ЗМІ

 

© sierz.co.uk

Його п'єси неодноразово ставали лауреатами престижних премій. 

"Мистецький Арсенал" започаткував театральний напрям своєї діяльності. Одним із перших проектів у цьому форматі стане прем'єра п'єси "П'ятдесятниця" (прем'єра очікується на початку 2018-го). Автор п'єси, відомий британський драматург Девід Едгар, розповів DT.UA про нові виклики сучасного театру та про теми, які хвилюють особисто його. 

Творча біографія 69-річного Девіда Едгара доволі насичена. Сам він — із театральної родини. Його п'єси неодноразово ставали лауреатами престижних премій. Постановки за його творами здійснювали Королівський Національний театр, Королівська Шекспірівська компанія. Його поєднує творча співпраця з режисером Тревором Нанном та іншими британськими майстрами. 

Саме Девід Едгар написав сценарій до популярного фільму "Леді Джейн", який свого часу прославив Хелен Бонем Картер. І, до речі, в його ж драматургії цікаво розкрилася Джуді Денч. Отож бекграунд чудовий. 

П'єса "П'ятдесятниця", якою зацікавилися в Києві, — один із фрагментів триптиху Девіда Едгара про Східну Європу. Перша п'єса циклу — "Образ стола" (про падіння комуністичних ідолів), третя — "Дилема в'язня" (про чеченську війну), а, власне, друга, "П'ятдесятниця", яку побачимо в "Арсеналі", — про вигадану балканську країну, що проходить складний шлях переосмислення минулого після фіаско комуністичної епохи. 

— Вашу "П'ятдесятницю" створено в 90-х, і за цей час її поставили в різних країнах, на різних сценах… 

— Уперше "П'ятдесятницю" поставила Королівська Шекспірівська компанія. Згодом вона з'явилася на сценах Америки, Австралії, Швеції. Потім — Естонії, Болгарії, Албанії. 

1994 р. ця п'єса виграла одну з двох головних театральних нагород, заснованих у Британії, стала "Кращою п'єсою року". 

Мені приємно, що й сьогодні п'єса популярна серед творчої молоді, зокрема студентів. Текст затребуваний у театральних вишах. Чекаю на нову сценічну версію цієї п'єси у своєму рідному місті Бірмінгем. 

— "П'ятдесятниця" торкається подій, пов'язаних із Балканами. З одного боку, то події давні, а з іншого — можливо, це синхронізується з напруженими процесами, які сьогодні відбуваються в Європі? Отже, як минулий і теперішній час віддзеркалюються у вашому тексті? 

— Свого часу я відвідав Югославію — але ще до початку там активних бойових дій. І вже тоді відчував, як наростає там напруга. З ким би тоді не говорив — з хорватами чи з сербами, — така напруга пульсувала. Всі ті події, так чи інакше, визначали "діагноз Європи" вже після падіння Берлінської стіни. Адже, як відомо, спочатку був оптимізм. Були ідеї нової Європи, були сподівання, що різні країни Європи зможуть переступити через націоналізм — і створити сучасні європейські держави, які будуть за межами колишніх небезпечних історичних дефініцій. 

Але, незважаючи на всі колишні сподівання, ситуація повернулася трохи навпаки… 

— Тобто? 

— Європа повернулася обличчям до націоналізму. Маю на увазі ці процеси — сепаратизм у Каталонії, Шотландії, проблеми в північній Італії… Ідеали великої об'єднаної Європи постійно піддаються випробуванням — саме такими небезпечними сепаратистськими націоналістичними тенденціями. 

Отже, і в соціально-політичній площині, і, безумовно, в художній маємо цей конфлікт — конфлікт Європи між її об'єднанням і, навпаки, — між її розділенням. 

Від часу написання "П'ятдесятниці" багато що змінилося, але багато тривожного залишилося. 

І тривоги минулого допомагають глибше зрозуміти проблеми сьогодення. 

Візьмімо проблему біженців. Саме у "П'ятдесятниці" (у другій дії) церкву захоплюють біженці з різних країн, які шукають притулку й захисту в небезпечному світі. Біженці беруть у заручники героїв п'єси… Втім, не розкриватиму сюжетних подробиць. Таким чином, не перебільшую, коли кажу, що така проблематика справді актуальна для Європи. 

— А тема брексіту, те що хвилює й розділяє Британію, знаходить художнє втілення в нових п'єсах? Молодих авторів така тематика хвилює? 

— Розумієте, є час для написання, а є час для рефлексій над певними ситуаціями й тенденціями. 

Отож, не буває талановитих п'єс, які миттєво написані — як блискавична художня реакція на певні події. 

Поки що їх немає. Але, безумовно, будуть. Я так вважаю. 

Брексіт виявив певний розкол у британському суспільстві. Такого масштабу розкол не помічався раніше. 

Поляризація позицій відбулася між молодим ліберальним космополітичним класом людей і літніми небагатими людьми, які сьогодні живуть у багатьох занепалих британських містах. 

