ЗМІ

Інтерв’ю з Наталею Іваничук приурочене її ювілейному, сотому перекладу, який має вийти друком цьогоріч у «Видавництві Анетти Антоненко». «Вірсавія» — уже четверта праця Торгні Лінгрена, яка, попри біблійну тематику, стала антропоцентричним твором, у центрі якого — людина з її почуттями й надіями.

«ЩОБ ПЕРЕКЛАДАТИ, ПОТРІБНО ЗАВЖДИ ТРИМАТИ РУКУ НА ПУЛЬСІ ЛІТЕРАТУРНОГО ПРОЦЕСУ» 

— Пані Наталю, передусім дозвольте привітати вас із сотою перекладеною книжкою. Це унікальна подія для перекладацької спільноти України та й вагоме особисте досягнення. Чи почали вже перекладати сто першу книжку, якою, як відомо, має стати «Дама із долини» Кетіля Бйорнстада? Чи працюєте ви одночасно над кількома перекладами, чи спочатку завершуєте один, а потім беретеся за інший?

— Переклад третьої книжки трилогії Кетіля Бйорстада — у натхненній роботі. Книжка велика, майже на чотириста сторінок. Нелегко читати й нелегка праця над перекладом, але дуже класна, як усі без винятку «мої» книжки.

Працювати паралельно навіть з двома перекладами не вмію. Пробувала поєднувати дорослу й дитячу книжку, але увага розпорошується і зникає відчуття тексту на дотик. Тому більше не експериментую і працюю до остаточної крапки, а вже тоді беруся до нової роботи. Часом буває так, що беруся за нову роботу буквально наступного дня. Хоча тепер змушую себе робити хоча б тиждень перерви між перекладами, щоб «відсунути» попередню книжку і зосередитись на новому стилі й жанрі. Якщо є така можливість, то чергую складну прозу з детективами або дитячими книжками. 

— Які ваші особисті перекладацькі рекорди — найшвидший і найдовший переклад? А який переклад був найцікавішим для вас особисто?

— Я перекладаю доволі швидко, щоправда, швидкість залежить від обсягу й від складності тексту. Особистим рекордом швидкості виявився детектив мого улюбленого Кріса Тведта «За браком доказів», який щойно вийшов у видавництві «Нора-Друк», — місяць і десять днів. Мені це виявилось до снаги не тому, що було легко й просто, а страшенно цікаво — що ж буде далі. Іноді — нечасто — я перекладаю відразу, не читаючи. Це був той випадок.

Найдовше перекладала роман-сагу Тома Еґеланна «Брехня батьків» — понад п’ять місяців, і не тому, що вона грубезна — на п’ятсот сторінок з гаком, а тому, що розтягувАЛА ЯКНАЙДОВШЕ ЗАДОВОЛЕННЯ ВІД ПЕРЕКЛАДУ, НІЯк не хотілося ставити крапку... Який переклад був найцікавішим — складно відповісти, у мене майже не буває нецікавих книжок. 

— Наскільки мені відомо, ви самі обираєте книжки для перекладу. Чи орієнтуєтесь у цьому виключно на свій смак? Чи маєте визначений алгоритм опрацювання книжкових рейтингів? А також чи знаєте ви вашого читача? Як уявляєте тих, хто читає ваші переклади зі шведської, норвезької, данської та німецької мов, а відтак цікавиться цими культурами?

— Так, я здебільшого сама обираю, що перекладати, і рекомендую видавцям. Насамперед орієнтуюся на свій смак. Щоб перекладати, потрібно завжди тримати руку на пульсі літературного процесу у відповідній країні. Доволі добре знаю норвезький ринок. У Скандинавії маю чимало друзів і знайомих, від котрих довідуюся про найновіші цікавинки — прошу текст-пдфку, читаю й відчуваю, чи книжка «лягає», чи справді торкає мене. А ще переглядаю інформацію літературних фондів та видавництв.

ЗА РОБОТОЮ. НАТАЛЯ ІВАНИЧУК З КОТОМ КЛЯКСОМ / ФОТО З ОСОБИСТОГО АРХІВУ НАТАЛІЇ ИВАНИЧУК

Читачі в мене різні, бо ж у моєму доробку жанрове розмаїття. Завжди турбуюся, чи знайдеться вдячний читач на складну психологічну прозу, яку я сама дуже люблю й захоплююся нею. Дитячі книжки мають значно вищі рейтинги, аніж дорослі, тож тут особливо турбуватися нічого. Останнім часом спостерігається дивна тенденція — малим попитом користуються скандинавські детективи, та й детективи загалом. Так, скандинавський детектив не класичний, не динамічний, повільний і детальний — я б сказала, скрупульозний, як і самі скандинави, але дуже цікавий. З кожним перекладеним детективом сподіваюся на прорив у тому, щоб зацікавити читача, але цей інтерес чомусь кульгає. Чому? 

— А може, це ментальне? Між культурою швидкого споживання та культурою повільного життя — велика прірва. На жаль, переважна більшість людей орієнтована таки на «фастфуд».

— Так, справді, скандинави можуть собі дозволити насолоджуватись життям, для них минули часи боротьби за виживання. Література теж це віддзеркалює, тому в скандинавських книжках можна повчитися й цієї культури.

