Алла Татаренко:
Наш спецпроект «Година з перекладачем» триває, а отже, час нової розмови. Поспілкуватися із Аллою Татаренкопро балканську літературу та особливості перекладів з балканських мов ми вирішили після зустрічі із балканістками у львівській «Книгарні Є» (цей випуск можна послухати у нашому подкасті «Сторінка 5»). Отже, чи складно в Україні перекладати; яку книгу хотілося би видати Аллі Татаренко; і яку мову вона хотіла би вивчити наступною — про все це далі:
Про перше знайомство із «робочими» мовами
Сербську та хорватську вивчала на кафедрі слов‛янської філології Львівського Національного університету ім. Івана Франка. А вперше почула сербохорватську в дитинстві, мабуть, у пісні «Devojko mala». Була така платівка, яку я дуже любила.
Про перший перекладацький досвід
Перший досвід усного перекладу був справді незабутнім. Перекладала екскурсію Львівською картинною галереєю для найвідомішої сербської поетки Десанки Максимович. А перший досвід літературного перекладу теж був несподіваним: Адам Міцкевич. Щоправда, не поезія: переклала з польської фрагмент його лекцій з історії слов‛янських літератур для збірки «У дружньому домі», яка вийшла у видавництві «Каменяр». Це — мій перший і єдиний наразі переклад з польської.
Чим був зумовлений вибір мов з якими Ви працюєте?
Тою обставиною, що ці мови я знаю і гадаю, що ці літератури варто перекладати. Крім сербської та хорватської, я володію ще кількома слов‛янськими мовами, однак волію перекладати з тих, які опанувала найкраще.
Чи існує у Вашому доробку переклад, який можна назвати нетиповим?
Так, це драматичні твори. Нетиповим тут є те, що ці переклади мені в той чи інший спосіб замовили і не я була ініціатором видання, а мій київський колега Деян Айдачич.
Як би Ви зараз оцінили стан справ із українською балканістикою?
Нещодавно у книгарні «Є» відбулася зустріч з перекладачами-балканістами. Перед початком ми почали розкладати на столі переклади, які знайшли на полицях книгарні. Я навіть не уявляла, що їх стільки, а це були далеко не всі видання. Однак у цих літературах є стільки прекрасних книжок, що зусилля варто потроїти! Вже не кажучи про те, що український читач все ще мало знайомий з сучасною македонською, словенською, болгарською літературою. Хотілось би, щоб читачі в Україні знайшли «своїх» письменників серед сербів, хорватів, боснійців, чорногорців…
На яких письменників Балкан, на Ваш погляд, варто було би звернути увагу українським видавцям? Кого варто видати / перевидати українською і чому саме?
Коли йдеться про мови, з яких я перекладаю, тут список може бути дуже довгим! Варто мені прочитати хорошу книжку, як одразу хочеться, щоб її прочитали наші читачі! От прочитала нещодавно книжки двох молодих авторів, які досі не перекладалися українською: роман «Масалай» чорногорця Огнєна Спахича і роман «Твій син Гекльберрі Фінн» боснійсько-норвезького письменника Бекіма Сейрановича. Книжки абсолютно різні за стилем, авторською манерою, однак ріднить їх художня актуальність, пошук точок дотику життя й літератури, особистий тон, який не заважає говорити про універсальне, вічне і минуче. Це – якісна сучасна література, яка, гадаю, знайшла б своїх друзів і прихильників і в нашій країні.
Варто було б звернути увагу на жіночий компонент сербського і хорватського письменств, на оповідання Любіци Арсич, на романи Олі Савичевич-Іванчевич та Мір‛яни Новакович, на відомі у всьому світі твори Дубравки Угрешич. З класики попередніх десятиліть – на «Долю і коментарі» Радослава Петковича, на пречудову збірку оповідань Мілєнка Єрговича «Іншалла, Мадонна, Іншалла», на прозу Горана Трібусона… Можна було б поповнити «скарбничку» українських перекладів творів Данила Кіша, Борислава Пекича, Мілорада Павича, Горана Петровича. Досі українською не вийшов видатний, просто неймовірний роман Меші Селімовича «Дервіш і смерть». А перевидати, напевно, варто було б нобелівського лауреата Іво Андрича. Його твори – непроминальні.
