ЗМІ

Сергій Лущик, «Синдром вільного падіння». Роман. Львів: Видавництво Анетти Антоненко, 2022. – 212 с.

Кожну українську нову книгу останнім часом, можна сприймати як маленьку культурну перемогу. Письменники пишуть, видавництва видають, люди купують і читають. Це надихає, адже попри війну українському суспільству потрібна творчість, література. А отже, життя триває.

Зовсім нещодавно у Видавництві Анетти Антоненко вийшов дебютний роман Сергія Лущика «Синдром вільного падіння». У 2022 році автор, що працює лікарем-психіатром, став лауреатом у літературному конкурсі від видавництва «Смолоскип» одразу у двох номінаціях. Лауреата III ступеня отримав за збірку поезій «Ехомнезія» і власне Лауреата III ступеня одержав за «Синдромом вільного падіння», проте під «робочою» назвою «Цинобра».

Отже, спробуємо проаналізувати твір, що вибивається з рамок вже від самого початку, тікає з-під наших очей, заплутує наші думки і постійно приховує у собі смисли та сенси. Якщо ви любите ігри, наприклад, збирати пазли і вас не нервує складний процес, поки повної картини зовсім не видно, то, можливо, ви захочете «впасти» у це плетиво слів та подій.

Спочатку зачепимо тему сюжету, він у дебютній прозі Лущика, яка, до речі, є доволі поетичною, сам зачеплений наче гачками за внутрішній кістяк мережива тексту. На перший погляд (особливо читаючи коротку анотацію до книги) нам видається, що сюжет у книзі присутній, він доволі простий і логічний. Тема доволі тривіальна, головний герой Іво, з багатьма травмами з минулого, хоче залягти на провінційне дно, втікає сам від себе, а водночас, одержимий пошуками загадкової жінки, і не проти погратись у детектива.

Але вже при первинному знайомстві з персонажем і текстом приходить розуміння, що сюжет у «Синдромі вільного падіння» – це лише форма, оболонка, сутність, яка сконструйована таким чином, щоб лише вдавати із себе звичайний, нормальний, лінійний твір. Вдавати для того, щоб, можливо, читачам було легше осилити книгу, дійти з її дифузіями та крововиливами алюзій та марень в події та перипетії до самого завершення історії (якщо все-таки припустити, що в цієї історії є початок та кінець).

Хоча, можливо, і ні, цілком ймовірно, що ніхто і ніщо з себе в цьому творі не вдає, а є просто таким як є, самобутнім, уривчастим, витриманим та досконалим у своїх власних соках та потах, річчю у собі. Тому що, дуже вже здається, що автор навіть і не пробує сподобатись нам, не прагне схилити на свою сторону, викликати співчуття чи співпереживання. Сергій Лущик просто створив текст, що живе своїм життям, відпустив його, можливо, ще навіть далеко до моменту завершення письма. Автора немає взагалі. Він зник, помер, розчинився у власному тексті. (Тут передаємо щирі вітання усім іншим країнам та літературам, що давно пережили постмодернізми і їхні наслідки, Барту з його «смертю автора», Фуко із зникненням автора з тексту, Дерріді з деконструкцією і Ліотару з його виведенням постмодернізму на серйозний філософський рівень, а також постмодерністам-практикам, як Умберто Еко, чи нашому першопрохідцю Юрію Андруховичу. На превеликий жаль, в українській літературі ми досі не  пережили всіх цих процесів повнокровно і потужно, а тому у деяких сучасних текстах все ще вигулькують різноманітні постмодерністичні цікавинки, які для українських читачів досі можуть сприйматись все ще як диковинки.)

Занурюючись у внутрішній світ героя, ми потрапляємо у його безкінечний діалог самого з собою, розмову, яку нам, може, і не варто було б слухати, але ми вже тут і вже вслухались. Стали підслуховувачами, підглядачами чужого, заплутаного життя і вже нам не випадає відірватись на половині цієї нарації.

Немає великого значення, що у романі з’являється ще один герой Степан, він є тим самим знаряддям у руках творця тексту, що й Іво. Несуттєво також, що і крім таємничої Єви, ми спотикаємось об інші імена та постаті жінок: Єва, Ліліт, Вікторія… Це все одні і ті ж самі маски – однієї і тієї самої сутності. Присутності та, можливо, швидше відсутності чогось бажаного, ідеального. Такого, що головний герой хоче знайти, отримати, а основне – втримати. Але ця мрія висковзує від нього повсякчас, як і власне життя, в якому він шукає сенс, але не вміє відшукати. Синдром відкладеного життя вигулькує зі сторінок і махає нам своїми кволими рученятами раз за разом. «Невидимий згусток людиноподібної істоти, яка взяла за звичку звалювати із кожного населеного пункту, не проживши і декількох тижнів. Синдром відкладеного життя. Такий діагноз собі часто виставляв Іво. Точніше, автор, але приписував його Іво».

Текст написаний красиво. У сенсі слів, їхніх відтінків, запахів, звуків. Словом-лейтмотивом-кодом книги є «цинобра», воно саме по собі несе наче цілий всесвіт емоцій. Підштовхує в різні моменти до важливих рефлексій.  Якщо ви поки що не знаєте його значення, вам буде навіть цікавіше на нього натрапляти і задумуватись, які відчуття «цинобра» викликає саме у вас. 

