ЗМІ

Челучі Оньємелукве-Онубія. Син роду / Переклад Любові Котляр. Львів: Видавництво Анетти Антоненко, 2023. 288 с.

Є одна закономірність: популярними поза межами Африки стають ті африканські романи, що написані від особи дитини або про дитину. І цей момент викликає щире занепокоєння фахівців із постколоніалізму. Для ясності картини коротко розкажу про кілька різножанрових романів із Нігерії, що стали бестселерами за межею країни й континенту (і дуже раджу ці книжки при нагоді почитати). 

Колиска людства

«Половина жовтого сонця» Чімаманди Нґозі Адічі 

У цьому романі п’ятеро героїв. У кожного досвід не з простих: назрівала, почалася і триває Біафрійська війна. Герої між собою пов’язані: дві сестри-близнючки з заможної політично активної родини, їхні британський та нігерійський чоловіки. І слуга — хлопчик із села, старший син, якого відправляють у столицю служити університетському професору. Малому все в новинку, все дивує й лякає його, він відкриває роман і закриває його. Його звуть Угву, йому тринадцять. З початком війни Угву разом із родиною господарів стає біженцем. Потім його силоміць мобілізують. Угву мріє стати письменником, і скоріше за все саме його роман ми і читаємо. Він закохується в кожну дівчину, яку зустрічає, але його сексуальний дебют — це воєнне групове зґвалтування… Із п’яти історій «Сонця» ця — центральна. Історія про втрачену невинність.

«Голодна дорога» Бена Окрі (плюс продовження історії в «Піснях чарів» і «Безкінечному багатстві»)

Його назвали Лазарем, згодом скоротили ім’я до Азаро. Азаро — не дитина, він абіку. Абіку — дух, який не хоче знову народжуватися, його лякає суворість життя. Він народжується проти волі й тут же помирає, далі вселяється в нову дитину тієї ж жінки і знову помирає. Мати раз за разом ховає дітей. Шаман ранить мертве тіло, наступного разу немовля народжується з відмітинами — так усі впізнають абіку. Абіку перекладається з йоруба як призначений до смерті, там два корені: «той, що народився» і «той, що помер». Так от, Лазар — абіку, він пам’ятає свої попередні життя, його переслідують духи і кличуть повернутися в краї ненароджених. Та він і не проти: життя на землі йому випало паскудне. Його родина живе в злиднях, переживає погроми й війни, його викрадають і продають, він потрапляє в центр протидії двох політичних сил.  

«Дівчинка-Ікар» Гелени Оєємі

Джессамі вісім років. Вона народилася в США від мами-нігерійки й білого (насправді рудого) татуся-ірландця. Цього літа Джес іде відвідати родичів у Нігерії. У рідному маминому будинку вона знайомиться з дівчинкою-одноліткою, вони починають грати в ігри, спочатку кумедні, потім тривожні, згодом жахливі. Мати Джессамі була вагітна двійнею, одна дитина народилася мертвою. Нова подруга Джес — абіку, що тепер вийшла на контакт із живою близнючкою… «Що я можу знати про Нігерію, я — смаглява дівчинка з рудим волоссям?», — питається Джес на початку роману. Вона швидко про все дізнається. 

«Рибалки» Чігозі Обіоми

У родині — четверо братів і донька-немовля. Це кумедно — мати стільки дітей, ніхто так багато не народжує після війни: не вистачає грошей прогодувати всіх. Мати виснажена народженням дітей. Батько отримав грошову роботу на іншому боці країни — і додому приїздить раз на два тижні. Він мріє, що його сини стануть медиками, архітекторами, інженерами. Від’їзд батька рушить екосистему родини: відповідальність за братів бере на себе старший — Ікенна (йому п’ятнадцять) і робить кілька фатальних помилок. Хлопці вирішують заробляти риболовством, Ікенна не має влади їх зупинити. Неподалік є брудна річка, де, так кажуть, справляють свої ритуали нечисті культи. Рибалки — професія одночасно сакральна і вкрай ганебна. Хлопців за цією справою помічають, вони отримують покарання. Після сурового побиття старші два брати зачаїли злість один на одного. А тут ще місцевий божевільний-одержимий вигукує, що рибалки вб’ють один одного, бо мають печатку прокляття на чолі… Історію нігерійських Каїна та Авеля розказує їхній молодший брат Бенджамін. Йому дев’ять років. 

