Книжка «Ататюрк: Біографія мислителя» відкриває походження ідей Мустафи Кемаля Ататюрка (1881–1938), на яких повстали Турецька Республіка та сучасна турецька нація. Деякі з цих ідей були зумовлені подіями дитинства та навчання, а далі військовою кар’єрою та політичною діяльністю. Інші з’явилися під впливом реформ, воєн, повстань і революцій у шестисотлітній Османській імперії, що невпинно хиріла. Значну увагу автор приділяє книжкам та журналам, європейським і турецьким, з яких Мустафа Кемаль засвоїв популярні на Заході, хоч і вельми сумнівні та утопічні теорії кінця ХІХ – початку ХХ ст., зокрема, вульгарний матеріалізм, моральний дарвінізм, позитивізм, націоналізм, расову антропологію, авторитаризм. У дослідженні також наведено галерею осіб, з якими Ататюрк ділився задумами або, навпаки, сперечався, від яких навчався, кого використовував. У підсумку Ататюрк постає не творцем оригінальних ідей, а політиком, який спромігся втілити утопічні проекти маргінальних західноєвропейських інтелектуалів свого часу.
Вдумливому українському читачеві з європейськими амбіціями ця книжка дасть унікальну можливість помислити, чому Туреччина майже через століття узятого Ататюрком курсу ще й досі стоїть на порозі західної цивілізації.
Фрагмент
8 Туреччина та Захід
Мустафа Кемаль також запровадив низку культурних змін, призначених, аби зробити вигляд Туреччини більш західним. Його рішення прийняти пристосовану версію латинського алфавіту замість уживаного століттями арабо-перського письма демонстрували бажання видалити ще один символ минулого, що ніс релігійне навантаження. Тюркські народи прийняли арабо-перський алфавіт ще задовго до османців, які лише продовжили користуватися ним, не питаючи, наскільки він пасує для турецької мови, яка мала набагато ширший набір голосних, ніж арабська та перська. Лише з поширенням письменності та появою журналістської мови для нової османської преси за часів Танзимату виникла серйозна дискусія щодо пасування арабо-перського алфавіту для турецької. У 1860-х роках османські, азербайджанські та іранські інтелектуали розробили низку проектів ревізії алфавіту, але ці пропозиції не привели до якихось значних змін [1]. За роки Великої війни Енвер Паша очолив розробку нової версії алфавіту, що відмовлялася від різних форм літер арабо-перського алфавіту, які зумовлювалися розташуванням літери у слові (ізольоване, початкове, проміжне, фінальне), отже, кожна літера писалася окремо і вводилися додаткові голосні. Цей набір літер якийсь час трохи вживався, але невдовзі від нього також відмовилися через незручність [2]. Під час Другого конституційного періоду провідні вестернізатори запропонували радикальніше рішення: прийняття нового алфавіту на основі латинського. КЄП рішуче заперечував проти цього, тому що такий алфавіт уже був прийнятий албанськими націоналістами як засіб об’єднати їхніх одноплеменців, які сповідували різні віри. Комітет дістав підтримку від деяких побожних албанських мусульман, а також від османської релігійної влади, яка 1910 р. видала фетву, що оголошувала гріхом уживання мусульманами інших алфавітів [3]. Коли 1914 р. вестернізатори запропонували таку саму зміну для цілої імперії і кинули виклик релігійним настроям, стверджуючи, що між письмом і релігією не було жодного стосунку, лідери КЄП заборонили публікацію їхніх статей [4]. Усупереч сильним модерністським нахилам ватажки КЄП відчували, що ісламський характер алфавіту був надто важливим, щоб зачіпати його.
Перебуваючи в Єрусалимі дорогою у Бейрут 1907 р., Мустафа Кемаль, схоже, обговорював цю проблему з Елієзером Бен-Єгудою, провідною особою у відродженні івриту як сучасної розмовної мови. За тієї оказії він нібито заприсягнув, що коли б він у майбутньому посів владну позицію, то завів би латинський алфавіт замість дріб’язкових косметичних реформ [5]. Дійсно, коли дискусія з проблеми алфавіту знову виринула на поверхню після народження республіки, Мустафа Кемаль узяв бік тих, хто пропонував запровадження латинського письма, і знищив консервативну опозицію заявою, що “арабський алфавіт не був нам даний [архангелом] Джабраїлом” [6].
Улітку 1928 р. Мустафа Кемаль обірвав дебати на цю тему у своїй ключовій промові у Стамбулі, виставивши арабо-перський алфавіт як збірку “незбагненних знаків, які ми не можемо зрозуміти і які запихають наші мізки у залізну раму” [7]. Попри прохання дати час для переходу, він розпорядився про миттєве переключення і широку мобілізацію для викладання масам нового алфавіту. Щоб символізувати перехід, він наказав, аби всі назви кораблів були негайно переписано латинськими літерами. Через два місяці Великі національні збори Туреччини ухвалили закон, що наказував здійснити негайний перехід на “міжнародні” літери [8]. В результаті Туреччина, яку оточували країни, що продовжували вживати інші алфавіти, ніж латинський, відпливла ще далі від ісламського світу поближче до Європи.
[1] Agâh Sırrı Levend, Türk Dilinde Gelişme ve Sadeleşme Evreleri (Ankara: Türk Dil Kurumu Yayınları, 1960), 153–58.
[2] Там само, 360.
[3] Там само, 363–364.
[4] “Latin Harfleri,” Hürriyet-i Fikriye 7 (April 2, 1914): 15–16ff.; та Kılıçzâde Hakkı, “İzmir İktisad Kongresi ᾽nde Harfler Mes ᾽elesi,” İctihad 154 (June 1, 1923): 1375.
[5] Див.: Nuyan Yiğit, Atatürk ᾽le 30 Yıl: İbrahim Süreyya Yiğit ᾽in Öyküsü (Istanbul: Remzi Kitabevi, 2004), 20–21; Uluğ İğdemir, Atatürk ᾽ün Yaşamı, vol. 1, 1881–1918 (Ankara: Türk Tarih Kurumu Yayınları, 1980), 23–25. Син Бен-Єгуди наводить іншу думку з приводу цієї зміни; див.: Jacob M. Landau, Jews, Arabs, Turks: Selected Essays (Jerusalem: Magnes Press, 1993), 197–98.
[6] Levend, Türk Dilinde Gelişme, 397.
[7] “Türk Yazı İnkılâbı Hakkında Konuşma, 8.VIII.1928,” в Atatürk ᾽ün Söylev ve Demeçleri, vol. 2, 254.
[8] “Türk Harfleri Kanunu” (Law #1353, November 3, 1928), в Türkiye Cumhuriyeti Sicilli Kavanini, ed. Karakoç Sarkiz, vol. 5 (Istanbul: Cihan Matbaası, 1930), 3–4.