Що Вас приваблює в роботі перекладача?
Можливість краще зрозуміти книжку, адже, напевно, саме перекладачі є найбільш уважними читачами. Можливість увести хорошу книжку в український літературний контекст, зробити її зрозумілою для тих, хто не володіє мовою оригіналу. Радість, коли переклад виходить з друку. Якось мене запитали, ким я доводжуся книжці, долею якої я дуже переймалась, а була (офіційно) лише одним з перекладачів. Відповіла відверто: «Я та, що буде їй найбільше радіти!».
Недолік роботи перекладача, з яким Ви не можете змиритися
Усвідомлення, що оригінал залишається недосяжним ідеалом. З цим доводиться змиритись. І невтомно прагнути недосяжного.
Чи є важливою комунікація між автором твору та перекладачем? Чи був у вас успішний досвід такої співпраці?
Найважливішою є, напевно, комунікація між перекладачем і текстом, хоча спілкування з автором вважаю теж дуже важливим. Успішний досвід такої співпраці у мене є. Так, наприклад, Звонко Каранович і Срджан Срдич чимало допомогли мені у відчитанні культурологічних алюзій у своїх творах, у розумінні музичної атмосфери та її відтворенні. Така співпраця є особливо цінною при перекладі поезії, адже метафорика є авторською, а вибір значення, яке можеш зберегти в мові перекладу, перекладаючи багатозначне слово, є інколи дуже важким вибором. І тоді вирішує автор… З такими питаннями зверталась і до Горана Петровича, проза якого наближена до музики.
Що потрібно знати та вміти, аби якісно перекладати художню літературу, non-fiction чи публіцистику?
Переклад має бути точним (щоб зберегти максимум з того, що сказав автор), гарним (щоб читача отримав відповідну естетичну насолоду від читання), а крім того, він має викликати такі ж відчуття на підсвідомому рівні, як і оригінал (щоб зберегти його душу). Потрібно знати мову, з якої перекладаєш, мову, на яку перекладаєш, орієнтуватись в матеріалі, який перекладаєш, відчувати стиль письменника й адекватно його передавати. Потрібно бути сумлінним і відповідальним, уважним і допитливим. Потрібно мати чуття мови і тексту. Потрібно бути у хорошій фізичній формі, адже переклад – це важке фізичне, а часом і психічне навантаження. Потрібен талант. І щастя.
Продовжуючи попереднє питання — є стереотип, що при перекладі поезії ледь не обов’язково перекладачеві бути поетом або мати поетичний досвід. Ви погоджуєтесь із цією тезою чи навпаки?
Скажу так: треба добре розуміти закони функціонування поетичного (прозового, драматичного) твору. Творчий досвід дає таку можливість. Я випробувала на собі креативні стани людини, яка пише вірші й прозу, і це був дорогоцінний досвід, який мені допоміг зрозуміти деякі речі, про які не пишуть у підручниках з літератури. Однак, попри можливості публікації власних творів, бачу себе в першу чергу перекладачем чужої поезії, бо вона краща. Пишаюсь тим, що поет, який колись розкритикував мої поетичні спроби, попросив бути редактором його нової збірки, що передбачало можливість втручання у всі рівні тексту. А він знав якнайкраще, що я – не поет. Так і у перекладі. Важливо відчувати поезію і вміти її перекласти.
Є набір понять, які прийнято вважати «такими, що не підлягають перекладу». Як Ви долаєте ці перешкоди? Чи завжди є вихід з такої ситуації?
Вихід завжди має бути, інакше переклади не виходили б узагалі. Інколи в таких випадках перекладають «дух», а не «літеру», передають сенс і емоційне наповнення. Інколи подають описово, інколи – додають пояснення у примітці. Кожного разу потрібно шукати конкретний вихід з конкретної ситуації.
В практиці кожного перекладача є знаковий переклад або момент, який остаточно визначив його фаховий вибір. Чи є у Вас історія, яка мала на Вас вплив як на перекладача? Який переклад зі свого доробку Ви могли б назвати знаковим?
