ЗМІ

За рік можна прочитати чимало. Та й український ринок підштовхує до того, щоби річні списки най-най книжок розросталися. Однак, по-перше, багато що з прочитаного за дванадцять календарних місяців просто вивітрюється з голови, а по-друге, збільшення ринку збільшує також і кількість необов’язкових видань. Прохідних книжок.

От і подумалось: а скільки насправді за рік було книг (у цьому разі – перекладних), що їх хочеться радити та які навіть за найприскіпливішого погляду вже можна назвати важливими моментами читацької біографії? У літературного критика Євгенія Стасіневича у 2019 році таких виявилось аж п’ять.

Павел Гюлле «Мерседес Бенц. Із багажником»

«ВИДАВНИЦТВО АНЕТТИ АНТОНЕНКО», 2019, ПЕРЕКЛАЛА ЛАРИСА АНДРІЄВСЬКА

Гюлле представник того ж покоління, що і нинішня нобеліатка Токарчук: однаково стартували наприкінці вісімдесятих, обоє намагаються перетравити спадок ХХ століття, наріжний для Польщі та польських митців, але роблять це по-різному. Вони відчутно вестернізовані, тобто озахіднені у своїх літературних техніках, і, поміж іншого, хочуть бути читабельними там. А втім, Гюлле виглядає куди більш центрально-східноєвропейським, навіть і його Вергілій звідси – сам Богуміл Грабал. Від останнього в Гюлле, можливо, найважливіше – інтонація: легка й насмішкувата, принципово розмовна та по-хитрому простакувата, щирий сміх крізь інтенсивні сльози, тепла іронія на попелищі історії. Певно, це і робить його таким привабливим та осібним: поляк пише прозу відверто терапевтичну. Йому – тобто його ліричному герою – ніяково в машині з жінкою-автоінструктором, він починає говорити – і ось уже перед нами приватне «криваве століття», по периметру захищене оповістками про родинні автомобілі. Данциг – Ґданськ, вузькі вулиці, совіти у Львові, Освенцим і полювання на лисиць; Гюлле фактично відкриває жанр, що можна назвати «на старенькому «Фіаті» в глибини історії й назад, затишно і не без моралі». Атмосфера тут народжується і з кучерявого синтаксису, але й із середини самої авторської позиції: поляк хоче поєднати часи, події та людей, проте не хоче мазати все лишень чорною і червоною фарбами. Було тяжко, сьогодні непросто (в інструкторки, до прикладу, свої біди), та це геть не привід не пофліртувати й не проінвентаризувати більшу й меншу історії на предмет наявності там трагікомічного. Чогось теплого. Так би міг писати великий меланхолік Зебальд (переклад його величного «Аустерліца» чекаємо вже наступного року), але тоді йому довелося б народитися в Гданську та обожнювати одного чеського письменника, що знайшов місце цілющому сміхові посеред Центрально-Східної Європи, якій усе ще дуже треба вчитися радіти. Хоча б із того, що має аж таких авторів.

The Villadge, Євген Стасіневич, 04.12.2019