«Під деревом удала» Чінело Окпаранти

Іджеома осиротіла під час війни, дівчину виховує фанатично віддана церкві мати-вдова. Дівчинка зростає й усвідомлює себе: Іджеома – лесбійка. Старшою підліткою Іджеома зустрічає Аміну, старшу за неї молоду жінку, починається роман. Тривають убивства гомосексуалок і корекційні зґвалтування — за мовчазної згоди спільноти. Нажахана Аміна розриває стосунки й радить Іджеомі терміново вийти заміж. Іджеома одружується й народжує доньку. Але доньки не потребує чоловік, йому потрібен син-спадкоємець, навіть якщо для цього треба регулярно ґвалтувати дружину, яка народжувати вже не хоче… Під деревом удала Іджеома зустрічає свою першу коханку. Та свого часу вийшла заміж, народила дітей і забула «гріхи юності». Під деревом удала дівчата просять у духів скоро зачати синів. Під дерево удала Іджі принесе свою доньку. Під удала збираються абіку.

Для початку зникає батько. Для початку дитину зачинають і народжують посеред війни. Потім вона — підліток, вихований без батька і сформований війною – постає проти роду, проти системи, що нею опікується. Батьківська влада слабне буквально й метафорично. Повстання малят при тому задіює якраз метафоричну силу роду. Дитина-бунтівник повертається до коренів, щоби викорчувати дерево, на гілці якого сидить. 

І що поганого в романах про дітей?

Нічого, названі мною книжки чесно заслужили на увагу читача. Чому ж розповідь із позиції дитини і про дитину в них дратує оригінального читача? Білі стабільно очікують від африканського роману наївного погляду на світ — благородний дикун то буде чи дитина. Африка — колиска людства, понімаєте, от і сидіть там у своїх пелюшках. Дитина-герой, дитина-роман, а значить, його можна виховувати, ним треба опікуватися, до нього можна бути зверхнім, торочити про його потенціал до розвитку. В такому контексті дитина-герой може стати і стає свідком незрілості літератури. Ну й нігерійські романи без центрального образу дитини мають мало шансів «вистрелити в чатах»… Тамтешні автор(к)и такого очікування від своїх творів свідомі й успішно свою злість трансформують у сарказм. 

У класичній уже нігерійській літературі є взірцевий феміністичний роман, його написала Бучі Емечета про Лагос 1950-х – про насилля над жінками, про полігамію, що спричиняє дискримінацію на кількох рівнях, про відсутність мотивації жінок до освіти, про усвідомлення буття жінкою. Книжка зветься «Радості материнства»: дитина є і тут, уже в назві, і в кожному перевиданні роману — на обкладинці роману про жінку, а не про її дитину.

Безбатченко роду

«Син роду» Челучі Оньємелукве-Онубії недавно вийшов українською. Це такий красивий нігерійський роман, раджу вам його не пропустити. У назві твору — син, хлопець, головний герой, бо що йому інакше робити в назві, безпосередньо в творі він майже й не з’явиться, хіба трішки — немовлям. Він зветься Афамом, у романі Челучі всі імена мають значення, мовою іґбо Афам означає «моє ім’я не лишиться непоміченим» і «той, хто продовжує рід» (подякували за доречні точні примітки перекладачці роману). Він — син роду, бо народжений родом і продовжить рід. І його ім’я помітять, навіть за відсутності самої людини, самого імені досить. 

Юну дівчину-служницю спокусив багатий юнак, що живе по сусідству. Напевно він був навіть закоханим, але про шлюб у жодному разі не йшлося. Дитину він не визнав, і дівчина повернулася з ганьбою в село до мачухи. Тут її, вагітну, видають заміж. Заміж вона виходить за чоловіка, який напередодні загинув. Він помер бездітним, а рід потребує продовження. Старійшини громади збираються-радяться і схвалюють таке рішення: ненароджену ще дитину визнають сином уже мертвого батька. Дитя народжується особливе, у нього залюблюються всі, хто його бачить, а юна мати його просто таки обожнює. Втім, вона не може маля виховувати, його викрадають і за страшним збігом обставин його як сироту всиновлює жінка, яка потребує дитини, аби з нею не розлучився чоловік. Вона вже була вигадала собі вагітність, до якої довелося потім вигадати викидень. І от ту мертву дитину має заступити тепер оця дитина.

Афам — мертвонароджений від мертвого ж батька і двох матерів. Саме ця дитина є в заголовку роману. Він не мав би народитися, він не існує в кількох вимірах: його немає в сюжеті, хоча книжка – про нього, його намагаються абортувати, його викрадають — і знову, і знову йому дають щоразу нове ім’я, його відсилають до Канади і благають не повертатися. Він жодного разу в книжці не має прямої мови, його слова нам переказує якась із матерів. При народженні Афам звався Езінва, що означає «бездоганний хлопчик».  

Відсутності чоловіка-сина в «Сині роду» непомірно багато, настільки багато, що вона перетворюється на присутність. Без нього — дитинчати в назві — цього нігерійського роману просто не було б.

