Після того, як ви започаткували серію романів про комісара Тараса Бірсу, вас стали вважати першим автором жанру «нуар» у словенській літературі. Перший роман «Озеро», а також інші романи із серії стали бестселерами у Словенії. У чому, на вашу думку, криється успіх цих книг?
Я б хотів думати, що це тому, що вони добре написані. Та якщо без жартів, то мені здається, що ці книги стали успішними завдяки детективній складовій, хоча я й не підозрював, що вмію писати детективи. Я будую історію так, що нею рухають конфлікти, якими б вони не були – між персонажами, між подіями. Я також дотримуюся правила, що сюжет повинен бути цікавим не лише в детективі, а й у літературі загалом. Кожна з чотирьохсот сторінок у книжці мусить викликати інтерес, текст на одній сторінці має так само захоплювати, як і на будь-якій іншій, незалежно від того, чи йдеться про детектив, чи про щось інше.
У своїх текстах ви описуєте темну сторону Любляни – безпритульних, наркоманів, фатальних красунь, для яких людське життя нічого не варте. Ця нуарна Любляна на сторінках ваших романів правдива чи вигадана?
Мені здається, що все, про що я пишу, – дуже правдиве, адже тексти не є цілковитою вигадкою. Звичайно, сюжет у романах – фікція, однак побудований на реальному фундаменті. Наприклад, коли я писав про безпритульних (роман «Leninov park», 2018 - пер.), я приходив у товариство «Королі вулиці», яке опікується безхатьками, розмовляв із людьми, і всі ті дані, які наводжу в романі, – реальні. Ці справжні факти лягли в основу вигаданого, однак більш ніж ймовірного сюжету.
Це стосується кожної теми, яку ви пропонуєте читачам?
Гадаю, що так. Дуже часто буває, що реальність страшніша за будь-які вигадані історії, і, гадаю, мої книги дуже наближені до справжнього життя.
Чи не в кожному своєму тексті ви ненав’язливо торкаєтеся актуальних суспільних проблем Словенії. Можливо, це не найважливіші референційні точки роману, однак вони звучать постійним тлом до подій. Це проблеми у галузі охорони здоров’я, пандемія, корупція в органах влади, соціальні відмінності. На вашу думку, сучасна Словенія – умовно наполовину повна чи наполовину порожня склянка? Якою ви її нині бачите?
Сьогодні (розмова відбулася наприкінці січня 2023 р. – Н.Щ.) я насмілюся сказати, що наполовину повна, і сподіваймося, що це так і є, бо в час пандемії і за попередньої влади була наполовину порожньою. Мушу визнати, що зараз я оптимістично оцінюю зміни у суспільстві, проте два роки тому був песимістом. Я тоді писав «Кому» («Koma», 2023 – п’ятий роман у серії про інспектора Тараса Бірсу – пер.). Назва роману багатозначна: у кому впадає головний герой, але тоді і все словенське суспільство певним чином було у своєрідній комі.
Ви помічаєте ці зміни в політичній повістці чи також йдеться про зміни у суспільстві в цілому?
Політика ж ніколи не є лише політикою. Завжди треба пам’ятати, що позаду неї суспільство, яке її певним чином формує. У мене депресію викликало те, що словенці допустили можливість такої ситуації, зокрема прихід Янеза Янші (Янез Янша – словенський політик, кількаразовий прем’єр-міністр Словенії, відомий своїми екстремістськими поглядами – пер.). Звичайно, він прийшов до влади, щоб змінити словенське суспільство. Ледь не сталося того, чого я зі страхом очікував тоді, коли Словенія робила перші кроки як незалежна держава. Однак, на щастя, схоже на те, що той поїзд уже пішов. Сподіваюся, так воно насправді і є.
Віктор Орбан якось сказав про Янеза Яншу, що той – великий борець і завжди повертається. Як ви гадаєте, чи словенське суспільство вже попрощалося з поняттям «яншизм»?
Ця ситуація нагадує фільми про вампіра. Тобі вже здається, що все, кінець, а він раптом звідкись вигулькує. Не знаю, важко сказати. Ми усі чекаємо, чи він раптом не вигулькне з якогось підвалу чи не з’явиться з-за сусіднього рогу. Мені здається, це як у випадку алкоголізму. Я якось брав інтерв’ю у психіатра Янеза Руґеля. Він боровся з алкоголізмом у Словенії, довго курив, а потім кинув курити. Я тоді запитав, чи він вилікувався від тютюнової залежності, а він відповів: «Слухай, якщо хтось курить стільки часу, скільки курив я, то ніколи не зможе сказати, що він – абстинент». У суспільстві все так само. Ми завжди мусимо бути обережними й пильнувати, щоб раптом не зірватися.
