, коли через старість вона вже не могла рухатися з колишнім місіонерським завзяттям, Кларіса незмінно допомагала ближнім, інколи навіть усупереч їхній волі, як це було у випадку з тими пройдисвітами з вулиці Республіка, які, згнітивши серце, мусили вислуховувати гнівні проповіді цієї доброї сеньйори…» (с. 31).
Але герої І. Альєнде люблять життя. І часом усі їхні хенеберики походять саме з такої любові — стихійної, пришелепуватої, сліпої. У сконструйованому художньому світі немає образ, невдоволення, зла. Натомість усі ці абсурди тільки потверджують думку про те, наскільки химерним постає світ навколо людини, яка може явити світові у відповідь як найбільше світло, так і найбільшу глупоту.
Друг читача, Дмитро Дроздовський, 27.04.2016