«СВОГО ЧАСУ Я ПРОЧИТАЛА МАЙЖЕ ВСІ ТОМИ СЛОВНИКА ГРІНЧЕНКА» 

— Багато молодих людей, які зараз навчаються на факультетах іноземних мов університетів України, мріють стати перекладачами. Зазвичай вони мають дуже туманне уявлення про те, наскільки це копітка праця. Які поради ви могли б дати тим, хто вже за кілька років почне працювати над українськими перекладами, та й тим, хто зараз у цей момент шукає найточніший варіант перекладу?

— Я викладаю норвезьку мову в ЛНУ імені Івана Франка — щоправда, не на філології, а на факультеті міжнародних відносин. Але знайшла, вишукала за двадцять п’ять років кількох дуже здібних дітей, котрі стали моїми послідовниками і вже самостійно, добре перекладають. Завжди радила й раджу: вчіть українську мову, бо насправді ви не знаєте рідної мови, хоч і є її носіями. А іноземну завжди можна перевірити в словниках. Перекладайте смисли, а не слова! 

— А як українцям вчити українську мову?

— Багато читати, набиратися мови, лексики, читати словники. Свого часу я прочитала майже всі томи словника Грінченка. Це допомагає краще розуміти саме слово, його значення. І, звичайно, знання правил пунктуації — це база, яку треба освоїти.

ПЕРЕКЛАДАЧ ЯК МІСТОК У МІЖКУЛЬТУРНІЙ КОМУНІКАЦІЇ 

— Для цікавого спілкування з іноземцями не досить знати лише мову — потрібно мати знання і про культуру країни. Які з ваших перекладів могли би стати таким джерелом знань про звичаї, традиції, соціокультурні норми країн та своєрідним путівником для молоді?

— Відповідь однозначна: усі. Але насамперед я згадала б «Королівське дзеркало» Віри Генріксен про королеву Елісів, Єлизавету — доньку Ярослава Мудрого та дружину короля Норвегії Гаральда Суворого; всі твори Кнута Гамсуна і Тар’єя Весоса; «Ґолем» Густава Майнрінка і твори Артура Шніцлера; всі твори Бйорнст’єрне Бйорнсона, де контекст та ментальність дуже схожі на українські й спонукають до думки, що немає нічого нового під сонцем — ми всі люди Землі. 

— Пані Наталю, ви не лише викладаєте у Львівському університеті, перекладаєте, а й маєте досвід дипломатичної роботи як аташе з питань культури й освіти в Посольстві України у Фінляндії. Чого бракує українській культурі для того, щоб вона була впізнаваною у світі, щоб стала цікавою іноземцям? Що може зробити на різних рівнях — державному та особистому — кожна людина?

— Нема грошей! Якби посольства мали гроші з державного бюджету, можна було б гори звернути, знайомлячи іноземців з Україною, її культурою, літературою. На посаді аташе я провела не одну виставку, організувала не один культурний захід, але все чи майже все відбувалося на голому ентузіазмі. Якось ми привезли виставку українських художників, то вони два тижні мешкали в нашому помешканні, бо грошей на готелі посольство не мало. Зал нам надали фіни безоплатно — задля цього теж треба було попрацювати.

«У ДВАНАДЦЯТЬ РОКІВ — «ДЕКАМЕРОН» ТА МОПАССАН» 

— Вас часто називають Мумі-мамою, позаяк ви переклали відому всьому світові серію книжок про чарівну країну Мумі-Тролів. На жаль, не всі діти в Україні полюбляють читати. Як мама двох синів та бабуся однієї онучки, що ви думаєте про цю загрозливу, глобальну тенденцію і що можуть зробити батьки, щоб їхні діти таки прочитали про небезпечне літо й Зиму-чарівницю, приліт комети, капелюх Чарівника й освоїли рецепти Мумі-мами?

— Вихід один: якнайраніше починати читати дітям уголос, хоч із немовлячого віку, коли вони ще нічого не розуміють. Потім читати разом, потім обговорювати прочитане; підбирати те, що цікавить дитину. Але буває, що й це не допомагає. Мої хлопці, попри всі мої зусилля, не любили читати. Сподіваюся, онучка покаже інший приклад. Її мама неймовірно багато читає разом з дворічною Меласею. 

— Бути донькою відомого письменника Романа Іваничука, напевно, означає дитинство з великою бібліотекою та необмеженим доступом до всіх книжок. Як формувався ваш літературний смак, що на нього найбільше вплинуло? Чи мали ви в дитинстві власні сімейні читацькі традиції?

— Тато глобально впливав на моє читання й читацькі смаки. До школи я пішла, уже вміючи читати, у сім років тато навчив читати (і розуміти, ясно) польською. Виростала на прикладі класичної літератури, якою захоплювався саме тато. У дванадцять років — «Декамерон» та Мопассан. Товаришка сім’ї «підкидала» мені світову пригодницьку літературу. Змалечку нам з братом читала вголос мама, інколи, втомившись, засинала на найцікавішому місці, і це, мабуть, спонукало вчитися читати самим. 

— Від імені читачів «Дня» дякую за вашу невтомну працю, за якісні, фахові переклади! Бажаємо нових цікавих проєктів і вдячних читачів!

День, Наталія ГОШИЛИК, 02.10.2020