Таким чином, є тема і є проблема — для рефлексії драматурга. І якщо драматург талановитий, то він усвідомить, що певні процеси характерні не лише для Великобританії: таке можливе і в інших країнах. В Україні, як мені відомо, теж складна ситуація. 

— Стосовно брексіт. Ви особисто брали участь у гучному голосуванні і, коли не секрет, як виявили свою громадянську позицію? 

— Це не секрет. Я проголосував, щоб Британія залишилася у Євросоюзі. Хоча доволі критично ставлюся до Євросоюзу в тому стані, в якому він є сьогодні. 

— Чому? 

— Тому що він занадто забюрократизований і занадто ієрархічний. І коли я голосував за Євросоюз, то це був голос надії, що Євросоюз буде реформований. 

— А чому перекладів ваших п'єс досі немає — ні в Україні, ні в інших пострадянських країнах? Адже тематика творів гостра, дражлива, багатьом цікава. 

— Не можу сказати, "чому"? Справді, "П'ятдесятницю" щойно переклали українською. Доти були переклади німецькою, мовами скандинавських країн. 

Сподіваюся, український переклад "П'ятдесятниці" сподобається українським глядачам і читачам. Адже "Видавництво Аннети Антоненко" скоро видасть цю п'єсу. 

— У вашій творчій біографії близько десятка п'єс. Окремі з них ставили відомі режисери, зокрема Пітер Холл. Отже, хто з режисерів найглибше копнув ваші тексти, найгостріше відчув їхні символіку й енергетику? 

— Найбільше я працював із режисером Тревором Нанном у Національному театрі, в Королівській Шекспірівській компанії. Він також був режисером дуже відомого мого фільму "Леді Джейн". Отож знаю його найкраще. 

З Пітером Холлом теж працював. Він був особливий, відрізнявся від інших. Серед любимих режисерів — також Майкл Аттенборо, який поставив чотири мої п'єси. 

— Чи є, на ваш погляд, у сучасному театрі Британії проблеми з "проходженням" нових п'єс і нових авторів? У нас, на жаль, такі проблеми існують. 

— Були часи — ще десь років 20 тому, — коли нова драматургія становила мізерний відсоток у репертуарі британських театрів. Якщо згадувати зовсім давнє минуле, то, наприклад, ще в середині ХХ ст. великий вплив на театральне життя країни і світу мала п'єса Джона Осборна "Озирнись у гніві". Вона дала новий напрям. У 90-х роках був вибух нової драми. Сара Кейн, Марк Равенхілл... Вони зверталися до "небезпечних" тем, шукали нову мову. 

Якщо говорити про сьогодення, то тепер нові п'єси становлять приблизно 50 % у репертуарі британських театрів. Нове покоління драматургів — дуже різні люди. Дехто з них тяжіє до "художнього" викладу. Хоча, безумовно, сильним залишається і вербатім — нова форма, так звана стенографічна драма, яка передбачає документи, інтерв'ю, тяжіння до журналістики, до факту.

— Як зараз у вас та у ваших колег складаються стосунки з британською критикою, зокрема із впливовим Майклом Біллінгтоном? Наскільки оцінка критика та кількість зірочок у популярній газеті впливають на репутацію і касові збори? 

— Наші театральні професіонали щиро ненавидять рейтингову систему "зірочок" як спосіб оцінювання. Інколи можна прочитати хороший текст про п'єсу, але вона отримує три зірочки. А чому не чотири? 

Інколи, наприклад, чудові дитячі вистави взагалі не отримують високого рейтингу. 

Багатьом критикам, режисерам і драматургам, із якими спілкуюся, така система не подобається. 

Але що вдієш? Газети люблять рейтинги, бо вони приваблюють читача. 

Тим часом саме зараз у Британії точиться доволі цікава творча боротьба, коли на одному боці є нові автори, які спільно з режисерами та акторами — колективно — створюють сценічний текст, хоча сам текст, власне, й не базується на п'єсі. І, звісно, є літературоцентричний напрям у британському театрі… 

— І, безумовно, Біллінгтон підтримує саме літературоцентризм? 

— Саме так. У Британії є два головних критики — Майкл Біллінгтон і Лін Гарднер. Вони підтримують протилежні театральні табори. Біллінгтон — на боці тексту, Гарднер — імпонує німецький стиль театру, де головним автором є режисер. 

Отже, сьогодні склалася ситуація, коли процес написання п'єси інколи сприймається молодим поколінням як застарілий спосіб театрального мислення, а деякі нові компанії, що працюють "навпаки", вважаються сучасними, радикальними й прогресивними. 

І знаєте, що цікаво? Навіть окремі талановиті драматурги-радикали іноді випадають із "прогресивного" табору лише тому, що серйозно працюють над текстом. 

— Наприкінці 90-х була мода на британського автора Марка Равенхілла, який відверто торкався табуйованих тем. Останнім часом він менш активний, чому? 

— Марк продовжує працювати у своєму напрямі, але таких значних п'єс, які були в 90-х, поки що немає. Втім, він і не належить до того типу драматургів, котрі щороку пишуть по одній п'єсі. У нього свої стосунки з часом. 

