ЗМІ

 

Сміх. Біологія, психіка, культура. Ерік Смаджа – Київ: Видавництво Анетти Антоненко, 2017 – 160 с.

Сміх як характерний акт вітальності не перестають вихваляти за його цілющі властивості, однак залишаються дуже сильними і забобони, пов’язані з ним. Чому ж ми сміємося? Що таке сміх? Ця розвідка намагається проаналізувати всі грані смішного, щоб зрозуміти його рушійні сили та механізми, звертаючись до знань психоаналізу, фізіології, етології, літератури, філософії, антропології…

В уривку з книжки Еріка Смаджа ми дізнаємось про те, в яких соціокультурних структурах може використовуватися сміх, з якими інституціями він пов’язаний та про те, що лежить в основі комічного.

Сміхова комунікація завжди належить до певної соціокультурної просторовочасової структури, яка може бути спеціалізована, тобто інституціоналізована, стаючи «спеціальним місцем» сміху, або ж неінституціоналізована.

Така інституціоналізація дозволяє безперешкодне поширення смішного і сміху, які стають дозволеними, санкціонованими, навіть приписаними. До них належать:

а) Свята. Це форми «ігрового пароксизму» соціального життя. У минулому відбувалися щорічні свята «первісних» сільськогосподарських суспільств, які відзначали, зокрема, завершення зими й повернення весни з великими ігровими обрядами (обрядові вбрання, танці, співи на честь родючості, ігри, фарси, що закінчувалися оргіями).

Також організовували свята, що були інституціоналізовані з боку влади, тим самим зміцнюючи норму і закон завдяки «діям навпаки» – ритуалам перевертання або драматизованого бунту. Суспільства за Античності демонструють доволі давнє застосування цих механізмів.

– На щорічному святі вавилонських таїнств на трон саджали переодягненого кумедного царя, що символізував перевертання ієрархічних позицій. Це був раб, якого потім вішали або розпинали, але до того він грав роль суверена, віддаючи накази, користуючись наложницями з царського палацу, занурювався в оргії та розпусту.

«Ця розгнуздана влада, – стверджує Ж. Баландьє, – насправді цілковито сфальшована; вона театрально розігрується в образі призвідника безладу, вимагаючи необхідність відновити панування закону, і саме останньому віддається жертва фальшивого короля».

– Давньогрецькі кронії (щорічні свята).

– Давньоримські сатурналії та вакханалії (відзначалися на честь Вакха і зводилися здебільшого до вправляння у масних балачках і пиятики).

– За Середньовіччя відзначимо красномовне свято дурнів, що відбувалося між Різдвом і святом Трьох Волхвів, що проводилося в соборах і було нагодою вибрати єпископа, папу або короля дурнів. Це було повне перевертання звичного способу життя. Отож собор віддавався ігровій агресії народного свята. Крім того, згадаємо карнавал – добре ритуалізований спосіб народного самовираження і вивільнення, – а також ярмаркові гуляння та інші святкування різного штибу.

б) Ігри. Вони утворюють другу велику інституціоналізовану структуру. Чи то вони пов’язані з головокружінням (тобогган, гойдалки), кружлянням (каруселі, перегони), вигадкою (удавання-перевдягання), суперництвом-боротьбою (спорт), азартні або сексуальні, вони можуть також вписуватись у святковий контекст (наприклад, конкурси лоскоту під час Свята меду в індіанців гуаякі). Сміх, вибухаючи й розносячись під час ігор, може виражати радість від досягнення особистих рухових результатів, перемоги у змаганні (індивідуальному чи колективному), а отже, вищості над суперником, але також утіху від обміну певними приємними насмішками під час ігрових взаємодій.

в) Ритуали утворюють третю структуру. – Деякі ритуали можуть бути предметом пародій (див. священні клоуни в індіанців пуебло, а також хопі, зуні).

• В інших випадках ритуали переходу (обряди, що супроводжують, зокрема, перехід від одного «екзистенційного стану до іншого», як-от народження, статева зрілість, одруження, смерть) дають привід для святкового часу, позначеного сукупністю характеристик, зазначених вище, серед яких – ігри, фарси, жарти, тобто смішне та сміх (наприклад, під час трапези). Дон Талаєсва в «Сонці хопі» наводить яскраві приклади: ритуали «вовочім», тобто ініціація юнаків, або шлюб (див. вище).
• Згадаємо також терапевтичні ритуали, для яких сміх слугує одним з інструментів.

г) Комічний театр (пряма сміхова комунікація), починаючи від доби Античності, являє собою «спеціальне місце» сміху і смішного, разом із комедіями Аристофана, Плавта, Теренція. Пізніше з’явилися комедія дель арте, Ґольдоні, комедії Мольєра, відтак ближчі до нас у часі постановки Лабіша, Фейдо, Куртеліна.

ґ) У досить відмінних культурних контекстах згадаємо комічні виступи качинів і сакральних блазнів індіанців хопі.

д) Не забудьмо цирк із його клоунами, естрадні мюзикхоли, місце творчості шансоньє, анекдотників, акторів скетчів, пародистів, мімів, черевомовців.

