Іван Рябчій
Про Михедів «Понтиїзм» пишуть різне. Авжеж, черговий «проєкт», де відповідь на сакраментальне запитання «навіщо?» прочитується вже у назві та на обкладинці книжки. Відрізані пальці? Не бійтесь, жоден палець не постраждав, то лише грим! Не варто вірити всьому, що бачите. Слово «понти» у назві? Ну, слухайте, це ж ще простіше! Зібрано історії про тих, хто вдає з себе того, ким насправді не є. Тобто показує іншим свої «понти».
Втім, якщо вже гратися у слова, то в «Понтиїзмі» мені вчуваються не тільки «понти», а й Понтій Пілат, і забуте нині царство Понт, яким дуже давно керували царі Мітрідати, і латинське слово pons – міст, і термін «понтифікат»... Держава Понт на якесь століття здобула контроль над усім Чорним морем – певно, тому так і називалася, – але зберегти самобутність і незалежність не змогла, швидко влившись до складу імперії римлян. А Пілат, чиє мертве тіло, за легендою, несло з річки до річки, поки не викинуло до Леманського озера? Пілат, який, згідно з тим же переказом, кожної Страсної п’ятниці виходить із озера, що ним милувалися Шатобріан і Руссо, й миє руки… Оці «понтуваті» люди – хіба вони не подібні до проконсулу Риму в Юдеї, який відступив, «умив руки»? Вони лише симулякри, не здатні відкинути машкару, за якою так затишно, так приємно… Причому Сашко Михед не обмежується Україною, ні, він мислить значно масштабніше, нагадуючи мені бельгійських франкомовних письменників другої половини ХХ ст. – зазвичай дія їхніх творів відбувалася за межами Бельгії. Нині цю позицію критикують, та й бельгійська література переросла той період. Але Михед не повністю відірваний від України. У нього радше якась вигадана територія, держава-мозаїка, у дрібних фрагментах якої ми вгадуємо то Україну, то США, то Росію. «Понтиїзм, – стверджує автор, – це назва дуже жорстокої релігії, яку сповідує безліч людей у всьому світі, від звичайного філістера до президента. Відповідно, це може не мати жодних наслідків, а може й позначитися на долі цілої країни».
Згаданий бідолаха Понтій Пілат є й мостиком до письменника, про якого я думав весь час, поки гортав сторінки «Понтиїзму». Михайло Булгаков. У Булгакова є кілька повістин – «Дияволіада», «Фатальні яйця», – що дивно нагадують Михедові тексти. Саме тексти, бо рука не наважиться написати «оповідання» або «новели». Це ретельно продумані, нашпиговані кодами, сюрпризами та розгадками замальовки. Ідеї, втілені в текстах. Анекдоти. Анекдот «Лист» і анекдот «Міра». Або, радше, не анекдоти, а такі-собі суфійські оповідки в дусі Ходжи Насреддіна. Авжеж, деякі тексти можуть видатися недописаними, але це ретельно продумана дисперсність, мов позірний безлад у майстерні дослідника. Чимось ці то розпливчасті, то уривчасті, то рвані тексти нагадали мені літературний дискурс ще однієї європейської країни – цього разу Швейцарії. Ще не перекладених у нас Корінну Бій, Жака Меркантона, Моріса Шаппаза.
Михед вдало міняє машкари. У «Картині» він грається в Борхеса, у «Незалежних» перевтілюється у Дереша. Маскарад – і це правильно, адже саме в такому стані впродовж усього життя перебувають «люди понтів». Недаремно перша презентація «Понтиїзмів» відбулася у театрі – сценічний, афектований бік «проєкту» Михед відтіняє навмисно. «Видавництво Кальварія», що методично насичує український книжковий ринок отакими видовищними «проєктами» на межі різних видів мистецтва (Ерік-Емманюель Шмітт, Любко Дереш, Жорж Шарпак), прагматично зробило ставку на маскарад Михеда. Що ж, «люди понтів» клюють лише на «проєкти»…
Маскарад, а ще – війна. Звісно, куди ж без неї у наш страшний час. Проте Майдану, ПЗРК і коктейлів Молотова ви в «Понтиїзмі» не знайдете. Лише медіа-війни. Інформаційні припливи й відпливи, шалені атаки, що призводять до неврозів і розладів. «Жах із віртуальної хмари провокує реальні жертви», – каже Михед. Ми всі – ті жертви, ми всі, в тій або іншій мірі – «люди понтів», хочемо того чи ні. І Понтій Пілат миє руки в Леманському озері…
