Я познайомилася з Кортасаром в Парижі в 1964 році, йому було 50 років, мені ж наполовину менше. Але, коли я побачила, що він іде до нас, здавалося, він виглядав молодшим за мене: високий і стрункий, у нього все ще було приємне обличчя і майже не було щетини, ніби у підлітка. Він приходив з Ауророю Бернардес — молодшою сестрою поета Франсиско Луїса Бернардеса, - яка була його першою дружиною. Вона, разом із художником Луїсом Томасельйо, піклувалася про нього і відвідувала його протягом його довготривалої хвороби, яка звела його в могилу.
Цікавим був життєвий шлях Кортасара: народився в Брюсселі в 1914 році, через чотири роки разом зі своєю родиною він повернувся до Аргентини, там він прожив 33 роки, а останні 33 роки, що подарувало йому життя, вже у Парижі, де він і помер о першій годині дня в холодну неділю 12 лютого 1984 року.
Він навчався у Вищому Педагогічному Інституті в Буенос-Айресі, також читав лекції в загальноосвітніх навчальних закладах своєї країни. В 24 роки, в 1938 році, він опублікував свою першу книгу “Присутність”, збірку сонетів, під псевдонімом Хуліо Деніс.
Але саме Борхес, який з 1946 року керував літературним журналом “Хроніки Буенос Айресу” і публікував в ньому відомих письменників тієї епохи, відкрив двох невідомих людей з великим талантом, а саме уругвайця Фелісберто Ернандеса і Хуліо Кортасара, опублікувавши роботу останнього “Захоплений дім”. Що ж до гонорарів цих двох молодих письменників, Борхес мав серйозну сварку з сеньйорою Сарою Дуран де Ортіс Басуальдо, яка була президентом організації і хотіла платити “новеньким” двадцять відсотків від фіксованої оплати. Борхес не погодився, розізлився і був непорушним: “всім треба платити однаково”, він настояв на своєму і виграв.
Тим часом письменник викладав в школах та університетах своєї країни, де у нього почалися негаразди і непорозуміння з перонізмом, дійшло до того, що в 1951 році він відмовився від викладання на кафедрі Університету Куйо і поїхав в Париж. Перед його від'їздом, вийшла книга “Бестіарій”, книга розповідей, в якій на манер середньовічних бестіаріїв, існує двостороннє співіснування людини та бестії, поєднуються різноманітні ситуації людина-монстр та демонмтруються їх наслідки, і все це подалі від зіткнення двох реальностей: невідомої співіснуючої із відомою.
В Парижі, зі слів Аурори Бернардес, для того, щоб заробити на життя,він працював в багатьох місцях, перш ніж влаштувався на престижне місце перекладача в ЮНЕСКО, почавши постійно подорожувати по Європі та за її межами. Його перше місце роботи, яке порадила йому одна подруга, було робити подарункові пакети в “Ле Прінтемпс”, одному з найбільших магазинів в Парижі, і, здається, це йому вдавалося неперевершено.
У “В кінці гри” (1956) його оповіді продовжують тему протистояння реальностей; в тексті “Ніч ниць” світ 20 століття помилково приймається за інший, примітивний, дешевий, невідомий, багато століть тому. Там, чоловік після аварії на своєму мотоциклі, переводиться в лікарню, де його лікують, а він лежить на спині в своєму ліжкові. Але вночі сон переносить його в іншу жахливу реальність; в якій він поринає прив'язаний, лежачий на спині в смертельні муки.
“Секретна зброя” (1958) містить одну з найзначніших оповідей Кортасара “Переслідувач”. Джоні Картер, головний герой, приховує Чарлі Паркера, який, граючи на своєму саксофоні, облишає буденну реальність, щоб проникнути у вигаданий світ. Починаючи з “Переслідувача”, автор більш схиляється до людського контексту своїх персонажів.
Через два роки з'явилась його перша новела, “Виграші”, сатира Буенос-Айресу; а в 1962 році “Історії виміру хронотопів та часу” частина антології гумористичних ситуацій: інструкція, як піднятися драбиною, щоб завести годинник... секція про дивні заняття або “поведінка дзеркал на острові Пасхи”... Визначення вимірів часу, доль, сподівань: створіння, що окрім реальності, демонструють нам свою найтоншу відмінність в цих історіях, що змішуються із забобонами та чародійством.
