ЗМІ

Люди рідко сприймають жарти серйозно: мовляв, на те вони й жарти. Сексистський коментар, висловлений без усмішки, навряд чи здобуде загальну любов (хвилі фемінізму нарешті омили й українських берегинь), але якщо в кінці якоїсь печерної думки сказати: «Це лише жарт», можна запросто вийти сухим із води. Це і є сумним симптомом некритичності української культури до сміху: сховані в дискримінаційних жартах структури насильства й влади заглушені гучним реготом аудиторії. Це не дивно, адже сміх в українських медіа здебільшого деполітизований. Як не парадоксально, найкраще це помітно якраз тоді, коли «95 Квартал» чи його поросль пробує жартувати на політичні теми. З їхньої легкої руки, поцяцькованої перснями, сміх утрачає революційний потенціал і стає розвагою, комерціалізованим шоу. (Нащо жартувати про розгони мирних зібрань і численні вияви насилля, якщо можна висміяти дефекти мовлення Парубія?) Шоу за шоу, жарт за жартом сміх перестають сприймати серйозно.

Однак украй важливо, щоб ми заговорили про сміх не лише в термінах розваги, а використали могутніший інструментар — етику, фізіологію, дискурсивний і філософський аналіз. Спробою почати цю розмову є книга французького антрополога Еріка Смаджи; у неї простий і невигадливий заголовок — «Сміх». Евристичний підхід до проблеми автор запозичує в Марселя Мосса, який писав про «тотальну людину»: його ідея в тому, що, лише поєднуючи різноспрямовані підходи до одного питання, ми можемо побачити феномен у його цілокупності, тобто «тотальності». Це саме́ Смаджа намагатиметься зробити зі сміхом.

Підзаголовок книжки — «Біологія, психіка, культура» — цілком відображає і оптику автора, і структуру видання: другий розділ присвячений біологічному поглядові на феномен, третій — психологічному (точніше психоаналітичному), четвертий — культурному, етнологічному. Щоправда, виникає запитання, куди з підзаголовка щезла «філософія», адже вона займає весь перший розділ? За філософів, як завжди, трохи образливо. Узагалі ж, попри масштабність задуму, сама праця, на превеликий жаль, лишається доволі скромною вилазкою у тему сміху. Одразу кидається у вічі вибірковість й обмеженість філософського й культурологічного списку авторів, що займалися цим феноменом. Фактично він завершується на Берґсоні, який написав свій «Сміх» у 1900 році. Весь критичний дискурс, напрацьований мислителями ХХ й ХХІ століть, не потрапляє у фокус уваги Смаджі без видимої на те причини й пояснень. Методологія дослідника тут опиняється під питанням: нащо постулювати комплексне дослідження з прицілом на «тотальність» — і вже у першому розділі руйнувати довіру, пропонуючи обірване зведення старих імен?

Другий розділ зосереджується на соматичному вираженні сміху: що відбувається з нашим обличчям, голосом і тілом, коли ми посміхаємося чи регочемо. Покликаючись на роботи дитячих психологів, кінесиків і приматологів, Ерік Смаджа знайомить читача з науковим консенсусом про генетичний зв’язок між лице-моторним вираженням радості в людей і лицевою демонстрацією ссавців. Так звана ігрова міміка (тобто усмішка) сигналізує про характер комунікації, що має відбутися (найчастіше між матерями та їхніми дітьми): «я не хочу тебе скривдити, це всього лише гра». Таким чином коріння людського сміху вписане в генетичну історію нашого виду і є невіддільним від соціальної гри вищих приматів. У третьому розділі розглянуто причини сміху: це і патології (неврологія, психіатрія, наркотичний екстаз), і внутрішні механізми людської психіки (едипальні фантазми, трансгресія, нарцисичний тріумф тощо). Четвертий розділ повертає сміх у його «природне середовище, а саме — соціальне та культурне життя певної групи». По суті, обговорено, хто, коли й над чим сміється.

І хоча «тотальна» задумка Смаджі інтригує й зацікавлює, її виконання може принести радше «тотальне» розчарування. Основна проблема в тому, що автор не визначився, для якої аудиторії пише.

