Письменницький щоденник
З французької переклав Іван Рябчій
Якось приятель – один із найталановитіших гримерів у театрі – розповів про початок спільного життя зі своїм партнером – психіатром. Кількадесят років тому двоє чоловіків взяли шлюб, заховавшись у глибині церкви, у затінку за колонами, поки перед яскраво освітленим олтарем відбувалось вінчання.
Я був зворушений. Рідкісний випадок – кохання із почуттям гумору… І яке в цьому приниження! Особисто я переконаний: ті двоє невибагливих коханців, які прагнули поєднатися перед Богом, були справжніми християнами!
Їхній вчинок лише показує силу пристрасті, якій байдуже до заборон, яка грається у зовнішні подоби та віртуально отримує те, на що буцімто не має права.
«Несправжній» шлюб триває вже більше тридцяти років…
– А чому він «несправжній»? – запитав я у друга-гримера.
Він не знайшовся, що відповісти.
Я не міг не замислитися. Чи додержали слова ті, що офіційно присягались у вірності і підтримці? Чи протрималося законне кохання, схвалене суспільством, так само довго, як і «несправжній» шлюб?
Повертаюся до своїх друзів – отих таємних зашлюбленців. Можливо, саме тому, що суспільство виштовхувало їх на маржу, їм вдалося наповнити новим значенням слово «вірність», вимовлене водночас з офіційними молодятами?
Таємниця сталості їхніх стосунків – не у кастрації і не у низці обмежень. Радісна невідступність ніби щоразу дає іншому те, що було обіцяно – любов, підтримку, увагу, турботу, – і не тлумачиться у вузькому значенні: не пестити інших. Для цих двох, які дозволили собі пригоди на стороні, подружнє життя полягало не у зачиненні партнера у клітці.
Тут я знову зустрівся з Дідро, оживленим мною у «Вільнодумі». Однак я глибоко переконаний, що ліберальної вірності простіше дотримуватися між особами одної статі, адже, щоб розшифрувати партнера, достатньо зазирнути у себе; а у стосунках чоловіка жінки доводиться приручати незнайомця.
Якщо для чоловічо-жіночої пари невірність перетворюється на драму, а то й привід для розлучення, то двоє чоловіків надають значно менше уваги внутрішнім поштовхам до тимчасових зв’язків. Піддаються вони чи ні, вони це приймають, добре знаючи сексуальну природу чоловіків. Вони зухвало і з легкістю насолоджуються, адже інший є лише тим самим. У той час як поміж чоловіком і жінкою інший лишається іншим. Відвертості та прозорості замало, потрібний ще довгий шлях вивчення, аби оволодіти знаннями про протилежну стать. І нарешті дійти з нею згоди….
У потязі з Парижа до Брюсселя у нотатнику я накидав історійку під назвою «Двоє добродіїв із Брюсселя». На Північному вокзалі це був іще туманний задум; за годину і двадцять хвилин, коли я прибув на Південний вокзал, туманність, неначе рідкий метал, що набуває твердої форми, загустіла у оповідь, яка мала початок, кінець, героїв та різноманітні кумедні деталі. Чи оплачу я коли-небудь борг залізниці? Стільки книжок було задумано й виношено, поки мене заколисував поїзд…
Усе починалося з образу: двоє чоловіків таємно єднаються під час шлюбної церемонії. Спочатку дві пари – та, що сяє від щастя перед вівтарем, і та, що ховається в затінку останнього ряду – поєдналися випадково, проте потаємне подружжя назирало за офіційним.
Ця історія дозволила висвітлити різницю між гомосексуальною і гетеро сексуальною парами, наголосити на властивих кожній із них радощах і печалях, часом повністю протилежних. Завершивши чернетку, я не без подиву зрозумів,що щасливіший союз – не той, який було схвалено суспільством і який вітали на порозі церкви.
Коли поєднуються чоловік і жінка, вони відчувають потужний зовнішній тиск: їхнє спільне життя отримує поштовх, та водночас нав’язується, панують сталі моделі й думки. Коли ж двоє чоловіків починають жити разом, вони рухаються менш наміченим шляхом, адже й суспільство здебільшого відмовляється визнавати їхній союз, а коли й визнає, то нічого не вимагає. Як не парадоксально, але у забороненому чи зневаженому способі життя є свобода.