Кілька слів про книгу есеїв Тамари Гундорової «Транзитна культура».
Про який транзит може свідчити стан спільноти людей, які ще читають книжки, коли такі книжки лишаються непоміченими? Збірка есеїв знаного літературознавця Тамари Гундорової, яка вийшла минулого року в престижній серії De Profundis видавництва «Грані-Т», мала б викликати гомін схвалення – і несхвалення, як одна з попередніх її книжок, «Кіч і література», яка таки досить широко обговорювалась і в медіа, і в академічних, і у студентських колах. Особисто я не писала про «Транзит» досить довго, адже в одному з есеїв, включених до збірки, містить дуже уважне і дуже адекватне прочитання моєї повісті «Ностальгія», і писати саме про цю книжку саме мені було трохи неетично. Але час ішов, книгу Тамари Гундорової, непевне, читали і читають, але мовчки. То ж оскільки цього не робить ніхто інший, то розпочну розмову про «транзит» саме я, а потім долучаться й інші.
Це не новинка, але це й ніяк не одноденка. Це книга, про яку можна говорити не як про новинку, а як про одне з найбільш концентрованих вузлів осмислення буття української культури, хоча деякі події і втратили гостроту новизни. Але як література перестає бути об’єктом літературної критики й стає об’єктом літературознавства, так і культурні явища, перестаючи бути актуальними, стають історією, яка нічому не вчить, але якої не варто забувати, принаймні дослідникам. Адже цінність цієї книги есеїв саме в тому, що літературознавець звертається не лише до літератури, а й ширше, до явищ культури і бачить, як література фіксує епоху а не особистий досвід літераторів. Тому її аналіз лігатурних текстів видається мені таким цікавим.
От, наприклад, її спостереження про зв’язок поколінь – чи конфлікт поколінь. Із щоденного досвіду ми знаємо чимало родин із владним батьком, який вирішує все. Або із владною матір’ю, на якій тримається родина. Також наш щоденний досвід показує чимало родин, де конфлікт поколінь не виникає або зведений до мінімуму. Але в сучасній українській літературі родинний досвід чомусь переломлюється саме як криза стосунків між батьками й дітьми. Герої української літератури воліють віддалитися від батьків, не довіряють їхньому досвіду, роблять це не завжди на користь самим собі. Українська література фіксує щось ширше, аніж особистий досвід письменників. Конфлікт поколінь у їхніх творах сягає рівня цивілізаційного розриву, що й засвідчує літературознавець Тамара Гундорова у «Транзитній культурі».
А втім, не всюди принаймні зовні спостерігається отой розрив поколінь, який є засадничим для найпомітніших творів останніх років, які аналізує Гундорова. Роман культової української поетеси, який привернув неабияку увагу до себе і активізував багато сторінок і кілобайт літературної критики, саме нібито стверджує тяглість, а не розрив. Хто тільки не писав про цей роман, а саме Тамара Гундорова окреслила його проблематику і його поетику вірним словом: катастрофізм. Дискурс катастрофізму присутній в культурі наших днів. В Україні чи не найяскравіше він при явився у згаданому романі.
«Транзитна культура» торкає багато різних напрямків культури. Але спинимось на чи не найяскравішому есе, «Леді Ю і Леді Кіч». Леді Ю, яка потроху сходить з політичної сцени, ще довго не забудеться як яскравий феномен. Та й Вєрка Сердючка, яка також потроху сходить зі сцени театральної, принаймні української, перебираючись до Росії, також ще довго не забудеться, навіть якщо й перестане нагадувати про себе. І нема нічого дивного, що дослідниця поєднала ці дві непересічні постаті української культури: Леді Ю – це мрія чи не кожної української жінки. А Вєрка – це те, якою є реальна українська жінка. Можна обурюватись, що найпопулярніший проект українського шоу-бізнесу вийшов дещо антиукраїнський, але не можна не погодитись, що реальна українська жінка саме така.
Вєрка Сердючка зараз вирушила заробляти гроші до Росії. А леді Ю втратила свій рейтинг чи не тому, що під час свого другого ув’язнення демонструвала на весь не незламність, якої від неї, певне, підсвідомо чекали українські жінки й чоловіки, а поведінку слабкої хворої жінки.
«Транзитні» есе Гундорової різні і дискусійні. Вони мають викликати незгоду й полеміку. Але вони й породили ту культурологічну мову, якою хочеться продовжувати розмову і про літературу, і про культуру, і про транзит.