Що ми знаємо про сучасну нігерійську прозу

Нігерійська проза популярна, переживає бум, виходить за межі країни: на початку століття навіть проголосили пришестя «нової нігерійської прози». 

В анамнезі цього буму є два апостоли. Перший — Амос Тутола, він помер наприкінці 1990-х, а до того здобув слави короткими романами, химерними байками, які опрацьовують фольклор йоруба. Цей спадок сучасні автори використовують «від супротивного»: писати не так, як він, ніколи не робити зі своєї традиції розвагу для чужинців. 

Другий — іґбо Чінуа Ачебе, він помер 2013 року в статусі класика нігерійської літератури. Писав міцні соціальні романи з центральним героєм чоловіком, якого проводив через певні трансформації суспільства. Писати як Ачебе — похвала найвищого ґатунку для нігерійського літератора. Тамтешня проза зараз насправді мало зосереджена навколо культури і традицій (але саме ці моменти наше око й відзначатиме в ній суто автоматично; так само нині весь світ читає й нашу прозу, нібито як сучасну, але все таки очікуючи там знайти плахт і козаків).

Дурні жінки не можуть довго вижити в чоловічому світі

«Задля культури країни забути про культуру народу», — вигукує нігерійський інтелектуал в одному сучасному нігерійському романі, він злиться, але розуміє правильність такого кроку. І думається, у цьому вся справа. Нігерійська проза переживає бум у спробах мислити культурою країни, а не народу — йобура, іґбо чи хауса. А між тим перше, що вам повідомить про героя автор сучасного нігерійського роману, буде те, до якого народу той належить.

---

Читайте також: На кращий-гірший — розподілись, або Як сучасні теорії (не)справедливості трактують гендерну політику

---

Дві головні героїні «Сину роду» Челучі — іґбо. У Лагосі й на півночі від нього, де жінки живуть, домінують йоруба. Дівчатам із іґбо розказують, що серед жінок йоруба багато учительок і є навіть лікарі, що хлопці з іґбо виїздять до Лагосу й там одружуються з жінками йоруба. Але доля жінок від роду-племені нібито вже й не залежить. Молодша Нвабулу — служниця, яка згодом вивчиться на швачку, відкриє ательє і стане дизайнеркою одягу, маючи за підтримку роботящого чоловіка. Її діти відвідують приватну школу. Джулі була першою дівчинкою з села, яка вступила до університету і стала учителькою, вона коханка, а згодом – друга дружина дуже-дуже заможної людини, її син — успішний музичний продюсер. «Дурні жінки не можуть довго вижити в чоловічому світі», — попереджають доньок матусі. «Це ж тобі не 50-і!» — фиркають у відповідь доньки, світ змінився… Правда? Таки змінився?  

Квіти гібіскуса

Один із відомих сучасних романів із Нігерії — «Пурпурна квітка гібіскуса» Чімаманди — розказує про дві заможні родини, будинки яких заплетені тими кущами, і вони в тих будинках улаштовують собі анклави вільнодумства, поки країну розривають конфлікти. Родини замовчують силу-силенну своїх секретів, аби вберегти подобу миру, поки генерація дітей не починає ставити запитання й витягає на світ скелети з шафи.    

Нігерійські романи повально уквітчані гібіскусом. Ця квітна насправді добре росте в країні, а нігерійський чай каркаде відомий своїм глибоким смаком. Гібіскус мовою квітів означає затишок і добробут у домі, ним уквітчують будинки, щоб тішилися духи-охоронці. Перше, що помічає Нвабулу, коли приїздить працювати в багатий квартал — квітучі кущі гібіскуса. Цією квіткою прикрасить її волосся коханець, який покине її вагітною. Мала, до нестями закохана служниця підрізає кущі і мріє: коли матиме свій будинок, то засадить його гібіскусами й милуватиметься квітами щоранку. Біля будинку дорослої Нвабулу цих квітів не буде.

Дуже хочеться уникнути реальності. Що складніше жити, то дужче хочеться втекти від реальності в затінок квітучих кущів. Реальність наздоганяє і знімає податок на самообман.  

Манна з небес не падає, бомби падають, манна — ні

Війна за незалежність Біафра існує в літературі як точка відліку всіх нігерійських історій. Зрештою, це була найбільша війна в історії країни, вона тривала чотири роки, і її жертвами стали понад 2 млн цивільних, більшість із яких померла від голоду. Всі історії, які розказує сучасний нігерійський роман, стартують із цієї війни, будь-який герой приходить у твір із рекомендацією (відразу після ремарки про свою приналежність до певного народу): я народився стільки-то років по війні, мені було стільки-то років, коли почалася війна.