е) Кінематограф, телебачення демонструють новіші зразки непрямої сміхової комунікації з Чапліном, Кітоном, Лорелом і Гарді, братами Марксами, Таті, якщо згадати тільки великих коміків-класиків.

є) Нарешті, важливе місце посідає художня література – хай то усна в традиційних суспільствах (міфи, казки) чи письмова (інша непряма сміхова комунікація за допомогою коміксів, сатиричних журналів, романів).

Що ж до комічних міфів, колективне уявне народів Північної Америки витворило такого доволі відомого персонажа, як Трикстер (вправний штукар, крутій), який утілює у своїй персоні гостру комічну, соціальну та політичну критику. Африканські традиції також дають місце бурхливій і смішній стихії у міфах і казках.

Справді, деякі міфи народжують непосидючого, неспокійного баламута Папу Легбу, посередника між богами й людьми. Божество спілкування, обдарований вмінням опинятися в різних місцях водночас, він протиставляє свою божественну недисциплінованість дисципліні світового соціального ладу. Легба вдається до хитрощів, трюків, маніпуляцій, плутанини. Це хитре божество вміє неабияк насмішити.

Вочевидь комічне творення, в основі якого лежить складна система уявлень, вірувань і цінностей, також кодується, підлягає приписам і заборонам. Це кодування є спільним для передавачів і отримувачів. Заборони можуть стосуватися померлих, предків, хвороб, нещасть (пов’язаних із культурним контекстом), а приписи націлені на чужинців, девіантних осіб, мову. До того ж, попри широку варіативність цих об’єктів, цілком можливо визначити інваріантні теми сміхового повідомлення. Справді, сміхове повідомлення завжди заторкує людину в її діях, результатах діяльності, характері; суспільство з його порядками, ієрархії, інституції, правила, цінності, логіку функціонування; сфери не-людського – чи то предмети, чи «олюднених» тварин. Деякі сміхові об’єкти вже давно стали інваріантними:

• чужинець або чужинці для групи сміхунів;
• девіантні або ексцентричні особи всередині групи;
• політична влада, соціальний лад і всіляка наявна
• сила, інституція;
• сексуальність;
• мова.

Ці сміхові об’єкти перетворюються на іграшки грайливих і сміхових трансформацій – через застосування численних прийомів, «запозичених», зокрема, в риторичних фігурах стилю, серед яких можемо назвати: гіперболу (перебільшення), літоту (применшення), метафору, метонімію, повторення, інверсію, іронію. Також застосовуються деякі контрастні ефекти, якот бурлеск, пародія, мова сексуальності (що може доволі сильно знецінювати). Ця гра трансформацій об’єкта або практики насмішки приводить водночас до когнітивних ефектів, як-от здивування, нонсенсу, невідповідності, а також до чіткої символічної девальвації або агресії, як і до соціальної дезадаптації. Так люди можуть бути «механізовані», «оречевлені», тварини або предмети – «гуманізовані», дорослі – інфантилізовані, діти – перетворені на дорослих, чоловіки та жінки можуть міняти стать унаслідок інверсії. Переміна онтологічної чи соціальної категорії з великою ймовірністю породжує смішне, а отже, сміх.

Дослідники приписують соціальній комунікації п’ять функцій, з якими пов’язується певний тип гумору. Справді, ми можемо виділити три психічні функції:

– перша націлена на символічну сатисфакцію садистичних потягів шляхом явного заниження об’єкта, що супроводжується виявом нарцисичного тріумфу (агресивний гумор);

– друга націлена на символічну сатисфакцію ексгібіціоністських і/або вуайєристських потягів шляхом вербальної мови і/або візуальної репрезентації непристойного гумору;

– третя функція захисна щодо анксіогенних (що породжують тривогу) екзистенційних тем і фактів (чорний гумор і самовисміювання);

– по-четверте, нам відома інтелектуальна функція, що викликає задоволення від порушення правил раціональної логіки, словесних ігор і абсурду;

– нарешті, виділимо соціальні функції:

• виключення чужинця або чужинців для групи із супровідним посиленням «соціального нарцисизму»;
• виключення девіантної особи, що супроводжується підтримкою та посиленням правил і конвенцій, які захищають соціальний лад;
• соціальна та політична критика;
• здобуття престижу.

Зі свого боку, ми завершимо цей виклад поняттям «психічний гомеостаз суспільства». Справді, смішне та сміх можуть слугувати інструментами, що забезпечують «психічний гомеостаз» групи. Будь-яке суспільство, шукаючи ментальної рівноваги шляхом сатисфакції потягів (прямих і символічних), об’єктів більш-менш сильного притлумлення, володіє для цього, з-поміж інших засобів, інституціоналізованою системою смішне/сміх, системою принципово ігрового та трансгресивного характеру, вдаючись до мови дитинства і забезпечуючи психоекономічне отримання задоволення, що виражається через сміх. Так, смішне і сміх виявляються поліморфними, поліфункціональними й полісемічними. Їхній зв’язок із грою і трансгресією очевидний. Ерік Блондель писав: «Сміх і гра споріднені із задоволенням, призупинкою реальності, порушенням норм і заміщенням новими правилами, свободою та дитинством чи поверненням до дитинства. Сміх народжується з переривання, розриву в серйозному й розміреному соціальному часі».

Читомо, 27.04.2019