ЗМІ

Завтра, 22 травня, у Києві стартує довгоочікуване свято книголюбів і видавців – Книжковий Арсенал-2019.
І з цієї нагоди маємо багато нової прози. Нічого дивного: бум поезії стався минулого року.
Автори й тексти нібито дуже різні, однак поєднує їх спільна риса: загальний зміст творів можна переказати одним реченням. Нічого дивного: спробуйте вигадати щось оригінальне в літературі! Не вигадали? Отож, а тільки критикуєте…
Та все ж таки хоч чогось новенького хотілось би… Стилістичної несподіванки чи там свіжого погляду на суспільні проблеми… Психологічна глибина теж була б ок. Чи можна знайти це все в прозових новинках #підарсенал, досліджувала прискіплива критикеса.

Ігор Астапенко. Чаполоч. Київ: Видавництво Анетти Антоненко, 2019

♦ Доброзичливі критики відзначили подібність «Б-52» Анатолія Дністрового та «Колекціонера» Джона Фаулза, і напевне, якщо дуже постаратися, якісь паралелі можна віднайти. Але зрозуміло, що до відбитого психа, який викрадає й силою утримує свою обраницю, Шеферові нормальному далеко як до Києва… Одним словом, далеко.

Але не засмучуйтесь, якщо ви якраз по маніяках, є й хороша новина! Зветься вона «Чаполоч».

Роман про збоченця, ґвалтівника й убивцю написав відомий досі як поет Ігор Астапенко, і цим достойно підтримав традицію експресіоністично-натуралістичного письма Олеся Ульяненка, що дається поколінню-2010 не настільки легко, як можна було би подумати (згадаю тут хіба жорстокий і змертвілий світ «зони» Маркіяна Камиша).

Астапенко пише про сучасну українську провінцію, точнішу локалізацію якої ми не будемо вгадувати, адже й справді: «Нащо вам знати, як зветься це місто? Достатньо того, що стела з його назвою втратила букву о», що на деревах довкола дуже багато омели, а просторові координати включають ДЮСШ, кожзавод, санстанцію, затхлі й обісцяні під’їзди, убогі й брудні помешкання, які легко можна втратити. Головний персонаж Євген Горко – отой маніяк-садист, який виготовляє самогонку з чаполочі і трахає довколишніх жінок різного віку й соціального статусу, – якраз не має власного дому, тому й живе з паралізованою (називаючи її зневажливо «каляскою»). У минулому Горка криється страшна таємниця, і вона вам не сподобається.

«Чаполоч» має досить напружений детективний сюжет, але занадто детальну післямову з розкриттям інтриги, яку читач уже зрозумів із основного тексту. Так само «здешевлює» історію й використаний тут прийом містифікації: мовляв, усе це написав сам Євген Горко, автор же лише розшифрував його записи, передані другом, який, власне, і розслідував злочини. Пояснимо це тим, що роман Астапенка дебютний і балансує на межі жанрів, тож питання щодо доречності такої композиції лишається відкритим.

У багатьох фрагментах Астапенко-поет перемагає Астапенка-прозаїка, унаслідок чого провінційний чикатило постає глибоким філософським ліриком, що міг би виграти поетичний конкурс «Смолоскипу» (утім, що ми знаємо про провінційних чикатил і справжню істоту лауреатів «Смолоскипу»…). У будь‑якому разі, контрастні зіткнення суржика та високого стилю, натуралістичних описів злягань і молитовних пасажів забезпечують «Чаполочі» інтенсивний ритм і провокативність, що трапляється в сучукрліті не так часто.

Читати неодмінно, якщо любите психологічні трилери з нальотом поетичності; детективи й розслідування; добре витримуєте описи на кшталт «затуляти їй очі долонею — пальці спускати до губ — водити мокрою лінією — трахати півстолітню Вєру. Піднімати її ноги — входити в берізку жінки — жадібно кусати за стопи» чи пасажі типу «омеловий океан розливається чорно-зелена повінь духмяне сухе вино шугає слинавими ротами тече в очі голови думки абсурдні хирі кругла довершеність із хвилястим діаметром мене поглинає уже по коліна я супроти стихії шматок матерії я тихенький тихенький тихіш од трави взагалі я дуже тихенький»…

Новинарня, Тетяна Трофименко, 21.05.2019