В 1963 році було опубліковано “Гру в класики”, новелу, що подарує автору міжнародну славу та буде визнана однією з найважливіших в межах південноамериканської літератури, через новизну своєї побудови та оригінальність нарративного плану. Структура книги супроводжується теорією новелістичного мистецтва. Вона починається із взаємодії всіх типів вживання та літературних традицій — лінійна новела, що оповідається в поточній формі — і відкриває фрагментарну форму, яка змушує перебудувати свій власний шлях. Кортасар вимагає активного читача, читача-співучасника, що створюватиме з ним новелу-лабіринт. Письменник пропонує два види читання: перший — традиційний, що притримується порядку, згідно якого і надруковано книгу, і який цього разу складається з однієї частини, що відбувається в Парижі; друга — в Буенос-Айресі, а третя — “несуттєві частини”, де накопичено вислови і записи різних авторів, а також ситуації, які б могли фігурувати в двох перших частинах. Якщо ж, навпаки, обирати другий вид читання, слідуючи “шаховій дошці, як путівнику”, то не існують ані дві частини, ані несуттєві глави, тобто те, що дає велику напругу читанню і створює неминучу участь читача в ролі того, хто створює співучасть, гумор та насолоду для самого себе.
Своєю структурою та мовою написання, книга підіймає питання графічного розвитку процесу переслідування, ніби як в дитячій грі в класики.
Глава 62 в “Грі в класики” дає назву третій новелі Кортасара , 62 - “Модель для збірки”, в якій читача також очікує співучасть та взаємодія.
Просто не можливо в короткому очерку, майже як в газетній статті, дослідити детально доробок Кортасара. Але ми можемо перерахувати його найвидатніші книги: “Всі вогні — вогонь”, “Восьмигранник”, “Дехто Лукас”, “Дивертисмент”, “Ми так любимо Гленду”, “Поза часом”, “Іспит”, “Окрім сутінок”...
Багато суперечок точиться навколо того, чи є Кортасар кращим новелістом, ніж оповідачем. Я вважаю, що в жанрі оповіді, можна говорити про “до Кортасара”, та “після Кортасара”, так як ми говоримо про до Борхеса, та опісля Борхеса, звертаючи увагу у останнього на володіння мовою. А якщо ми говоримо про новели Кортасара, то тут має місце відкриття жанру заново, ніби то він створив іншу манеру оповіді. Кортасар є одним з тих небагатьох письменників, які пишуть природно, наче дихають, нічого вимушеного, відсутність складної обробки, і такий вид оповіді в купі з неймовірною оригінальністю та з винятковою фантазією, роблять з його творів єдине та оригінальне мистецтво. В дванадцяти з половиною книжок, що були опубліковані, немає жодної передбачуваної, в більшій чи меншій мірі всі написані звабливим тоном, що бере тебе в полон і збагачує.
Він ніколи не покидав поезії; з його книги “Окрім сутінок”, я хочу виділити один вірш, написаний в Найробі в 1976 році, що має назву “Поліхромія” і є без сумніву присвяченим Керол Дунлоп.
«Про це неймовірно навіть думати,
що дванадцять років тому
Мені виповнилося п'ятдесят, не менше.
Як я міг бути таким старим,
Вже дванадцять років тому?
І незабаром буде тринадцять з того дня,
Я мені виповнилося п'ятдесят.
Здається неможливим.
Небо все блакитніше й блакитніше,
і ти все вродливіша й вродливіша.
Можливо це все докази,
що щось зламалося в годинниках?
Тютюн та віскі заходять до
моєї кімнати, їм подобається
бути зі мною. Однак
неймовірно навіть подумати, що дванадцять років тому
мені виповнилося два рази по двадцять п'ять.
Коли твоя рука голубить моє волосся
Я знаю, що ти шукаєш сивину, смутно
вражена. Є десять чи дванадцять сивих волосин,
якщо знайдеш їх – отримаєш приз.
Я почну перечитувати всіх класиків,
яких я пропустив через старість. Ми повинні поспішати,
цього нам не дадуть зверху, вже лишилось трошки
до того моменту як виповниться тринадцять років,
як мені п'ятдесят.
Щодо чотирнадцяти років я думаю,
я буду боятись,
адже чотирнадцять це вже серйозна дата
яка мені геть не подобається,
чесно кажучи.»
З плином часу, постать Кортасара, на відміну від інших, здається, стає ще значущою.
