ЗМІ

Родина — а точніше, мрія про щасливу й повну familia, жадання сімейної ентелехії — є наскрізною темою відомої чилійської письменниці. Вже котре десятиріччя в европейському письменстві є модним вектор «пошуку коріння», із зануренням у таїни провінції чи, в гіршому випадку, сусідньої країни, «бідної родички» держав «золотого мільярда», які до неї милостиво прихильні. Тут — інше, простіше до болю: аби зберегти себе й декількох притомних родичів, а також не занедбати мову. Про генеалогію не йдеться: політичні реалії Латинської Америки звели нанівець побутування сімейних архівів, таких звичних для Західної Европи. За іронією долі, саме там, де шанують зв’язок поколінь, плодючість породіль, де є повага до аксакалів, там їх найбільше поставлено під загрозу. Ключова фраза роману: «Мало хто може похвалитися, що має прабабусю», — але навіть тут вона всіх дивує, бо здається чимось унікальним. Зрештою, і Европа менш як сто років тому обернулася злою мачухою для мільйонів своїх мешканців, дискримінованих за національною ознакою, тож перший із героїв «Вітру» чимдуж утікає з материка на острів, а тоді на інший континент, де не знаходить щастя, зате вже від самого початку втрачає батьків. Проти індивіда, злодіючи, виступають водночас історія та географія.

Ні в цьому, ні в попередньому романі Ісабель Альєнде «Віолета», який теж побачив світ у Видавництві Анетти Антоненко, авторка, здається, жодного разу не прохопилася назвою рідної країни, яка, звісно, вгадується, особливо коли на авансцені з’являється авторчин славетний родич-президент (він з’являється ненадовго, бо Альєнде теж не хоче спекулювати на його імені). Однак у рецензованому романі виразними є не тільки хронологічні точки відліку (перша — «кришталева ніч» 1938 року, остання — пандемія коронавірусу 2019–1920 років; «Віолету» натомість було «розбито» на десятиріччя згідно з чотирма її частинами), а й більша конкретизація у просторі. У цьому випадку осередком біди для героїв стає сучасний Сальвадор, а раніше — Австрія доби аншлюсу, і не треба пояснювати, чому. А країни, що надалися до прихистку, — як Англія для маленького музиканта Самуеля чи США для сліпої Аніти, — не надто й гостинні до втікачів, яким доводиться виборювати найелементарніше, часом — право на життя. (У «Віолеті», навпаки, герої з Америки перебираються на іншу півкулю, до Норвегії, і вже не бажають повертатися назад). Щоразу в пригоді стає таке собі «братство простих людей», до яких можуть долучитися хоч мажор-адвокат, хоч підстаркуватий гуманітарій, зрікаючись класових привілеїв чи просто збираючись на силі й ламаючи власні упередження.

На щастя, художній смак не зраджує Ісабель Альєнде: вона знає, де поставити останню крапку і як утриматися від надто сльозогінних пасажів, які так і просяться на завершення сюжетних ліній. «Вітер» не віднести до її безумовних шедеврів: лаври «Дому духів», на котрий вона як мінімум двічі фантомно покликається у тексті, не оскаржено. Радше доповнено. Почавши з «магічного реалізму», письменниця поступово прий...

Олег Сидор-Гібелинда, Критика, №3–4, 2024