Забудьте про образ письменника як дивакуватого дідугана! «Поет повинен бути молодим!» − зазначав іще Поль Верлен. А Курт Воннегут писав, що найкращі книги створюються до 40 років. Наразі в українському літературному контексті левова частка конкурсів («Смолоскип», «Гранослов», «Молода республіка поетів» і т.д.) розрахована на молодого письменника. Цьогоріч чи не найбільше відгуків і рецензій одержували саме ті твори, автори яких ще не встигли «дійти свого зросту та сили». Хто ж ці письменники? Знайомство з ними радимо розпочати з чотирьох книг − двох поетичних і двох прозових. Найкращих? Важко сказати, та без них неможливо говорити про врожайний 2015 рік «сучукрліт».
Софія Андрухович «Фелікс Австрія»
Вихід цього роману став справжньою подією, про що свідчить хоча би кількість премій, одержаних за книгу (Книга року ВВС, Книга десятиліття ВВС, Премія Джозефа Конрада, спеціальна відзнака Форуму видавців). Із перших сторінок роману ви поринаєте в «цісарську» атмосферу Станіслава (Івано-Франківська) на зламі ХІХ-ХХ століть, на фоні якої розгортається трепетна історія двох жінок – слуги Стасі та дочки лікаря Аделі. Соковита мова, в міру (!) насичена галицизмами, увага до деталей, нетиповий любовний трикутник і цікавий фінал – усе це (звичайно, в купі з титулованим прізвищем) робить книгу справді привабливою для прочитання.
Олександр Михед «Астра»
Роман-лабіринт, роман-містифікація чи, можливо, просто спроба нового погляду на антиутопію в наші печальні «післяорвелівські» часи. Не намагайтеся чіплятися за персонажів у цій книзі, начхайте на сюжет (о, боги, як же цей автор посмів розпочати історію з кінця?) і спокійно послухайте хрускіт ваших уявлень і стереотипів. Можна запідозрити, що дійовими персонажами в романі є не люди (які є лише маріонетками), а тексти, трактати «великих мужів», що деформують світобачення героїв і підкреслюють безсилля людини перед нею же створеним каноном. Ідея «зламу свідомості» через тексти чомусь асоціюється з навчанням у виші, де зусиллями канонічних текстів руйнується світобачення студентів. Не обійшлося у книзі без дружби й любовних перипетій − усе так, як любить сучасний споживач.
Мирослав Лаюк «Метрофобія»
Прочитання нової книги вже досить відомого Мирослава Лаюка – це хороший спосіб зануритись у світ якісної поезії, де немає місця дієслівному римуванню, калиновим голосінням і печалі заради печалі. Натомість чимало сарказму, верлібрів («часом пишу верлібри/аби думали що не петраю римувати») та автобіографічних історій.Автор нагадує нам про функцію поезії як віднайдення/винайдення смислів (якщо у поезії взагалі повинна бути чітка функція), бо ж «тепер слова геть інші/їх не так просто сказати не те що писати/слова тепер узагалі не слова».
По суті, саму книгу можна розглядати як альбом негативів, який потребує від читача не пасивного сприйняття цих «поетичних образків», а саме проявлення образів і якщо не співтворчості, то точно співсприйняття. Окрім того, оформлення книги від Жани Кадирової однозначно потішить читача-естета і змусить його взяти «Метрофобію» з полиці.
Любов Якимчук «Абрикоси Донбасу»
«Оголеними як електричний дріт» постають перед нами вірші з однієї з найпопулярніших нині поетичних книг про війну на Сході – «Абрикоси Донбасу». Ця книжка є хорошою спробою поезії як документу доби, але без вдавання у сухий фактаж і псевдопатріотизм («ви пишете вірші, красиві, як вишиванка/ви пишете вірші ідеально гладенькі/високу поезію золоту/про війну не буває поезії»).
Авторка змушує нас переглянути уявлення про Донбас, розуміти під цим словом насамперед людей, а не машини/шахти/терикони («Із очами морськими синіми/Та з волоссям жовтим лляним/Це не прапор/ Це стоїть у шахті…/Мій тато»). При нинішньому мейнстрімі на все воєнно-майданне читачеві стає дедалі важче вирізнити зерно від полови. Але щодо «Абрикосів Донбасу», то цю книгу варто прочитати не тільки, аби краще зрозуміти людей «по той бік барикад», а й для того, щоб їх побачити.
Фото: соцмережі, stock-up.
