ЗМІ

Думка про те, що література дає нам подорожувати, не перетинаючи при тому кордонів, – поширена й загальновідома, аж банальна. Утім, це не робить її менш правдивою. Попри те, що жодна книга не здатна компенсувати відсутність особистих вражень від певної країни, література все ж задає загальні параметри, оголює широкі контексти, надає приблизне уявлення про тамтешнє середовище – чи то йдеться про Сенегал, чи про Шотландію, чи про Афганістан. Та куди важливіше те, що таким чином легко руйнуються стереотипи, упередження і хибні уявлення. Наприклад, що ми знаємо про сучасний Єгипет? Каїр, Ніл, піраміди Гізи, Червоне і Середземне моря й певна кількість курортних міст. На цьому асоціативний ряд здебільшого вичерпується. Передусім саме з цим прагненням – прагненням розширити діапазон своїх знань про Єгипет – вперше береш до рук роман Абдуля Рашида Махмуді «Після кави», що вийшов друком цьогоріч у «Видавництві Анетти Антоненко» в українському перекладі Лоліти Музаннар.

Сюжет книги розповідає про єгиптянина на ім’я Мідхат. З перших сторінок він постає перед читачем ще кількарічним хлопчаком у провінційному селі, яке вирує буденним, оповитим традиціями життям простих землеробів. Проте з прихильності долі (чи радше з волі автора книги) Мідхат переїздить до міста Ісмаїлія, згодом – до Абу Кабіра, а потім – до Каїра. У цих містах відкривається неабиякий хист хлопця до читання, там він навчається в школах і в університеті, там він проводить свою юність і дорослішає, пізнає кохання й дружбу. Пізніше він отримує престижну роботу в МЗС, багато подорожує, одружується, стає батьком, проте його життя важко назвати щасливим. Власне, Мідхатові любовні історії – всі до одної – невдалі, зокрема через його хтивість, ледве не збоченість, схибленість на жінках. Щоби розібратися з собою, Мідхат, якому вже за сорок, їде до Відня, але спогади й депресія не полишають його ні на крок.

Події роману розгортаються з шаленою динамікою. Тому, попри невеликий обсяг (усього 287 сторінок), книга охоплює історію одразу кількох поколінь, а подеколи провадить дві або й три лінії оповіді. Це впливає і на стиль «Після кави», який може видатися дещо спресованим, схематичним (так що важко визначити навіть час подій, хоча за деякими деталями можна встановити, що йдеться про міжвоєнний та післявоєнний періоди), і на достоту парадоксальні особливості сюжету, як-от надзвичайні розумові здібності Мідхата і його серйозні міркування щодо романів Андре Жіда, Анатоля Франса чи навіть Біблії – і це в молодшій школі! А ще з цієї причини Мідхат упродовж кількох років опиняється у двох селах, близько десяти містах і кількох країнах (що змальовано в романі так само начерками), кохання в книзі зароджується моментально, з першого погляду, а дружба згасає так само швидко, як і спалахує.

З цього ракурсу видається, ніби в романі час рушив вперед значно швидше, аніж люди. Традиції та звичаї зустрічаються з сучасністю, з європеїзацією, і це спричинює колапс. Персонажі повсякчас відчувають потребу знайти золоту середину, навчитися балансувати між своїм та чужим, між минулим та майбутнім, проте зробити це вкрай важко. На такому тлі постають й антиколоніальні мотиви, щоправда, невиразні та спорадичні: тільки в одній частині роману згадано політичні рухи Єгипту, акції протесту та протистояння з британцями.

Проте стиль «Після кави» не такий стрімкий, як його сюжет. Плин мови тут більш виважений, своєрідний, специфічний, що неважко пов’язати взагалі з особливістю арабської мови. Так, одні репліки персонажів нагадують більше притчі, зміст інших же старанно заховано за різноманітними арабськими висловами, побажаннями, сентенціями тощо. Подібна відносна плавність стосується і стилю нарації, який міняється залежно від місця подій: коли це село, то маємо сюжет і стиль, більше подібні до арабської казки чи легенди; коли це місто, то стиль стає більш звичним, упізнаваним, сказати б, сучасним; а в третій частині, де Мідхат опиняється в Європі, текст уже набуває виразних рис психологічного роману, що легко продемонструвати бодай цим уривком: «Отрута повільної дії, але дієва, отрута під назвою Час. Це те, що проходить крізь кам’яні склепіння собору та бриз ранкового вітерцю. Це кайдани, з яких не може вирватися жодна істота. Це струм, що прибуває хвилею припливу подій. Потім вона віддаляється й викидає їх усіх, як сміття, у безодню, названу минулим, з якої нічого не можна повернути».