— Свого часу, коли ви викладали в Бірмінгемському університеті, серед ваших студенток була одна дівчина, згодом відомий драматург — Сара Кейн. У період навчання ви відчували її потенціал, було передчуття її подальшої трагічної долі та посмертного успіху? 

— Ніякого передчуття щодо можливої трагедії Сари Кейн у мене не було. Так, вона була складною студенткою. Але дуже талановитою. Вона писала чудові тексти, одна з перших її п'єс саме й написана під час нашого курсу. 

Хто міг знати, яка доля чекає на цей текст, саму Сару. 

Було розуміння, що це скандальна п'єса, там багато насильства й сексуальності. Але ж мало хто передбачав, що вона буде такою популярною навіть поза межами Англії. Я маю на увазі п'єсу "Підірвані". 

Безумовно, дуже сумую, що вона пішла так рано — ще 1999 р. І в нас уже ніколи не буде ні 50-річної , ні 60-річної, ні 70-річної Сари Кейн, яка, на мій погляд, могла би грандіозно розкрити себе в кожній наступній новій п'єсі і на кожному наступному віковому щаблі. 

Сьогодні серед нових британських драматургів є також цікаві автори. Сподіваюся, згодом їхні імена стануть такими ж популярними, як ім'я Сари Кейн. Хтось тяжіє до німецького театрального стилю, хтось — зберігає відданість британським традиціям. 

— В одному з інтерв'ю ви казали, що категорично не сприймаєте комунізм, а соціалізм — сприймаєте. Такі світоглядні моменти визначають проблематику ваших нових творів? 

— Після фінансової кризи 2008-го суспільство не пішло за демократами. Європейське суспільство повернулося обличчям до правих популістів. 

І така колізія для Європи — суттєва. 

Електорат прагне "рівності", а зарплати падають у вартісному еквіваленті. 

Тим часом електорат не голосує за певні партії, які підтримують його цінності. І це велике питання нашого часу: чому люди не голосують за тих, хто відстоює, згідно зі своєю ідеологією, їхні ж соціальні інтереси, а вибирають саме тих, хто, за своєю ідеологією, нічого не відстоює, а є популістами? 

— І чому ж так відбувається? 

— Мене це питання теж хвилює. 

— Чи могли би вас зацікавити сучасні українські події як матеріал для п'єси: війна на Сході, анексія Криму, внутрішні корупційні суперечки? Адже це просто скарбниця для скандальних політичних драматургічних памфлетів і трагедій. Тим більше очима людини, котра дивиться трохи збоку — ззовні, зі своїх європейських позицій. 

— В Україні я бував два роки тому. І тоді тут було гаряче. І ще 2015-го почав писати п'єсу про американських політичних консультантів в Україні. 

Як з'ясувалося, ця тема знову стала актуальною через теперішній скандал із Манафортом. Багато американських консультантів було і в Ющенка, і в Тимошенко. І якщо напишу п'єсу про таких політтехнологів, то будуть вигадані характери, але матимуться на увазі певні реальні події. 

— Тема справді цікава і, здається, могла би бути затребуваною митцями, які прагнуть творити в нас політичний театр. Текст уже є? 

— Текст є. Але його треба доробити. 

— Не можу оминути емоційну тему, що пов'язана зі статусом та місцем актора у системі британського театру. Таке місце в нього апріорне. І це завжди спостерігаєш, коли на кіноекрані столиці демонструють кращі постановки британських театрів. Отже, серед британських акторів у вас є свої фаворити, тобто ті, для кого хотілося б написати п'єсу? Кампербетч? Файнс? Ендрю Скотт? Хелен Міррен? Джуді Денч?

— Більшість згаданих вами акторів ідеально підходять для багатьох моїх п'єс. І Хелен Міррен, зокрема. Адже мої п'єси іноді називають лінгвістичними, і їх дуже любить Королівська Шекспірівська компанія. А саме вони вміють працювати і з текстами, і з акторами. Джуді Денч, до речі, чудово грала в одній із моїх п'єс, це була постановка Пітера Холла. 

— Символ Британії — Шекспір. Яка з його трагедій вас найбільше вражає? І, можливо, підштовхує до власної творчості?

— "Генріх VI". Мене колись вразило оце поєднання — як в одному сюжеті можна ідеально переплести і політику, і певні екстремальні умови, в яких існують люди. 

Саме ця п'єса — одна з причин мого захоплення театром, мого професійного вибору. 

— В Україні зазвичай драматурги між собою не завжди дружать, хоча я й не кажу, що вони ворогують. У своєму середовищі підтримуєте дружні стосунки, скажімо, з Томом Стоппардом? 

— В Англії драматурги дуже дружні. Конкуренція в нас — лише між режисерами. 

Особлива подяка за сприяння в організації інтерв'ю Ользі Данилюк ("Мистецький Арсенал").

Дзеркало тижня, Олег Вергеліс, 11 листопада 2017