Фото: Mikko Erholtz та з архіву автора
Підходимо до музею – кам’яна будівля, з вигляду якої відразу зрозуміло – вона має свою історію. На зачинених дерев’яних дверях − ламінований аркуш. Інформація фінською та англійською. Час і деталі відвідування лише фінською. «Opening hours» і дві крапки зависають без продовження. Звична історія для цих місць. Хоча, певно, для будь-яких місць у трьох годинах їзди від столиці.
Петра, сценарист із Гельсінкі, набирає номер, вказаний у «фінській» частині тексту. Номер починається на 050. Не встигаю запитати назву оператора, чий код здається таким знайомим, вона вже говорить з наглядачем музею паном Вейкко.
За кілька хвилин з’являється він – усміхнений дідусь, вдягнений у жовто-блакитний куртяк. Заходимо всередину.
Холодне кам’яне сховище, побудоване в 1855 році для зберігання зерна. Щоб пояснити функціонування зерносховища, його називають «свого роду банком», з якого селяни могли брати зерно у неврожайні роки. В 1960-х тут зробили музей. Близько 2000 артефактів мають розповісти зайдам історію містечка Сюсьма.
Розгублено роззираємось довкола – гігантські лижі, старі ковзани, ріг лося, безліч інструментів, дерев’яний щит, на якому носили мертвих на кладовище. Остання, кого несли на ньому – бабця Вейкко.
Не звичний музей, радше сховище історії, звалище речей, які колись здавалися такими важливими. Доглядач запрошує на другий поверх. Під дахом ще холодніше. «Подякуйте, що зараз не літо, було би ще гірше від задухи», – перекладає Петра слова Вейкко.
Давні монети та ржаві хрести, музичні інструменти, приладдя, химерна порцеляна. Зупиняємось біля портрета. «Імені не згадаю. Але багатий був пан. Маєток мав. Ще за життя влаштував власний похорон, хотів подивитися, хто прийде», – перекладає Петра. Фігурка Мадонни, погруддя поетів. Рахівниця, барельєф Наполеона, перший телевізор, що з’явився в Сюсьмі в 1950-му. Пласти історії, які хаотично розповідають про окремі долі та випадки.
Але чомусь немає відповіді: як так вийшло, що після війни тут мешкало 12 тисяч жителів, а нині – заледве більше 4-х тисяч?
Як містечко стало таким, яким воно є сьогодні: головна дорога, два продуктових супермаркети, один мегамаркет побутових речей, секонд-генд, розкішний книжковий, книжковий секонд-генд (одна книга – євро, п’ять книг – два євро), п’ять барів різного ступеня шику і одна ятка з продажу кебаба?
Як немає відповіді й на інше питання. Раніше Сюсьма славилась виробництвом двох продуктів: чорного плаского хліба та сахті. Перший, точніше його приблизний сучасний замінник, можна знайти в супермаркеті – за смаком нагадує наш звичний «чорний» круглий, але дещо більше підсмажений. Про другий продукт – сахті – окрема історія. Наступного після відвідин музею дня ми знайшли крамницю, що немає дозволу на продаж алкоголю, однак де можна купити сировину, з якої й роблять сахті. П’ятилітровий баняк з дивного кольору субстанцією, яку треба змішувати з водою, дотримуючись інструкції (написаної, звісно, фінською). Згодом, у єдиній на все селище точці продажу алкоголю ми знайшли «фабричне» сахті – найнижча полиця найдальшого кутка. Ті, хто колись шукали українську книжку в книжкових супермаркетах, зрозуміють мене. Так от, виявилось, що сахті за смаком близьке до квасу і міцного темного пива, яке постояло відкритим тривалий час. Хоча в музеї Вейкко нам тоді сказав: «Та й сахті вже ніхто до пуття робити не вміє».
Старий сепаратор, щоби відокремлювати вершки від молока. Приладдя для пряжі. Самовар. Зупиняюсь біля нього. Запитую, наскільки самовари були розповсюджені, чи, бува, не фінський винахід. Вейкко посміхається: «Ні, самовари – це в Карелії. Ті, хто з Карелії, їх із собою привезли». Тема Карелії вже кілька разів зринала в розмовах із фіннами. Не можу втриматись, запитую Вейкко про територію, що відійшла Радянському Союзу за Московським мирним договором 1940 року, який поставив крапку у радянсько-фінській війні 1939-1940 років. Вейкко перепитує: «Ти ж з України, правильно? А у мене дружина з Карелії, вона дуже добре розуміє, що у вас там із Кримом зробили. Дуже вас підтримує. Що тут говорити». Кажу йому: «У вас правильного кольору куртяк». Він сміється, каже, працював на шведів кілька років: «Зі шведами взагалі цікаво вийшло. У нас була велика родина. Батько у мене знатний був. Дожив до 95 років. 21 дитину народив від двох дружин. Я 17-й був». Петра не встигає перекладати, а я − засвоювати почуте. «Була війна. Мене одного з усієї родини відправили в Швецію, перечекати. Гарна родина була. Шведську швидко вивчив. Тоді повернувся. Та за рік-два знову війна була. І знову Швеція мене вберегла. Двоє братів померло на війнах. Тут найзапекліша громадянська була. Та що тут говорити, чого тільки не було».
Приголомшені, спускаємось на поверх нижче. Перша автоматична машинка для стрижки. Сувенірні листівки за 1 євро, датовані 1979. На них укрита снігом найвизначніша місцева пам’ятка – церква, побудована в 1500-х рр. Застиглий ідеальний туристичний момент тридцятилітньої давнини. Прощаємось з Вейкко. «Ходімо шукати сахті», – каже Петра.
Наступного дня ми поїхали до Гартоли, містечка неподалік від Сюсьми. Вже звична картина – два супермаркети, аптека, секон-генд, книжковий, автостанція, меморіал, на тому місці, де була церква. У музеї історії, Kotiseutumuseo, серед інших речей – віз. Віз, один із багатьох, на яких змушені полишити свої домівки у Карелії переселенці, привозили те, що могли взяти з собою. Кілька клунків, геометрична побудова із коробок. І вже не треба зайвих слів та історій. Та що тут говорити.
Загальна кількість переселенців до Фінляндії із Карелії з 1939 по 1944 рік склала близько 450 тисяч людей.
