Книжки, порівняно з якими наше життя здається нормальним і трішки пісним

У книжках шукаємо розради і поради — нині саме в такому порядку. А мудрі люди кажуть: прийми цю реальність, сформуй собі нову нормальність. Та складно ж це, скажіть!

То ж я взялася шукати у книжках не розради і поради, а ще більшої тривоги і безпорадності. Це добрі книжки: не так уже й легко бути абсолютно ненормальною безсистемною прозою.

А тепер серйозно. Книжки можуть розрадити вже тим, що вимагають повної концентрації на сюжеті та героях. Наступні шість книжок — саме такі: по-хорошому складні й безумні, вони не залишать простору для інших думок, окрім світу, у який нас занурює ця історія.

Якщо вже запланували акт витонченого ескапізму, то варто ретельно підібрати світ для тимчасової втечі: якщо за дев’ять місяців війни вам почало здаватися, що ви втрачаєте береги, то почитайте про тих, хто тих берегів зроду в очі не бачив. Для контрасту, так би мовити, а не для наслідування, звісно.

Пер Улов Енквіст. «Янгол, скинутий з небес», переклад Наталі Іваничук, «Видавництво Анетти Антоненко», 2022

Паскаль Пінон народився із двома головами, друга голова мала свою свідомість, вона контактувала з Піноном через «пісні в голові». Він назвав її Марією і вважав за дружину. Паскаля і Марію довгий час тримали як своєрідний оберег у копанці. Шахтарі вважали їх створінням Сатани, темним ангелом, скинутим із небес. Згодом їх викупили для роботи в цирку. Ця пара була популярним цирковим монстром на початку ХХ століття. Паскаль помер у клініці для божевільних. Марія жила ще вісім хвилин після його смерті.

В Упсаллі живе розлучене подружжя: він психіатр (зветься К.), вона лікується у психлікарні, часом вони зустрічаються і злягаються в підвалі лікарні. Це секс із ненависті. Колись у них була спільна донька. Після їхнього розлучення дружина К. зблизилася з «хлопчиком», засудженим за убивство дитини. Той убив дитину К. і скоро покінчив із собою. Тепер у К. двоє мертвих дітей — хлопчик і дівчинка та регулярний секс із колишньою дружиною.  

Рут Берлау — датська акторка — була коханкою Брехта. Вона покинула чоловіка, слідувала всюди за родиною Брехта, формувала архів письменника, народила від нього мертву дитину. І втратила розум. У психлікарні її Брехт і покинув. Коли Брехт помер, Берлау замовила зробити з його голови посмертний зліпок і до кінця життя ходила з тією головою мертвого коханця. 

Три історії — про любов. І то така любов, що «іноді, коли я дивлюся на них, мені здається, що світ, вільний від кохання, був би набагато ліпшим». Любов не слід пояснювати. Бо тоді ти стаєш залежним від потрактувань. Любов непоясненна, втім, теж узалежнює. Любов потворна. Закохані люди красиві. От між цими крапельками і мусять прогулятися герої «Ангела».  

Три історії в Енквіста перетікають одна в одну, існують одночасно, кордони між ними розмиті й пливкі. Для такого ефекту в повільному романі є повно стрімкої води. Агрегатні стани до вибору, прошу: туман, крига, рідина. І навіть кіна, які тут будуть цитуватися — про воду.

Починається роман із того, що над морем висить густий туман, а закінчується тим, що сльози однієї людини розтоплюють тонкий шар криги на обличчі іншої людини. Де закінчується туман і починається море? Як відокремити сльози і відтеплу воду, що стікає обличчям? Та ніяк. І в цьому ж уся краса роману Енквіста. Іди за водою, тільки не сподівайся, що всі ріки впадуть у моря. Не всі любові мають (щасливий) фінал.

_______________________________________________________________________________________________________________

П’єр Самсон, «Мамонт», переклад Ростислава Нємцева, «Видавництво Анетти Антоненко», 2022

Мамонта жандарм пристрелили просто на вулиці перед будинком, той і збагнути не встиг, що помирає. Про це нам розкажуть відразу, жодних інтриг, бо книжка про вбивство, звісно, але не детектив. У березні 1933 року полісмен убив безробітного, свавілля поліції викликало бунт серед міської бідноти, повстання швидко і жорстко придушили.

Самсон пише реальну історію, він реконструює будинок за будинком реальну вулицю, але робить це так, що цілком деталізований і дуже точний Монреаль скидається на якусь із планет Роберта Гайнлайна. 

Мамонт — прізвисько Микити Зінчука, українця, який утік із Волині до Монреалю від голоду і від згадок про єврейські погроми, що в них активно і з задоволенням брав участь. У Канаді на нього дочекалися злидні й пам’ятливі євреї. Чому Мамонт? Його вираз обличчя скидається на те, ніби Микита щойно вступив у кізяка, якого залишив мамонт.

Джіанні Зуто — теж із родини емігрантів, але він уже народився в Канаді, на його превеликий жаль. Зуто — фанат Муссоліні, член фашистської спілки, він має бути зараз у Європі, де коїться таке важливе. Але мусить служити тут. Це він уб’є Мамонта. Уб’є на порозі будинку Валентини — теж емігрантки, молдавської акторки, заміжньої за українцем. А в магазині поруч працює квебекська француженка, яка щойно закохалася в єврея з континенту… 

До двадцятої сторінки перед нами пройде стільки людей із детальними історіями їхнього життя, що ними можна весь острів Монреаль заселити. Так, нам кілька разів нагадають, що то острів: утекти звідси нема куди, навкруги війна (1933 рік, нагадаю: до влади приходять нацисти, процес пішов).

Місто, а разом із ним і роман, жах які ксенофобні: італійці ненавидять британців, британці поляків, поляки українців і всі разом — євреїв. Поруч живуть ті, хто на материку влаштовував погроми і жертви погромів. За таких умов параноя монреальців небезпідставна, еге ж.  

Та через що ж сталося вбивство і вся та веремія з Мамонтом? Ну, бо комуністи! Хіба не зрозуміло? Червоний процес очолить Джошуа Гершман. І «Мамонт» — його історія, а не Зінчука, убитого кулею в спину, коли він повертався від повії додому.

Тиктор медіа, Ганна Улюра, 04.12.2022