Вогні Кортасара
Дзеркало тижня, Дмитро Дроздовський, Випуск №34, 15 вересня-21 вересняВидавництво Анетти Антоненко, яка сама мала дуже тіcну співпрацю з Юрком Покальчуком, підготувало перевидання книжки оповідань Хуліо Кортасара "Усі вогні — вогонь" у перекладі Покальчука, які у 1980-ті роки були опубліковані у видавництві "Дніпро".
Щоправда, тоді три оповідання так і не було перекладено. Нині над їх перекладом працював друг Юрка Покальчука, блискучий перекладач-іспаніст Сергій Борщевський. "Усі вогні — вогонь" (що містить 8 оповідань, які входять до дуже різних збірок Кортасара) — знаменна подія в українському книговиданні: під однією палітуркою одразу три знакових імені: латиноамериканського класика магічного реалізму Хуліо Кортасара й двох непересічних українських перекладачів.
"Усі вогні — вогонь" — книжка нетипова для магічного реалізму. Я б сказав, що радше йдеться взагалі про неореалізм, тобто про прозу, укорінену в глибоких психологічних виявах і сприйняттях нашої реальності. Хуліо Кортасар надзвичайно уважний до опису дрібниць: у його художньому світі є якась особлива, гіпертрофовано-патологічна точність і скрупульозність опису. Й водночас темпоритм такого світу аж ніяк не видається неактуальним, не сучасним. Опис стрімкий, динамічний, часом нагадує "рваний" стиль експресіоністського письма.
Ось перед нами величезний затор на автомагістралі до Парижа (оповідання "Південна автострада"). З вікенду повертаються міріади машин. Ця ситуація перетворюється на боротьбу за виживання, на моральне й психологічне пекло, у якому люди починають керуватися примітивними інстинктами й формують майже первісну комуну, аби вижити (починають обмінюватися харчами, чергувати тощо). Х.Кортасар майстерно описує, як люди в момент такої кризи раптом починають спостерігати за тим, що раніше видавалося їм малозначущим. І от хтось, сидячи за кермом, раптом помічає, як стрибає метелик з однієї автівки на іншу. Люди в оповіданнях Х.Кортасара переживають відчуження, сприймаючи життя геть з іншого боку.
"Усі вогні — вогонь" — збірка не лише екзистенційної прози, а й екзистенціалістської. Герої переживають межові стани й ситуації: юнак потрапляє до лікарні й відчуває момент першої закоханості в старшу від себе жінку (медсестру), але в результаті таки зустрічається зі смертю ("Сеньйорита КЧра"); стюард міжнародного рейсу до Тегерана насолоджується майже міфічним островом, на який зрештою потрапляє, щоб відчути там омріяну насолоду від єднання зі стихією, та саме цієї миті стається падіння літака ("Острів ополудні"); хтось не знає, як сповістити про смерть родички ("Здоров'я хворих")… Герої оповідань зазирають в очі смерті. У магічному реалізмі, проте, смерті не існує: є лише постійні переходи, колообіги матерії та енергій, є вічні сутності, які ніколи не помирають, а лише перероджуються в інші часи і в інших просторах.
Хуліо Кортасар — майстер психологічної прози, у якій вхоплюєш усі порухи людських душ. А його герої таки мають душі. Це живий світ, зболений і вистражданий, у ньому так багато відчуженості й самотності. Усі ми приходимо в цей світ наодинці і йдемо з нього на самотині. Це саме про героїв Кортасара. В оповіданні "Возз'єднання" він бере за епіграф слова Че Гевари: "Я пригадав давнє оповідання Джека Лондона, герой якого, спершись на стовбур дерева, готується гідно покінчити з життям". Герої Кортасара прагнуть якщо не гідно прожити своє життя, то принаймні гідно померти. Ця філософія прямостояння повертає читачів до розуміння того, що навіть у світі без початку й кінця є одвічні цінності. Момент смерті — один із найважливіших, бо саме під час зустрічі з власним кінцем героям дано можливість усвідомити не лише свою остаточну конечність, а й ціннісний вимір життя. Герої змагаються за життя, борються зі стихіями й прикрими випадками, проте часто доля бере своє. Кортасар вигадує власні світи, нічого насправді не вигадуючи. Він тільки загострює зір і спостерігає за життям.
Подивіться лише на вервечку з автівок: під час цього божевілля між людьми виринають дивні й несподівані енергетичні взаємодії. У когось це нагадує еротичний танок, коли він і вона прагнуть вирівнятися автівками, щоб, фліртуючи, насолоджуватися одне одним; хтось бере на себе функцію лідера, щоб вивести цю механічну "юрбу" зі стану розпачу й пригнічення; хтось починає молитися, а хтось засинає. І от "натовп" із авто перетворюється на прообраз мікросоціуму, у якому нуртують різні енергії, проте де всі працюють злагоджено, підтримуючи одне одного. Спрацьовує механізм виживання й інстинкт самозбереження. Подеколи він перемагає, подеколи смерть сильніша за людину. Зрештою, смерть завжди сильніша за людину, просто інколи вона відступає, даючи шанс собі ж побавитися з людськими життями.
"Усі вогні — вогонь" — це книжка малої прози про великі питання життя, про містерію життя. Хоча на перший погляд нічого містичного чи фантастичного тут немає. Натомість є джеклондонівська чи гемінґвеївська манера письма: ущільненого, вкоріненого в "життя", яке завжди більше за вигадку свідомості. Здається, тут немає нічого вигаданого, несправжнього, а лише ущільнений або ж зужитий час, у якому розкриваються приховані вияви людського. Подеколи людина й справді нагадує тварину, бо починає бути керована інстинктами (як в оповіданні про закоханого юнака, який таки гине). Перед нами дуже точне відтворення людської психології (матері й сина, сина й старшої жінки, до якої в нього виникає сексуальний потяг після долання певних бар'єрів сорому…). Герої часом випадають у свою реальність, проте й там їх знаходять Пані Смерть, Пан Випадок, зрештою, Фатум, що керує людськими долями. А проте, це красивий фатум. Стоїчний. Зустріч людини з Випадком у Кортасара завжди мужня й героїчна. І в цьому краса і сила такої прози, у якій немає кінця, хоча й наявна смерть.
Сергій Борщевський завершив роботу свого старшого друга й побратима з "цеху перекладачів", як Олександр Мокровольський кілька років тому завершив працю Олександра Тереха над "Уліссом" Дж. Джойса.
Такі проекти красиві у своїй суті й надзвичайно важливі для розуміння океану літератури. Кортасар був близьким Покальчукові: близьким ідейно, світоглядно, психологічно, стилістично. Переклади читати украй легко, лише подеколи хочеться "водити авто" замінити на "кермувати" або ж десь помічаєш не так поставлену кому. Проте це література про красивих людей, які живуть у безодні самотності й часом лише в момент зустрічі з останньою хвилиною (власною чи чиєюсь іншою) розуміють силу й смисл життя.
