ЗМІ

Марно нагадувати, що з початком війни в Україні будь-яке затишшя всі звикло сприймають як тимчасовість, адже невдовзі його вчергове розриває пронизлива сирена чи дзвінкий вибух. У такі миті нас зазвичай пересмикують бодай найменші подразливі звуки, не те що посутній шум. Ба більше, віднині тиша схожа на дорогоцінні цілющі хвилини, впродовж яких неодмінно хочеться розслабитися, не очікуючи чергової небезпеки. І от нещодавно, ніби відповідаючи на запити всіх утомлених від нищівного ґвалту сьогодення, Ален Карбен написав книжку «Історія тиші», де спробував окреслити нетривалі періоди такого бажаного затишшя.

Тож як і навіщо прагнуть тиші? На перший погляд здається, що елементарного усування звуку, чого можна легко досягти просто заткавши вуха, цілком достатньо, аби нарешті запанувало довгоочікуване безгоміння. Проте є сила-силенна людей, яких страхає звукова ізольованість від світу. І то аж до панічної нестримності. Тому тиша — це стан, який потребує не лише припинення галасу, що насувається ззовні, а, сказати б, якогось нутряного затишшя. Зрештою, саме внутрішня здатність тихенько завмирати за цих умов і важить якнайбільше. Згадаймо, з якою невимушеністю ми провалюємося в мрії, фантазії, марення й авжеж не чуємо та не помічаємо нічого довкола. Щоправда, для цього ще треба довго навчатися тиші. Певна річ, не розчинитися в гаморі повсякденності допомагає ритуал зосередження. Йому всіляко сприятиме перебування у приватному помешканні, куди не долинатимуть аніякі звукові подразники. Так ми звикаємо до порожності не тільки просторової, а й авдіальної. А відтак стишуємо голос, переходимо на шепіт і поволі замовкаємо.

Людина не витримує звукового насильства. Якийсь час вона потребує занурення в густу тишу, а та здебільшого настає з початком вечорового смеркання. Нечутними лапами приходить до нас безгомінь Ніщо, на тлі якого ми вчимося розрізняти тихесенькі порухи: тріскотіння, шарудіння, завивання, стогони, повіви, подихи, відлуння, скрипіння, рипіння, сюрчання, хрускіт і шипіння, муркотіння, плюскіт і крапання, лускання чи посвист. Але не всяка тиша є стерпною: бібліотечна насолода мовчазного читання, вочевидь, контрастуватиме з клавстрофобічною мовчанкою каземату чи німоти порожніх коридорів казенних споруд і самотніх печер. А заворожливі звуки нічної пустелі та жахлива німота руїн і океанського штилю лякають однаковісінько. В такі моменти не зрониш ані пари з уст.

Містики завше шукали звʼязку з Богом у цілковитій тиші, а ченці нерідко випробовували себе на витривалість добровільною мовчанкою. Хоча траплялося серед них і покарання мовчанням. Одначе, проговорюючи про себе сакральні слова, вони наполегливо відганяли навʼязливу марноту. У деяких культурах до імперативу мовчання привчають за столом при споживанні страви. Втім інші закликають робити це у невимушеній бесіді. Хай там як, а в обох випадках ідеться про вміння слухати того, хто говорить. Може, тут і справджується приказка, що мовчання — золото і неабияка чеснота. Бо ощадливе говоріння потребує щедрого вислуховування. Справді, звукова павза подібна до зупинки, яка потрібна для вивільнення місця, на якому й має зʼявитися дещо зовсім інше, нове. Тому тишу годиться плекати, вона не прийде знічевʼя. Попри це, так само, як є вбивці радості, є також і нищителі тиші. Звідси й перенесені зі сфери релігії до буденності вимоги про дотримання тиші у спеціальних публічних місцях і за певної нагоди: церква, лекційна зала, музей, транспорт, лікарня, армійське шикування, хвилина мовчання тощо. І тоді направду непристойно лунатимуть мимовільні звуки організму від урчання в шлунку чи гикавки до навмисного голосного сякання чи сміху. Чи ж не просять тоді тиші із поваги та потреби сконцентруватися? Для цього вдаються до мовчазного перформансу: схиляння голови, прикладання вказівного пальця навхрест до губ або затуляння долонею рота.

Та неможливо жити самою тільки тишею, позаяк примус до мовчання є улюбленою практикою неконтрольованої влади. Важливо не змовчувати, заледве побачиш несправедливість. Але варто говорити, коли сказане достоту пересилить мовчанку. До того ж, мовчання готує слова до сказання. А взагалі-то, хочеться часом, аби до тебе озвалась якась добра душа, хоча б для розуміння того, що ти не на самоті. Новітня доба несе чималі обсяги шуму: індустріального, машинного, виробничого, воєнного, соціального, інформаційного, а надто з його галасливими дискусіями та порожніми суперечками. Натомість дехто вважає, що мовчання є різновидом мови, ба навіть виглядає набагато красномовніше на рівні висловлювання. В кожному разі, затишшя допомагає впоратися з собою, остаточно прийти до тями. Та й без пауз слова просто збиватимуться у нерозбірливий гармидер, ставатимуть незрозумілими. Із зупинкою мовлення комунікація не припиняється. Бо до нас чудово промовляє тиша. Вона оголює те, що зачаїлося всередині нас, а отже, дає змогу застановитися над цією глибочиною й висловити невимовне.