Тітонька приходить до швачки замовити сукню на весілля сина. Вона — пишна пані, їй потрібен одяг розкішних розмірів і специфічного крою. У монологах Джулі вже з перших реплік ми почуємо: маю зайву вагу, лікар сказав стежити за рівнем цукру, завжди була тілистою, завжди мала доста смачної їжі тощо. Джулі так часто повторює це, що воно мусить бути почутим: вона нам цієї миті розказує, що її не зачепила війна та голод, що її тіло не мусило виживати. Джулі під час війни була молодою жінкою з вищого класу, вона вчилася на півночі. 

Нвабулу завжди була дуже високою і стрункою, навіть худорлявою. Їй було десять, коли мачуха вперше відправила її до столиці працювати служницею (там її зґвалтує господар і вижене з дому), але була високою, то й здавалася старшою. Мачуха і все селище переконане, що Нвабулу — відьма. І це теж історія про війну. Батько Нвабулу воював (і скоріше за все, не лише в Біафрійській війні, а ще у війні в Намбії і, певно, Алжирі), він вижив, дивом уцілів, він повернувся і врятувався з дружиною в голод. Тоді зачали Нвабулу, її мати помирає в пологах. 

Приречені бути матерями мертвих синів

Батько одружується вдруге, але швидко згасає. «Чоловік може витримати війну, але не дитя, яке вбиває власних батьків», — підсумовує цю історію для Нвабулу мачуха. Нагадаю, що війна з Біафрою — це громадянський конфлікт, під час якого Нігерія щодо сепаратистів щедро використовувала риторику невдячних дітей, які підважують авторитет батьків і яких треба дисциплінувати й повернути в лоно родини. Нвабалу народжена війною, хоч і народилася через два роки по війні.

Рідні селища Нвабулу і Джулі втратили багатьох чоловіків під час війни, а ті, хто повернувся, спивалися чи кінчали з собою (така історія старшого брата Джулі й батька Нвабулу). Молоді жінки зростали з думкою, що вони мусять народити для громад нових синів. Уже знаючи, що з хлопцями роблять війни. Вони приречені бути матерями мертвих синів, одна з них —  зґвалтованою матір’ю, друга — безплідною матір’ю. 

Син роду — третя генерація по війні. Воювали діди Афама. Це та генерація, що має «викупити» травму війни, рефлексувати блага і зло цієї війни. Афам виріс у заможній родині (корумпованого політика), вивчився в Канаді й повернувся в Нігерію. Він розказує, що нині Нігерія розвивається дуже стрімко, зокрема в музичній індустрії, саме в цій країні можна заробляти гроші й будувати кар’єру. Афам одружується, і за дружину бере не нігерійку. А його слова про модернізацію Нігерії його прийомна мати згадає на підлозі в підвалі, куди її запхали, щоб отримати викуп за викрадення, бо це найприбутковіший бізнес у країні в 2010-х. 

Усі знають історію Оконкво

Не вдасться знайти сучасну нігерійську прозу без посилання на роман «І прийшло знищення» Ачебе. Там Оконкво очолює спільноту, він могутній воїн. У нього є багато дружин і дітей (одна з дівчаток – абіку). У родині Оконкво живе хлопець-заручник із сусіднього племені, він стає братом старшому сину Оконкво. Але дитину треба вбити, що Оконкво й робить. Син не прощає цього батькові й навертається в християнство. Зраджений Оконкво зчиняє бунт проти католиків і, очевидно, гине. Його рід продовжить дівчинка-абіку. 

Цю історію в «Сині роду» читає юна Нвабулу, книжку їй порекомендував Уренна — її юний коханець. Напевно Уренна — йоруба. Про це не говорять, але Нвабулу скаже, що він схожий на співака Фела Куті, автора хітової в 1970-х композиції «Зомбі». Куті був йоруба, він писав сатиру на нігерійський уряд і військо, був таким собі символом молодіжних протестів, на його будинок напали, його побили, його матір убили — все за той альбом «Зомбі»; тоді Куті йде балотуватися в президенти на найперших виборах у Нігерії. Уренна — студент із багатої родини – найменше надається на роль полум’яного революціонера, але в очах Нвабулу він саме такий. Він — перша генерація вільної країни, що будує прямим втручанням демократію. Ми зустрінемо Уренну, коли тому буде за п’ятдесят, він — корумпований чиновник.

А поки що Нвалубу читає про бунт Оконкво і міркує про проєкт першої конституції Нігерії, про який стільки торочить її розумака-бойфренд. Вони разом мінятимуть світ!.. Ок, як скажете. Діти-примари повертаються, їх можна впізнати за успадкованими шрамами. 

Повага, Ганна Улюра, 14.02.2024