ЗМІ

Зневір’я варто визнати одним зі станів, опинившись у якому, відчуваєш, як опускаються руки, та й то настільки, що несила перейматися чимось іще. Проте в історії людство не лише відкривало суголосні цьому явищу прояви чи вигадувало для нього нові назви, а й щоразу по-різному ставилося до такої розчарованості. Звичний плин життя й так надміру бентежний. А що вже казати про періоди, коли в нього вриваються додаткові негаразди та напасті, здатні розхитати самооцінку не на жарт. Італійський психоаналітик Серджіо Бенвенуто написав книжку про зневіру (acedia), перекладену в нас кілька років тому, де й окреслив основні культурні маршрути людського збайдужіння. Згадаймо кілька найбільш значущих із них.

У дохристиянську добу виникла легенда про те, як у полуденну годину просторами лісів і нив вештався бог Пан — подоба з рогами й копитами. Граючи на сопілці, він так і норовив ухопити якогось вайлуватого пастуха чи легковажну німфу для хтивої сексуальної забавки. А якщо не досягав мети, то рукоблудив і несамовито волав, сіючи навкруги таку паніку (назва походить від його імені), що людина просто заклякала. Саме тому лікар Гіппократ наполягав: тривалі страх і смуток спричиняються до меланхолії — наявності в організмі мутної рідини, що допроваджує до душевного струсу. Потрясіння вели до безумств або божественних осяянь. Але в обох випадках людина була несамочинною, бо в її душу внаджувалася зла чи добра сила. І все ж таки ці втручання знесилювали. Розчарування через сумування та недоотримання втіхи надалі набувало несподіваних форм. Однак античні скептики чи не першими стоять у цьому шерегу.

Людину часто називають істотою, що прагне знання. Та пізнати геть усе неможливо. У цьому й заковика. Через це стан апатії потрібен скептику, щоб остудити жагу дізнаватися. Прецінь апатія — не розпач, а усвідомлення межі пізнання. До того ж із розважань про міру, власне, і поставала філософія.

Якщо аскеза в давньогрецького мислителя мала стосунок до розумування, то середньовічний монах її практикує, щоб не засиджуватися на місці, не нидіти в одноманітності, а захиститися від гріховних спокус шляхом приборкання плоті. Дотримуватися посту, не відволікатися від істин одкровення, а на додаток ще й не задрімати — це буває ой як непросто. Існує чимало зображень святих, які ненастанно відбиваються від оманливих видінь оголеного жіночого тіла та велетів і монстрів, що атакують за найменшої втрати концентрації на молитві чи праці. Отже, тільки-но чернець байдужіє, втрачає потяг до насолоди служити Всевишньому, як його відразу ж полонить невір’я. Стверджувалося, що невдовзі по неуважного й недбалого самітника неодмінно прийде полуденний біс. Інакше кажучи, лінивця полонить ацедія. Зрештою він утрачає всілякий інтерес до будь-чого, впадає в неспокій і відчай, а то й у гнів. Прикметно, що в Дантовому «Пеклі» зневірені сусідять із гнівливими.

Читайте також: Обави життя

У часи Ренесансу меланхоліками, або ж обранцями Сатурна, почали захоплюватися. У школі флорентійського неоплатонізму наголошували на тезі про наявність у людині двох типів жовчі: жовтої, що підносила, і чорної, що гнітила. Поети й філософи своїми прозріннями завдячували першій. Бувши схожою на платонічний Ерос, вона окрилювала, наснажувала на розмисли. Центральна фігура гравюри Дюрера «Меланхолія» саме й виказує глибоку задуму, не розпачливу, а таку, у межах якої осмислюються дошкульні питання: відлучення, ностальгія, втрата, тривога, небезпека, зухвалість і подібні. Тож у людині міститься дещиця ніщоти, яка дотична до втрати, занепаду чи позбавлення чогось такого, що сприятиме переродженню.

Доба романтизму відкрила наступну сторінку трагічної зневіри. Її початок іноді пов’язують із романом Ґете «Страждання молодого Вертера» (1774), де розповідалося про маляра, що застрелився через нещасливе кохання до заміжньої жінки. Твір спричинився до справжньої епідемії самогубств, адже несправедливе життя було знайоме багатьом. Утім, якщо любовну драму можна якось пережити, то в новітньому суспільстві від рутинної праці нікуди не втечеш, а вона поволі висмоктує життя. В оповіданні Мелвіла «Писар Бартлбі» (1853) дивної поведінки молодик увічливо, проте наполегливо відмовляється виконувати офісні доручення, майже не їсть, але ніколи не залишає робочого місця. Асоціальна поведінка приводить його до в’язниці, де він і вмирає з голоду. Цей пасивний ентузіаст не вдається до жодних екстремальних заходів ані стосовно себе, ані щодо інших. Він воліє просто нічого не воліти, жити самопливом. Недарма ж у ХІХ столітті одне із чільних місць здобуває песимізм. У журливості цього світогляду немало вдумливості, хоч у кінці цих розважань постає осоружне життя. Глашатаями песимізму були не лише Шопенгауер і Леопарді — його потужна хвиля докочує до ХХ століття. Чоран, якому довелося перебратися з Румунії до Парижа, почав писати французькою, бо відчуває, що нею найкраще виражати нестерпне буття. Поет не шукає постійної посади, уникає світських раутів, відмовляється від премій, удовольняється дрібним. Світ буде не таким жорстоким, якщо не мати забаганок.

Песимістові зручніше пристати до найгіршого й переживати темні дні, ніж отримувати раз у раз удари від нездійсненного.

Наведений калейдоскоп варіацій знеохочення, звісно, далеко не повний. Але в ньому є ще один промовистий різновид, і зветься він російською хворобою. Згадаймо, що російську літературу частенько подають у світі яко школу життя. Та ось лише два приклади. Перший — роман Ґончарова «Обломов» (1858). Головний герой Ілля Ілліч буквально нічого не робить. Йому все «в облом». У снах йому привиджується утопічне помістя, де панують лінощі. Власне, зневірюватися тут немає в чому. Це характеристика російського суспільства (а нині й поготів), члени якого не поворухнуть і пальцем, щоб щось змінити. Другий — п’єса Чехова «Іванов» (1889). Тут уже герой — справжній меланхолік. Живучи з некоханою дружиною, він байдуже спостерігає за її хворобою та помиранням. Та коли йому випадає шанс одружитися з дівчиною заради отримання посагу, щоби поліпшити свій фінансовий стан, його наміри публічно розкриває молодий лікар. Утім, Іванов використовує цей привід, щоб застрелитися. Сюжет позбавлений трагедії, бо описує банальний побут. У ньому катма рефлексій, лише спостереження за перебігом посереднього життя. Зануджені персонажі сподіваються, що в їхньому житті дещо має трапитися. Але нічого не стається. Володарі «загадкової російської душі» залишаються непомітними статистами в цій виставі. Замість того щоб творити події, вони пасивно очікують на їхню появу.

Прогорнувши ці сторінки, переконуєшся, що іншим боком зневіри варто визнати бажання. Можна обмежувати себе в бажанні, проте не категорично його відкидати, а шукати йому міру. Можна відмовитися від бажань, якщо вони хибні, натомість учитися розпізнавати правдиві. Можна мати бажання й не реалізувати, але міркувати про їхню природу. Можна добачати в бажанні страждання, а натомість прагнути порятунку від мук. Але чого справді варто стерегтися — то це тотального знеохочення або відмови від самотворення.

Тиждень, Тарас Лютий, 26.09.2023