Проте варто визнати, що ця книга не буде простою для сприйняття українським читачем. Тут і незвичні імена персонажів, які постійно плутаєш з топонімами чи навіть прізвиськом собаки (Салама змішується із Салехом, Санія із Сальвою, Закі із Заїдом, Фаріда із Фаделем, Раді із Рабі тощо); і звичка автора зловживати питаннями наприкінці абзаців, ніби мелодраматичний серіал анонсує наступний епізод, пробуючи заінтригувати глядача («Але чи зможе він полюбити це місто?», і за кілька сторінок після цього: «Яку ціну довелося заплатити, щоб полюбити Абу Кабір?!», або ще: «Чи зможе він надолужити втрачений час і написати чудовий роман, який підніме його на вершину літературного Олімпу?»); також не тішить коректорська робота в українському виданні, адже тут є явні проблеми з пунктуацією, які тільки ускладнюють сприйняття і без того місцями специфічного синтаксису (наприклад, зайві коми, як тут: «Старенька не була глухою, але йому, було на руку, що її слух погіршувався…», або тут: «Він хотів, чимось зарадити їй»); а ще – те, чим грішать і Халед Госсейні, і Мілан Кундера – сентименти до російської культури, у випадку цього роману – до класичної музики Чайковського, Рахманінова та інших. Це так, ніби у запашну віденську каву додали добрячу ложку миш’яку, та ще й сказали: «Смачного!»

А втім, цей роман не назвеш поганим. Специфічним як на українського читача – так, але не поганим. Тут важливо розуміти контекст та обставини, зважати на нетотожність наших культур і водночас усвідомлювати самобутність єгипетської (чи ширше – арабської) літератури. Необхідно також пам’ятати, що «Після кави» – сучасний роман (написаний він у 2013 році), тож це не класика, а радше ретроспективний погляд, погляд у минуле з перспективи майбутнього, що теж може слугувати ключем до розуміння чи інтерпретації. Варто згадати й те, що роману присуджено досить престижну Книжкову премію Шейха Заїда, тому, вочевидь, усі парадокси й неоднозначності роману видно хіба що крізь нашу оптику.

Та якщо навіть таким чином рецепція роману все ще є викликом, то завжди можна безжально спростити все до аналогій. Так, перша частина «Після кави», яка розповідає заледве не фольклорну сільську історію з виразним соціальним підтекстом, постає як таке собі поєднання «Повії» Панаса Мирного та «Землі» Ольги Кобилянської. Друга частина, що змальовує картину міського життя в Ісмаїлії та розповідає про ненависть Салема до дитини, яка так несподівано в нього з’явилася і яка руйнує його особисте життя, нагадує «Записки кирпатого Мефістофеля» Володимира Винниченка. Ну а подальшу історію навчання Мідхата і підкорення ним нових, дедалі більших населених пунктів легко порівняти з «Містом» Валер’яна Підмогильного.

У ширшому сенсі, цей роман – про зустріч з Іншим. Мідхат кожен раз дивним чином опиняється на межі двох світів, увиразнюючи їхній конфлікт: спершу це була відмінність двох сіл (національна й соціальна), далі – протистояння мусульманства й християнства в єгипетських містах (аж до антиколоніальних мотивів), а потім – конфлікт східної та західної культур, уособлений перебуванням Мідхата у такому казковому, та все ж чужому Відні. Проте зустріч з Іншим – це ще й знайомство з цим романом. Те, як він здатен опиратися читанню, насправді показує закостенілість нашої свідомості, її недостатню гнучкість, її неспроможність сприймати щось відмінне, щось не таке, як наша література. Тож виявляється, що думка, ніби книги дозволяють нам подорожувати, не перетинаючи при тому кордонів, є хибною. Адже література – це саме те, що змушує постійно порушувати кордони нашого сприйняття, постійно їх розширювати, поглинаючи пограничні зони, дізнаючись щось нове, відкриваючи собі світ, а світові – себе. Для цього й варто знайомитися з різними національними літературами, куштувати їх, ніби каву. Нехай навіть післясмак цієї кави буде дещо гірким.

Тиждень, Ілля Рудійко