Марно нагадувати, що з початком війни в Україні будь-яке затишшя всі звикло сприймають як тимчасовість, адже невдовзі його вчергове розриває пронизлива сирена чи дзвінкий вибух. У такі миті нас зазвичай пересмикують бодай найменші подразливі звуки, не те що посутній шум. Ба більше, віднині тиша схожа на дорогоцінні цілющі хвилини, впродовж яких неодмінно хочеться розслабитися, не очікуючи чергової небезпеки. І от нещодавно, ніби відповідаючи на запити всіх утомлених від нищівного ґвалту сьогодення, Ален Карбен написав книжку «Історія тиші», де спробував окреслити нетривалі періоди такого бажаного затишшя.

Тож як і навіщо прагнуть тиші? На перший погляд здається, що елементарного усування звуку, чого можна легко досягти просто заткавши вуха, цілком достатньо, аби нарешті запанувало довгоочікуване безгоміння. Проте є сила-силенна людей, яких страхає звукова ізольованість від світу. І то аж до панічної нестримності. Тому тиша — це стан, який потребує не лише припинення галасу, що насувається ззовні, а, сказати б, якогось нутряного затишшя. Зрештою, саме внутрішня здатність тихенько завмирати за цих умов і важить якнайбільше. Згадаймо, з якою невимушеністю ми провалюємося в мрії, фантазії, марення й авжеж не чуємо та не помічаємо нічого довкола. Щоправда, для цього ще треба довго навчатися тиші. Певна річ, не розчинитися в гаморі повсякденності допомагає ритуал зосередження. Йому всіляко сприятиме перебування у приватному помешканні, куди не долинатимуть аніякі звукові подразники. Так ми звикаємо до порожності не тільки просторової, а й авдіальної. А відтак стишуємо голос, переходимо на шепіт і поволі замовкаємо.

Людина не витримує звукового насильства. Якийсь час вона потребує занурення в густу тишу, а та здебільшого настає з початком вечорового смеркання. Нечутними лапами приходить до нас безгомінь Ніщо, на тлі якого ми вчимося розрізняти тихесенькі порухи: тріскотіння, шарудіння, завивання, стогони, повіви, подихи, відлуння, скрипіння, рипіння, сюрчання, хрускіт і шипіння, муркотіння, плюскіт і крапання, лускання чи посвист. Але не всяка тиша є стерпною: бібліотечна насолода мовчазного читання, вочевидь, контрастуватиме з клавстрофобічною мовчанкою каземату чи німоти порожніх коридорів казенних споруд і самотніх печер. А заворожливі звуки нічної пустелі та жахлива німота руїн і океанського штилю лякають однаковісінько. В такі моменти не зрониш ані пари з уст.

Містики завше шукали звʼязку з Богом у цілковитій тиші, а ченці нерідко випробовували себе на витривалість добровільною мовчанкою. Хоча траплялося серед них і покарання мовчанням. Одначе, проговорюючи про себе сакральні слова, вони наполегливо відганяли навʼязливу марноту. У деяких культурах до імперативу мовчання привчають за столом при споживанні страви. Втім інші закликають робити це у невимушеній бесіді. Хай там як, а в обох випадках ідеться про вміння слухати того, хто говорить. Може, тут і справджується приказка, що мовчання — золото і неабияка чеснота. Бо ощадливе говоріння потребує щедрого вислуховування. Справді, звукова павза подібна до зупинки, яка потрібна для вивільнення місця, на якому й має зʼявитися дещо зовсім інше, нове. Тому тишу годиться плекати, вона не прийде знічевʼя. Попри це, так само, як є вбивці радості, є також і нищителі тиші. Звідси й перенесені зі сфери релігії до буденності вимоги про дотримання тиші у спеціальних публічних місцях і за певної нагоди: церква, лекційна зала, музей, транспорт, лікарня, армійське шикування, хвилина мовчання тощо. І тоді направду непристойно лунатимуть мимовільні звуки організму від урчання в шлунку чи гикавки до навмисного голосного сякання чи сміху. Чи ж не просять тоді тиші із поваги та потреби сконцентруватися? Для цього вдаються до мовчазного перформансу: схиляння голови, прикладання вказівного пальця навхрест до губ або затуляння долонею рота.

Та неможливо жити самою тільки тишею, позаяк примус до мовчання є улюбленою практикою неконтрольованої влади. Важливо не змовчувати, заледве побачиш несправедливість. Але варто говорити, коли сказане достоту пересилить мовчанку. До того ж, мовчання готує слова до сказання. А взагалі-то, хочеться часом, аби до тебе озвалась якась добра душа, хоча б для розуміння того, що ти не на самоті. Новітня доба несе чималі обсяги шуму: індустріального, машинного, виробничого, воєнного, соціального, інформаційного, а надто з його галасливими дискусіями та порожніми суперечками. Натомість дехто вважає, що мовчання є різновидом мови, ба навіть виглядає набагато красномовніше на рівні висловлювання. В кожному разі, затишшя допомагає впоратися з собою, остаточно прийти до тями. Та й без пауз слова просто збиватимуться у нерозбірливий гармидер, ставатимуть незрозумілими. Із зупинкою мовлення комунікація не припиняється. Бо до нас чудово промовляє тиша. Вона оголює те, що зачаїлося всередині нас, а отже, дає змогу застановитися над цією глибочиною й висловити невимовне.

Тиждень, Тарас Лютий, 23.03.2023