ЗМІ

Володимир Рафєєнко «Петрикор – запах землі після дощу»

«ВИДАВНИЦТВО АНЕТТИ АНТОНЕНКО»

Ось Марія й Петро. Ні, не стовпи церкви, не святі. Мати із сином, які мандрують країнами, тобто тікають від болю, бо в перший місяць повномасштабної війни втратили чоловіка й батька. Від горя Марія не розрізняє, де жива людина, а де мара. Вона навіть не впевнена, чи є насправді її син Петро.

А це Вітя. Простий собі чоловік, якого війна двічі виганяла з дому: спершу в Донецьку, а потім із містечка під Києвом. Вітя дивом опинився в Тернополі, але переживши те, що випало на його долю під час російської окупації, він теж втратив відчуття реальності. Власне, що таке реальність? Коли вбивають твоїх близьких, коли кохання заступає біль втрати, коли мусиш вижити, омиваючи руки кров'ю, чого б ніколи не зробив за інших обставин, це бувальщина чи жорстока вигадка письменника?

У книжці Володимира Рафєєнка межі стираються: між реальністю й тим, що можна назвати авторською рефлексією, між умовно дійсним світом героїв роману та їхніми мареннями. Автор передає емоційну складність свого твору за допомогою прийомів постмодернізму. Один із них – іронія. Наприклад, Вітя «убив спочатку двох і потім ще двох» російських загарбників. Спершу він це робить серпом і молотом, а потім – сокирою, захованою під іконою. Здається, ці образи не потребують додаткового тлумачення. Вони чіткі й промовисті, страшні у своїй іронії, яка має присмак попелу, що його після себе залишає війна, випалюючи людські душі… 

«Петрикор – запах землі після дощу» – сильний і страшний текст про самотність, війну, яка не омине навіть тих, хто перебуває у глибокому тилу, про біль, що виокремлює тебе з-поміж інших, але врешті допомагає знайти таку саму зболену людину, щоби бути поруч і підтримувати одне одного. 

 

The Villadge, Анастасія Герасімова, 27.12.2023