малюнок Ксенії Гальченко
Дорогий Дідусю!
Давно вже якось тобі не писав. Дивно, правда, було би писати тому, кого не існує. Так, ти не повіриш, ми всі знаємо, що тебе не існує, але часом невимовно сильно бажаємо, щоб ти був.
Цього року я багато байдикував і мало працював. Хоч пізніми ночами дедлайнів думалося зовсім інакше.
Кохав і був коханим. З чого і треба було почати.
Я мало читав і ще менше писав.
Забув одну іноземну мову і трохи повчив рідну.
Надбав сотні френдів у соцмережах.
Втратив кількох у реальному житті.
Зміцнив дружбу зі старими друзями і стабілізував стосунки з ворогами.
Нажив кількох нових, постійно підкидаючи їм поживу.
Не написав кількох романів.
Дисертація, як у Бориса Михайлова, так і залишилася незакінченою.
Дорогий Дідусю!
Дай здоров’я і тепла моїм рідним і близьким.
Принеси щастя і успіху моїм френдам.
Дай розуму менеджерам найвищих ланок.
Дай здоров’я юним мамам, дітлахам і майбутнім матерям.
Дай довгого і щасливого життя всім тваринам і терпіння їхнім власникам.
Зроби всі шкідливі звички корисними і перетвори злобу і заздрість людську на щастя.
Дай ворогам поживу для ненависті і нам приводи, щоб їх підгодовувати.
Підтримай цю маленьку країну і відведи від кінця світу.
Ми завжди обіцяємо бути гарними дітьми. І обманюємо тебе. Бо не можемо інакше.
Ми завжди просимо багато. Бо не можемо інакше.
Але ти нас простиш. Я знаю, ти зможеш.
