ЗМІ

У переддень Книжкового Арсеналу хочеться сказати кілька теплих - і емоційних - слів про книжки, які вразили і які там можна буде придбати. Отже, Велика Четвірка Книжкового Арсеналу-2016. Те, що пропустити не можна. 

 

 

 

 

 

Альєнде: Непокірна покірність

Ісабель Альєнде, Оповідки Еви Луни: Оповідання. – Переклад з іспанської С. Борщевського. – Л.: Видавництво Анетти Антоненко, 2016. – 256 с.

Приємно, коли виникають нові тренди і бренди. Нині в тренді – вправні перекладачі. Один із них – Сергій Борщевський. Він не лише є гідним учнем Миколи Лукаша, але й вміє «перевтілюватись» у авторів, яких тлумачить. Драгоман-протей, якщо так можна сказати. За власним досвідом знаю – чоловікові-перекладачеві непросто вдягнути на себе машкару автора-жінки. А С. Борщевський це робить регулярно. Спочатку черниця Хуана Інес да ла Крус, тепер от – «Льйоса в спідниці», чилійка Ісабель Альєнде. З дуже непростою малою прозою. Як на мене – на півшляху між Маркесом і Еліс Манро. А втім, якщо оповідки Манро вельми нудні і призначені винятково для осіб жіночої статі певного віку й географічного розташування, то оповідки Альєнде універсальніші, хоча теж вельми «жіночні».

«Кожна окрема людина повинна займатися чим-небудь одним із того, що потрібно в державі, і притому саме тим, до чого вона за своїми природними задатками більше всього придатна» (Платон, «Держава»). Кожна «маленька» людина, будучи героєм однієї з оповідок Альєнде, посідає своє, тільки їй властиве місце у світі, створеному авторкою. Звісно, є тут і вигадане селище Агуа Санта, куди сходяться шляхи-долі всіх ексцентричних персонажів, портрети яких писано за всіма канонами латиноамериканського «магічного реалізму». Ерос і Танатос тут завжди ходять поруч, точно за Фройдом, проте Ерос неодмінно перемагає. Мов на картинах Фріди Кало, відчувається ця одвічна битва й незмінна перемога Добра, Любові (у широкому, платонівському розумінні цього терміну). Одним поглядом і двома загадковими словами ярмаркова чаклунка Беліса Крепускуларіо причаровує суворого Полковника («Два слова»), одним доторком Елена Мехіас змінює (псує? очищує?) життя солодкоголосого Берналя («Зіпсоване дівчисько»), одним рухом стегон  Ермелінда завоювала серце астурійця Пабло (Жаб’яча паща») і т. ін. У цих текстах відчувається певна приреченість, покірність долі, точнісінько як у Архілоха: «Мужньо треба приймать, що смертним дарують безсмертні, / Зносити без нарікань долю і добру, й лиху, / Бідами надто не гризти себе й не втішатись над міру / Щастям, допоки межі крайньої не спостеріг» (пер. А. Содомори). Проте ця приреченість – світла, а покірність – якщо можна так сказати, непокірна. Бо навіть творену давніми доколумбовими божествами долю латиноамериканець (чи – радше – латиноамериканка) може змінити, скажімо так, «під себе», припасувати під тутешній рельєф.

Вона не хоче старіти...

Ісабель Альєнде – це новий бренд. Маю надію, що це не остання її книжка в українському перекладі. Бо, як пише словенець Бране Мозетич, «ота в’єтнамка геть розбурхала мене своїм рукописом на папірцях шовкових, що падають немов краплини крові на мене раз у раз» («Банальнощі», пер. Д. Чистяка). Хоч і не в’єтнамка, а чилійка, та все ж вона розбурхала мене…       

http://sferaua.com/, Іван Рябчій, 17.04.2016