Перший переклад окремої книжки – «Енциклопедія мертвих» Данила Кіша (Класика, 1998) – визначив мою перекладацьку долю. Я тоді стала перекладачем. Тому, обираючи автора для видання у почесній серії «Майстри українського перекладу», видавець «Приватної колекції» Василь Габор і перекладач одразу пристали на пропозицію Ніни Бічуї – Данило Кіш.
Перший переклад з української на сербську – «Перверзія» Ю.Андруховича, яку я переклала у співавторстві з белградською україністкою Міленою Іванович – теж став знаковим. Я, несподівано для себе, стала перекладачем української літератури на сербську мову. З цими перекладами пов’язані різні цікаві життєві історії. Про переклад «Перверзії» я вже писала (див. напр., «Нотатки з «борхесівського» саду»). Зрештою, кожний переклад – це частина життя перекладача і про нього можна розповідати довго….
Розкажіть, будь ласка, цікаву чи нестандартну історію, пов’язану із книгою, яку ви нещодавно переклали
Я перекладаю цікаві, нестандартні книжки, тож про кожну з них можу розповісти історію. Розкажу про найновіші переклади. Під час перекладу роману сербського прозаїка Срджана Срдича «Саторі» («Комора», 2015) я отримала листа від хорватського поета Делімира Решицького, який надіслав мені також свого нового вірша. Цей вірш був своєрідним поетичним відображенням однієї зі сцен роману – жінка на порожній площі, домінація блакитного кольору, настрій всеохоплюючої меланхолії… Я написала про це співпадіння обом літераторам і вони зацікавились творчістю один одного. А роман Горана Петровича «Крамничка ‛З легкої руки’» я остаточно вирішила перекладати після того, як студентка у рефераті написала, що ця книжка є для неї «книжкою для обіймання». Дівчина переїхала до Львова, рятуючись від війни на Сході, і почувалася перший час дуже самотньо. Книжка Петровича стала для неї другом і розрадою. І я зрозуміла, що цю книжку просто треба перекласти українською!
Досить часто перекладачі обмежені у виборі книг, переклад яких вони хотіли би здійснити. Якби Ви мали необмежену свободу вибору, яких авторів та теми Ви би представили українською мовою?
Не можу сказати, що я є обмеженою у виборі книг, які хотіла б перекласти. Я сама вибираю книжки для перекладу. І сама шукаю видавців, часто – кошти на видання тощо. Напевно, серед моїх перекладів є лише дві книжки, які мені замовили. Одна з них – «Енциклопедія мертвих» була по суті, і моїм вибором теж. Коли редактор «Класики» Іван Лучук запрошував мене до співпраці, він сказав: «Ти ж завжди любила Кіша»… Інколи видати переклад заважають дорогі авторські права (тобто відсутність таких коштів у українських видавців). Ця обставина унеможливлює наразі видання українських перекладів класика сербської літератури Мілоша Црнянського (вдалось видати наразі лише «Щоденник про Чарноєвича» («Піраміда», 2015)), дещо гальмує видання перекладів класиків ХХ ст., наприклад, Мілорада Павича. Щоправда, у моєму випадку є ще одне обмеження: якби я мала необмежений час… Переклад є для мене улюбленим хобі, відпочинком від інших видів творчої (і не тільки) діяльності.
Я маю улюблену роботу (викладаю сербську й хорватську літератури в ЛНУ ім. Івана Франка), люблю займатись науковою роботою (написала, наприклад, 5 монографій), вельми охоче пишу літературну критику (переважно сербською і хорватською мовами), маю адміністративні обов’язки (завідувач кафедри та ін.). А крім цього, дуже люблю читати. І коли мені якась книжка особливо припадає до душі, я роблю все, що можу, аби вона вийшла в доброму перекладі українською. При цьому не обов’язково у моєму. Бо я свідома того, що при моєму життєвому розкладі їй доведеться довго чекати в «черзі». Допомагаю книжці знайти хорошого перекладача і видавця… і радію її успіху!
Чи вважаєте Ви поняття «переклад» і «творчість» тотожними?
Це — не повні відповідники, хоча переклад і творчість дуже близькі. Межі творчої свободи різні і механізми діяльності теж. Хоча натхнення і любов до слова потрібні в обох випадках.