Я знову зустрілась з Кортасаром в Буенос-Айресі в 1973, коли він презентував “Книгу Мануеля”. Він змінився фізично, набрав вагу і дещо відростив бороду; він вже не був підлітком, як десять років тому, а був дорослим чоловіком в свої майже 60 років, якому легко можна було б дати сорок.
Зі слів його близьких, він завжди виглядав молодшим за свій вік і дуже любив своїх друзів, та інших дорогих йому людей. Дуже сильно розбирався в музиці. Він грав на саксофоні і фортепіано, і само собою, читав партитуру. Йому подобався джаз, та класична музика всіх епох — від Бароко до Стравінського -; йому були до душі лірика, інструментальна музика, танго... З іншого боку, у нього було чудове почуття гумору, і велика любов до подорожей , дякуючи своїй роботі в ЮНЕСКО, він подорожував дуже багато. Йому подобався бокс, те, що його товариш більш ніж тридцять років Луїс Томасельйо, не розумів і не поділяв.
Луїс згадував деякі дивакуватості Кортасара: наприклад, він мав велетенський ящик різноманітних інструментів. Здавалось, він ходив на кузню, де купляв викрутки, свердла, перфоратори, щипці, кліщі, пилки..., і згодом забував, що він вже їх купляв і йшов купляти знову. Так, одного дня, шукаючи в ящику щось для себе, Луїс знайшов сорок викруток і двадцять свердел.
Кортасар купив собі будинок в Провансі і, разом із своїм другом, обидва закохалися в двері епохи Відродження, що знаходилися неподалік. І так сильно вони їм сподобались, що за порадою Кортасара, Луїс купив ті двері; але дім, що знаходився за тими чудовими дверима, був справжньою римською руїною, тому треба було ще багато років, щоб довести її до обжитого стану.
Також, через Томасельйо ми дізнаємося, що у нього було чотири друкарських машинки, дві великі і дві маленькі. З однією, що була переносною, він мав звичку подорожувати і писати в будь-якому місці і в будь-який час. Він мав пристрасть до художніх об'єктів, його квартира в Парижі була наповнена роботами його друзів і була яскравим і веселим місцем. “Він любив їсти асадо. Кортасар розповів одному м'яснику-французу про аргентинські способи нарізки м'яса — розповідав Томасельйо — але він ніколи не розрізав м'ясо сам, завжди просив когось, тому мене, у якого легка рука і, що вміє гарно розділяти м'ясо, він часто просив розділувати м'ясо протягом тижня, це почастішало після одруження з Керол Дунлоп, його третю дружиною, з якою він був дуже щасливим; вони кохали один одного дуже сильно. Вона була такою милою, такою тендітною. Здавалось, що вони двоє закоханих студентів, вони завжди ходили тримаючись за руки.”
Коли ж Керол померла, Кортасар лишився спустошеним, для нього не лишилося сенсу жити далі. Він лишився самотнім і хворим, та таким хворим, що і сам помер 15 місяців по тому. У нього була лейкемія, і коли його стан погіршився, Аурора Бернардес оселилася в домі і займалася там всім, тому що він вже нічого сам не міг робити.
Разом із Томасельйо Кортасар розробив могилу на цвинтарі Монтпарнас, де, спершу була похована Керол, а потім і сам Кортасар, який так хотів бути разом з нею, що лишив там для себе місце.
Декілька років тому ми відвідали цвинтар Монтпарнас з метою вшанування пам'яті Кортасара, і не зважаючи на дощ, ми зустрілись з відомими людьми, декілька з них наші знайомі Карлос Фуентес, та Раймонд Арон. Але там також знаходяться Сіоран, Цезар Вальєхо, Трістан Тсара, Клод Мауріак...
Могила Керол Дунлоп та Хуліо Кортасара — робота Хуліо Сільви — має форму величезного прямокутника з білого мармуру з декількома скульптурами з того самого матеріалу в формі диску , що накладаються один на одного і піднімаються у формі діагоналі; хронописи, як їх назвав Томасельйо. Велика кількість білих каменів на могильній плиті нагадують форму класиків, що назавжди увіковічились в його новелі.
З плином часу, постать Кортасара, на відміну від інших, все зростає. І хоча ХХ століття було дуже багатим на талановитих письменників, що лишили вагомий неоціненний слід і намітили шлях, його випадок, дійсно є найзначнішим, через його оригінальність, через дар творити, який йому дістався легко і природно, наче приємний подарунок долі, наче подарунок від Бога.
