ЗМІ

Видання в Україні творів Збіґнєва Герберта, відомого польського прозаїка, поета, культуролога, журналіста (який народився і провів перші двадцять років у Львові), не дивина і не первина. Декілька його репрезентативних есеїстичних збірок побачили світ упродовж 2008 року. Поезії, присвячені його культовому персонажеві Пану Коґіто, було видано навіть в обласному центрі (Тернопіль, 2019), але ще в 1990-х роках Герберта там же переклав і видав Василь Махно.

Однак на повноважне зібрання творів, очевидно, доведеться зачекати, тож залишається втішатися поступовій з’яві то одного, то іншого твору, що, може, навіть і ліпше для поступового засвоєння. (Не завадило би перекласти біографію Герберта, що вийшла з-під пера Яцека Лукасевіча, не кажучи про видання пісень на слова класика, але це вже «програма максимум».) Зрештою, присвячені йому матеріяли з’являлися і на шпальтах «Критики», як-от рецензія Костянтина Москальця на згадані три збірки есеїв, видані в «Дусі і Літері», у числі 7–8 за 2010 рік, де Герберта було схарактеризовано як «европейця до шпіку кісток <…> старої, довоєнної формації».

Видання «Печери філософів» 2021 року — друге за ліком. Тоді ж у Видавництві Анетти Антоненко було зреалізовано варіянт цієї п’єси в авдіоверсії, так званій «звукописній книзі», що свідчить про невипадковий намір її популяризувати. Хоча останнє слово щодо Герберта, майстра утаємничень та енігматичних метафор, звучить трохи недоречно. Письменник наполегливо уникав прямих покликань на сучасність у творах (натомість у реальному житті встиг побувати в лавах Армії Крайової та вітчизняної опозиції 1980-х), лишаючись застрахованим від небезпеки актуалізації. Отже, убезпеченим і від неминучого спрощення та профанації, водночас — витончено ускладненим і прозорим, що для письменника, який упродовж життя зберігав паспорт соціялістичної країни, лише насамкінець вирушивши на еміґрацію, є величезною рідкістю, — чи таланом, при такому таланті?

Щоб такий артсценарій було зреалізовано в Україні, що здається неймовірним з огляду на все сказане далі, треба було мати не лише непересічний талант, а й інтелектуальний консенсус у суспільстві щодо його спокійного, порівняно безтурботного існування, який передбачає сторіччя попередньої та нефіктивної державної незалежности, корпус перекладеної і дбайливо відрефлексованої класики, непохитне відчуття інтелектуального стрижня і багато чого іншого. Все одно це не пояснить до кінця феномену Збіґнєва Герберта — зрештою, унікального для всієї Европи, де, здавалося б, неможливо писати вірші «після Авшвіца», ще й так демонстративно відсторонені від реалій життя. Зрештою, для драматургії такого похмурого прогнозу не озвучували, а їй Герберт теж віддав данину. І створив драматургію не менш езотеричну від абсурдистської, до якої, здається, ставився нелюб’язно, як і взагалі до аванґарду, хоч реалістом теж ніколи не був.

Тож марна справа переказувати химерні ідеї і тонкі натяки «Печери філософів» (1956), яка за обсягом не дотягує і до пів сотні сторінок щільного тексту, на яких ідеться про останній день життя славетного філософа Сократа. Але яких сторінок! Тут і змагання декількох хористів у дотепності, і Сократова розмова з тінями, і передсмертна сповідь, у якій філософ визнає фіясковість своєї методи: «зрештою, я сам вплутався…». Можна також зауважити, що автор п’єси не повівся на спокусу пародіювання класичного сюжету, що було вельми популярно в західній драматургії 1920–1940-х (Жироду, Сартр, Монтерлян) і що довів до абсурду в «Книзі апокрифів» Чапек (зробивши Дон Жуана імпотентом, а Джульєту пошлюбивши з Парисом, а не з Ромео).

Утім, жонґлювання парадоксами саме по собі не приваблює польського автора, хоч і ортодоксальне трактування персонажа він одразу відкидає. «Печера філософів» — перша з п’яти авторових п’єс, написана в один рік із його першою поетичною збіркою «Струни світла». Химерне переплетення помірної архаїки з таким же стриманим осучасненням, нашарування стилістик і какофонія ідей іще не сягає шедеврального рівня «Пана Коґіто», створеного в майбутньому. Але вже тут дається взнаки пружний і водночас елеґантний стиль молодого (тридцятидворічного!) автора, а також здатність незвично дивитися на знайомих, надто знайомих персон. Його Сократ лаконічний на мову, трохи дратливий, не надто освічений, а на додачу іще й сонько. Більше мовчить, аніж навчає, часто молиться і мало кого з численних візитерів може переконати. Адже довкола нього кишать метушливі персонажі, які намагаються висмоктати з нього залишки знань, але Сократ дає їм надто дивні, а то й незугарні поради. Сам же він, здається, міцно заплутався у виборі масок, що їх йому накинув соціюм; так і не пояснено, ким він є насправді.

Насамкінець Доглядач праху посмертно виносить героєві суворий моральний вирок як зрадникові «свого класу» (єдиний натяк на тогочасний тоталітаризм соціялістичного ґатунку в країні, де, як і в СРСР, що задавав цей стандарт, «ті самі промови, пам’ятники, в’язниці», як каже один із хористів), а три хористи сідають грати в кості (що є лейтмотивом «Печери»). Так і кортить додати: на Сократову туніку, але ні: просто так, заради високої втіхи гри. Як, власне, й було написано цю п’єсу, де другорядний персонаж, сливе, мудріший — принаймні проникливіший — за головного героя, бо не без гіркоти резюмує: «усе тепер здрібніло». Тож Сократова смерть за таких умов є цілком логічною. Утім, до такого ж висновку доходить і головний Сократів опонент Платон, який витлумачує факт його жертви як спробу «приховати фактичну мізерію його філософії». За історією — гідний учень великого вчителя, у п’єсі його показано як інтелектуального спекулянта і занудного начитанця, інтриґана й фарисея. Та чи варто все це сприймати буквально?

«Печера філософів» побачила світ у серії малоформатних і «непростих» п’єс під назвою «#особливі прикмети». Завдяки їй український читач може ознайомитися зі зразками драматургії, приміром, Ерика Еманюеля Шміта і Тьєрі Дебру. До слова, в УРСР наприкінці 1940-х років існувала (але недовго) віддалено подібна книжкова серія «Бібліотека світової драматургії», що породила тільки шість видань, уникаючи сучасности. У нинішній серії цей поріг подолано принаймні вдвічі. І палітурки тверді, а не благенькі.
 

Критика, 27.03.2025