ЗМІ

Пан Гіппократ у IV столітті до нашої ери назвав поганий настрій меланхолією. Він вважав, що меланхолія виникає через надлишок жовчі в організмі. Лікував людей огірковою травою та віслючим молоком.

Потім було Середньовіччя, і водночас християнство. Духовенство напнуло на себе меланхолію Гіппократа та стало називати її "зневірою" (російською – "уныние"). Жовч вони не брали до уваги, причиною поганого настрою називали спокусу збитися з духовного шляху та піддатися клопоту і метушні. Йшлося про гріх, а не хворобу, і стосувалося це лише священиків. Поганий настрій звичайних людей при цьому продовжували пояснювати меланхолією. Тому меланхолія і зневіра переплелися і так заплутали середньовічних людей, що стало важко визначатися, хто з них хворий, а хто грішний. Розбиралися у цьому за допомогою чаклунства, чорної магії та полювання на відьом.

Потім була епоха Відродження. Церковну "зневіру" посунули у сторону та повернулися до невирішеного у античності питання меланхолії. З'ясувалося, що всі розумні люди, всі поети, філософи, математики – меланхоліки. Тобто меланхолія, звичайно, могла бути хворобою, і це одна її крайність, та водночас стала ознакою гострого розуму, геніальності. "Моя радість – меланхолія" – одразу заявив Мікеланджело. Услід за ним Вільям Шекспір ​​створює свої шедеври, головні герої яких – меланхоліки. З'являється мода на меланхолію. Народжується переконання західної цивілізації: культурна та шляхетна душа невіддільна від меланхолії.

На сцену виходять філософи. Першим виходить пан Артур Шопенгауер і говорить: "Коли ви чогось прагнете, вам стає боляче, а коли чогось досягаєте, вам стає нудно. Звідси й меланхолія. Нічого не бажайте. Прагніть Ніщо". Після Гіппократа з його лікуванням травами і після священиків з їхнім гріхом, це була перша адекватна відповідь на бажання позбутися поганого настрою.

Потім на сцену виходить пан Фрідріх Ніцше, який начитався Шопенгауера, та починає закликати до протилежних дій. На його думку, аби позбутися меланхолії, потрібно, навпаки, бажати, прагнути, досягати. "У подоланні є рецепт від меланхолії. У подоланні – щастя". Після Гіппократа, після священиків, це була друга адекватна відповідь на бажання позбутися поганого настрою.

Мистецтво тих часів полягало у протистоянні поглядів Шопенгауера та Ніцше: хотіти чи відректися бажань, мати амбіції чи нічого не прагнути, лінуватися чи трудитися? Ми і зараз живемо у цьому шопенгауеровсько-ніцшеанському світі, в якому є два принципово різні погляди на поганий настрій.

У ХIХ столітті виникає класифікація психічних захворювань – меланхолія стає "депресією".

На сцену виходить пан Зігмунд Фрейд і говорить про те, що не будь-який поганий настрій – депресія. Є, наприклад, скорбота, її можна прийняти та подолати, бо вона обумовлена ​​видимими факторами. І є власне депресія, з якою складніше, бо її причини не усвідомлюються нами. Депресія ніби сковує нас у самих собі. Ми самі собі кати та жертви. Коли ми у депресії, то і у претензії до себе. Отже потрібно не чинити опір депресії, не захищатися від неї, і все буде гаразд.

Останнім на сцену виходить пан Мартін Гайдеггер. Він говорить про те, що коли ми приймаємо всю правду життя, дозволяємо собі бути собою, тоді нам стає тривожно. І тоді ми відгороджуємося від себе, аби уникнути тривоги, тікаємо у клопіт, балаканину, пліткування, гортання стрічки соцмереж. І закінчується все це депресією.

Рецепт подолання депресії (або превентивного удару по позиціях противника) від пана Гайдеггера (він карту приніс, потім покаже) – рішучість. Рішучість бути собою, проживати себе справжнім, бути автентичним.

На Гайдеггері історія пошуку причин депресії закінчується. І починається епоха роботи із наслідками. Виникає нейронаука. Ставлення до депресії стає схожим на те, що було за часів Гіппократа. Тільки в античності причиною була жовч, а тепер – нейромедіатори. Тоді лікували травами, а тепер – електрошокером. Трохи пізніше електрошокер замінили антидепресантами.

До чого все це?

Жодне бачення поганого настрою (Гіппократа, священиків, Шопенгауера чи Ніцше, Фрейда чи Гайдеггера, сучасних фармакологів) не є вірним або хибним. Всі вони – лише фрагменти складного ланцюга думки, яка розвивається тисячі років. А згадані тут прізвища складають менше відсотка від всіх, хто доклався до роздумів та вплинув на хід історії (просто ці найбільш виразні).

У книжці "Зневіра. Муки байдужості" італійський психоаналітик та дослідник психології і філософії Серджіо Бенвенуто наводить набагато більше поглядів та визначень депресії в історії – "від зневіри середньовічного ченця до спліну денді Бодлера, від романтичної меланхолії Леопарді до нудьги та байдужого ставлення до життя таких героїв класики як Обломов або антигероїв Чехова". Книжка стане у нагоді тим, хто у зв'язку із війною перебуває на межі відчаю. Її можна придбати у "Видавництво Анетти Антоненко".

Прослідковування еволюції думки про поганий настрій, її складових, її сучасного стану, знайомство із різними оцінками, аргументами на користь того чи іншого бачення, додає розумових ресурсів та інструментарію для опису та називання власних почуттів і станів.

Інакше кажучи, споглядання та занурення у історію є своєрідним розгляданням себе. Так, для цього необхідна рішучість, про яку говорив Гайдеггер. В іншому випадку – прозак допоможе.

Українська правда, 15.04.2022, Дмитро Оліїник