З одного боку, можна очікувати, що потенційний читач «Сміху» — студентка гуманітарного факультету, але тоді якою є дослідницька ідея розвідки і яка роль самого Смаджі в осмисленні явища? Адже книжка більше схожа на енциклопедичний список: перший розділ — прізвища філософів, другий — фізіологів і поведінкових психологів, третій — психоаналітиків, четвертий — етнографів й антропологів. Лише наприкінці автор оживає і, надихаючись Шенноном і Вівером, виводить власне бачення сміху як комунікації (він називає цю модель «сміх–смішне»). Решта книжки, однак, — це бібліографічна довідка. Крім того, Смаджа, переказуючи думки вчених з різних сфер, навряд чи зумів об’єднати їх у зв’язне ціле. Концептуальні стрибки між розділами величезні, а зв’язок між ними прописаний слабо й куцо. Легко складається враження, що внутрішня логіка розвідки полягає в механічному додаванні наявного знання. Тактика знайома: так пишуть розділи Вікіпедії. У такому «енциклопедичному» підході, втім, немає нічого поганого, але в умовах повного браку на ринку якісного матеріалу на цю тему справді волею-неволею дивуєшся, чому замість тямущого дослідження про сміх випустили анотовану бібліографію інших, пов’язаних між собою хіба тематично, досліджень: мовляв, вона «для широкого кола читачів»?

До речі, про це коло. Читачкою може бути людина без гуманітарного корпусу текстів за плечима, яка просто хоче ознайомитись із питанням. Безумовно, саме на таку аудиторію орієнтувались випускові видавництва, адже в анотації книжки вказано чорним по білому: «Розрахована на широке коло читачів». Ці читачі потраплять у непроглядний ліс психоаналітичного й філософського жаргону, складних синтаксичних конструкцій і туманних формулювань, а це далебі не сприяє ані зростанню загальної поінформованості, ані подальшому зацікавленню. Скоріше за все, читач зі сльозами на очах просто кине «Сміх» на півдорозі. І це вкрай прикро, адже нон-фікшн має писатись так, щоб непідготовлений читач витрачав свій когнітивний ресурс на обдумування вкладених смислів, а не слів, якими їх писано, і речення для книжки краще все ж друкувати на ноутбуці, а не кодувальній машині. Для прикладу, уявіть, якби астрофізик вирішив поговорити з випадковим перехожим, одягнутим у світшот із ракетою, як рівним із рівним. Великою мірою це саме сталося з Еріком Смаджею у другому, третьому і четвертому розділах «Сміху». У першому він фрагментарно переказує Спінозу й Берґсона.

І якщо виклад матеріалу самим автором специфічний і зумовлений методом, то вступ кандидатки психологічних наук Світлани Васьківської своїми універсалістськими формулюваннями й апеляціями до «очей Вічності» й «загальнолюдської сміхової культури сьогодення» чудово балансує книжку. Тезу авторки важко піддати оцінці, тому що сам матеріал радше схожий на рефлексивний потік на задану тему, а не на вступну статтю. Тут згадано і Фройда, і «магію інтуїтивно-інформаційного осягнення буття», і цинізм, який формує нові змісти психіки, і науку з народною мудрістю, і навіть «культурний код нації». Ніколи не знаєш, який сюрприз причаївся в наступному абзаці. Текст працює не на смисловому, а радше на сугестивному рівні: навіює почуття, що сміх — це важливо й добре, що це неабиякий культурний феномен і помічний психологічний механізм, бо про це кажуть усі: від науковців до народу. Вінцем вступної статті кандидатки психологічних наук став її інсайт про цілющу роль сміху під час депресії, тому що «він гарантує бойовий настрій і надію на щасливе майбутнє». У цей момент у мене з очей бризнули сльози, але щоб не плакать, я сміявся.

Книжка Еріка Смаджі, безумовно, підходить до сміху з належною увагою і з дуже різних сторін, але їй бракує об’єднавчої перспективи. Рятівною паличкою для видання стала бібліографічно багата, послідовна й прониклива стаття перекладача Андрія Рєпи. Він проблематизує роль сміху в цифрову епоху, що важливіше, розкриває його (не такий очевидний) політичний вимір і підривний потенціал. Тому що сміх, коли показує зуби, навіть якщо в них поп-корн, викликає острах й обурення (що добре використовує Майкл Щур); тому що, як це вдало схоплює Рєпа, на редакцію «Шарлі-Ебдо» було вчинено напад; тому що на Джорджа Карліна за «Сім слів, які ніколи не можна говорити на телебаченні» позивались до суду. Сміх — це джокер у рукаві кожного й кожної, технологія себе, елемент хаосу й повстання у стратифікованомуподіленому й далекому від справедливості суспільстві сьогодення.

Літакцент, Дмитро Козак,18.04.2018