Чи існує книга, яку Ви би обов’язково хотіли перекласти?
Таку книжку я переклала нещодавно – «Щоденник про Чарноєвича» М.Црнянського. Хотіла б перекласти «Друге тіло» М.Павича. Є ще одна книжка, яку я дуже хотіла б перекласти, але не знаю, чи це мені вдасться, чи вистачить у мене перекладацького таланту…. Не буду її називати. От коли перекладу….
Чи є у Вас якісь особливі «перекладацькі» ритуали до, під час та після перекладу книги?
Ритуал «до» – уважно прочитати книгу. «Після» – поділитись із друзями й колегами святом виходу книжки. А от «під час» нехай залишиться таємницею.
Чи можливо в Україні заробити собі перекладами на життя?
Синхронним перекладом, напевно, можна. Або технічними перекладами. От тільки з сербської та хорватської попит не дуже великий. У мене є колега, яка заробляє собі на життя перекладами і редагуванням. Щоправда, перекладає з кількох мов, у тому числі з англійської й польської, і переважна більшість перекладів – не художні. Хоча, можливо, досвідчені перекладачі з «краще забезпечених фінансово» і «більш затребуваних» мов можуть…
Чи є переклади, які Ви з певних причин не завершили?
Так, є такий переклад. Перший варіант зробила, а потім обставини змусили залишити його «в шухляді». Потішаю себе, що це на краще, що він «відлежиться» і «свіже око» перекладача побачить огріхи, а його ж «свіжий розум» підкаже кращі перекладацькі рішення. У кожної книги – своя доля. Сподіваймося, що у добрих книжок вони будуть щасливими.
Книги, переклад яких Ви виконували залюбки, і ті, за які Ви би ніколи не взялися
Оскільки я сама вибираю собі книжки для перекладу, той й виконую його залюбки. А не взялася б за книжки, які викликають у мене негативну читацьку реакцію. Не можу перекладати книжок з жорстокими сценами. Я – емоційний читач, тому тверезо вирішую, що не зможу перекладати книжку, читання якої викликає у мене сльози або депресивний стан. Залишаю її іншим перекладачам.
Чи є у вас досвід перекладу в тандемі / співавторстві? Якщо є, розкажіть про нього докладніше
Так, це «Перверзія» Ю.Андруховича. Співпраця з Міленою Іванович, яка тепер є одним з найкращих перекладачів української літератури в Сербії, була надзвичайно цікавою. Це для нас обох була справжня перекладацька пригода: я вперше перекладала на сербську, а для Мілени це був перший переклад для поважного видавництва. Ми поділили роман на «партії»: одна з нас перекладала розділи, де оповідачем є Стах Перфецький, інша – розділи, де виступають учасники семінару тощо. Це дозволило зберегти особливості стилю кожного героя. Потім ми обмінювались перекладеними розділами і уважно їх вичитували: я краще розуміла нюанси оригіналу, Мілена – нюанси перекладу. Нерідко шукали разом третій, четвертий варіант перекладу, адже текст надзвичайно складний. Але водночас настільки грайливий, творчо розкутий, багатий відтінками й алюзіями, що ми просто насолоджувались, перекладаючи його. Перші кроки до перекладу роману ми зробили у Яремчі, під час Перекладацької майстерні. Сталось так, що на прем’єрному читанні був присутній сам автор, який, побачивши, як перекладачки насолоджуються можливостями творчого перекладу, попередив жартома: «Дивіться, не зробіть з мого Перфецького серба!». І ми поставились до цього зауваження серйозно. Хоча в Сербії Перфецького прийняли, як свого.
Яку наступну мову Ви хотіли би вивчити?
Крім сербської та хорватської я вчила англійську, польську, болгарську, чеську, серболужицьку, македонську, словенську, іспанську (ясна річ, філологічна освіта передбачала також латину й старослов’янську). Варто було б деякі з них «пригадати» і вдосконалити. А ще з дитинства мріяла вивчити французьку й італійську. Наразі продовжую мріяти…
Фото: Андрій Павлишин, ЛНУ ім. І. Франка, Олена Концевич, Алла Татаренко, «Украјинистика»