Попри безліч спалахів у голові, які провокує текст, виникає чітке відчуття, що твір творився розумом, а не серцем. Він сконструйований таким чином, щоб у читача теж швидше активізувати мислення, асоціативні ряди, підживити, зачепити або здивувати інтелект, а не пороздирати рани душі. Хоча, загалом, «Синдром вільного падіння» є мінорним, але завдяки ефекту певної віддаленості від нас героїв і їхніх пережиттів, так наче вони десь за склом, ми швидше думаємо про їхні болі і проблеми, але якось не встигаємо ними надто перейнятись. Можливо, причиною цьому є також абсолютна нелінійність тексту, скачки часу, оповідей, ролей. Автор, якого немає, все ж подбав про те, щоб нас кидало в дорозі романом, як на дуже нерівній трасі. Розслабитись важко, але й вийти з машини вже небезпечно та й не дуже хочеться.

«(Асоціації працюють? Тобто – запускаються асоціації? Вільні асоціації. Це ж основна мета цього тексту – стимулювати певні ділянки мозку, а ті ділянки, своєю чергою стимулюватимуть сусідні (і не тільки) ділянки; читання завжди корисне для мозку, завжди. Систематичне читання, постійне)». Як бачимо, для автора образи, що хаотично виникатимуть у нашій голові, мабуть, є важливішими, ніж емоції, які пролазитимуть десь глибше в наше нутро.

Гіпертекст. Призабуте слово, в основному вживане дослідниками того ж постмодернізму, про який ми вже згадували. «Синдром вільного падіння» можна розглядати як приклад гіпертексту на практиці. Адже часто маємо відсилання на інші твори, інших авторів, дослідників. Оскільки фахом автора є медицина, нерідко зустрічаємо у книзі різні медичні терміни, діагнози, факти.

У романі гіпертекст успішно єднається з концепцією гри, тому що багато посилань на інші твори є сильно замаскованими. Не кожен уважний читач з першого разу збагне ці головоломки.

Багатошаровість тексту дозволяє читати його на різних рівнях. Можна триматись слабкої, але все ж оболонки сюжету і плисти твором таким чином, намагатись не випасти з човна аж майже до самого кінця, коли розкидані пазли таки спробують стати суцільною картиною. Можна відпустити свій мозок від першої сторінки і просто блукати потоком, пірнаючи та визираючи на поверхню, хапаючи бризки інформації та фантасмагорій так само хаотично, як вони самі і створені. Дуже приємно, долаючи цей шлях нелінійності, вихоплювати різноманітні знайомі відсилання на щось інше. 

Суб’єктивно при читанні вихоплювались постійно якісь вдалі й актуальні цитати на тему росії. Бракувало лише написання в книзі власних назв, пов’язаних з нею, з малої літери.

«Хай вже Крємль стане догори дриґом, нагнітає постійно, падло невмируще!»

«Чому всі обличчя навколо схожі на коней Пржевальського? Міліметри до дотику. Відстань вимірюється емоціями. (Знову ці росіяни зі своїми… кіньми. Це все із школи тягнеться, забагато росіян!)»

«Світає, край неба палає… Палає вся голова. Якби вигадали машину часу, я був би добровольцем, аби скоротити віку диктатору. Але з якого століття?)». Остання цитата чітко зараз сприймається на тему путіна і його диктатури, хоча, зрозуміло, що письменник має на увазі й інших диктаторів з минулого.

Автор неодноразово знімає з себе відповідальність за те, про що оповідає. Він підкреслює свою ненадійність, недостовірність. Він не несе відповідальності за те, що ми читаємо, і тим паче, як ми це прочитуємо. Чим більше автор наголошує на вигаданості та неправдоподібності своїх рефлексій, тим більше ми задумуємось про їхнє реальне підґрунтя. Але ж маємо до справи з художньою літературою, отож, навіщо дошукуватись істин. Якщо вони і є в цій книзі, то замасковані так, що може бути потрібне не одне читання, аби їх відшукати і зрозуміти.

Попри постійні відсилання читачів кудись далі і багато пояснень різних термінів, текстом рухатись вперед доволі легко. Тому що, через певну перенасиченість інформацією, алюзіями, ілюзіями, метафорами, підтекстами, читати зовсім не нудно. І це справді доволі цікавий феномен твору – без чіткого сюжету, з невеликою кількістю подій, зате неймовірною кількістю внутрішніх рефлексій на них та монологів  – текст рухливий і слизький, сідаєш на нього з гори і за кілька годин вже внизу цієї дивної письменницької гірки.

«Синдром вільного падіння» Сергія Лущика – це щось трохи інше, ніж звичайна література, якщо це роман – то він нестандартний за своєю формою, змістом, подачею. Якщо це не роман, тоді визначення треба ще пошукати. Після прочитання книги варто трохи почекати, подумати, переосмислити почуте і побачене. Власне так хочеться написати: почуте і побачене. Картинки в голові все ще мигатимуть деякий час, хоча ви вже й достоту не пам’ятатимете, що там зробив Іво чи Степан і чи знайшов головний герой свою Єву. Спалахи мигають, думки клубочаться в голові. Мабуть, саме в цьому і є цінність дебютної прози психіатра-нарколога, письменника-початківця з Рівненщини.

Дарина Попіль, Наше Слово, №9, 2023-03-05