І що було чи ще є тим найбільшим тригером, який розділяє суспільство? Це економічні, ідеологічні, культурні причини? Що це за інструмент, яким Янша так успішно розділив спільноту?
Я вчора розмовляв з однією колегою, вона абсолютно не здатна порозумітися зі своїм батьком, якого описала так: йому приблизно сімдесят років, він отримав усе від попередньої системи, та йому здається, що цього занадто мало. Гадаю, що це відчуття є дуже частим у прихильників Янші. Такі речі говорять люди, про яких не можна сказати, що їм погано ведеться – або було погано раніше. Якби ж було по-іншому, я б їх, звичайно зрозумів, але це люди, які вважають, що їм перепало занадто мало. І вони вважають, що з якихось причин мали б отримати більше.
Коли ці люди говорять «занадто мало», то вони порівнюють Словенію з Австрією, Швейцарією, чи мають на увазі якесь абсолютне «замало»? Наприклад, у Словенії рівень життя серед країн колишньої Югославії був найвищим, і дотепер таким є, якщо порівняти з Хорватією, я вже не говорю про Македонію чи Сербію. Якщо я правильно розумію, то для таких людей це нічого не означає?
Це по-своєму нещасні люди. Вони вважають, що витратили життя намарно, шкодують за молодістю і переконані, що все має бути по-іншому. Тому я думаю, що тут річ у сильному особистому розчаруванні. Це почуття не має ані раціонального, ані суспільно-політичного підґрунтя. Передовсім йдеться про особливе відчуття «втраченого життя». Зрештою, у нас усіх лише одне життя, і ми не винуватимо в цьому інших.
У цьому випадку не йдеться, наприклад, про «ви-партизани, а ми – домобрани»? («Словенське домобранство» - поліцейська паравійськова організація на території Словенії, створена німцями для боротьби з партизанським рухом опору; діяла упродовж 1943-1945 рр. – пер.).
Причини глибші, боюся, набагато глибші.
В одному з романів ваш альтер-его розповідає про свій професійний досвід, зокрема про участь в освітній програмі для тих, хто відбуває покарання у вигляді позбавлення волі. Він відвідує тюрму й розмовляє з ув’язненими про літературу. Така практика й дотепер не дуже поширена в багатьох державах у нашій частині Європи. Розкажіть, будь ласка, про ваш досвід, на якому тримається ця складова роману?
Я дійсно цим займався – рік працював із групою в’язнів у тюрмі в Целє. В офіційній назві пише, що це виправна колонія для неповнолітніх, та оскільки словенські в’язниці переповнені, туди відсилають злочинців різного віку і за різними статтями, тож у моїй групі були й найхолоднокровніші вбивці, й дрібні грабіжники, які видирали сумочки з рук літніх жінок у парках. Це був цікавий досвід. Наприклад, я досить довго не знав, за що мої учні відбувають покарання, бо вони не любили про це розповідати.
Мені було цікаво оцінювати характери людей. Пам’ятаю, що деякі ув’язнені дратували, і ними виявилися засуджені за легкий кримінал. А деякі здавалися цілком приємними людьми, а виявлялися жорстокими вбивцями. Тож у тюрмі в Целє я зрозумів, що дуже складно відразу зробити висновок про те, що за людина сидить перед тобою.
Це було також цікавим досвідом, позаяк я вчився бути вчителем, керівником групи: утримувати увагу слухачів, викликати інтерес і мотивувати зацікавлених. Так, було дуже захопливо, та водночас і вкрай складно.
Чи важко було отримати таку пропозицію?
Я працював із групою, яка би мала спочатку прочитати книжку, а потім проаналізувати її. Звичайно, слухачі погоджувалися на це, щоб отримати певні переваги, щоби в такий спосіб утекти в нормальний світ, але вони не хотіли читати. Я дуже швидко побачив, що не можу їх мотивувати, та й змусити, звичайно, ні.
У мене була можливість запросити десь двадцять цікавих співрозмовників. І я запросив, до прикладу, директора Інституту судової медицини й криміналістики, який, зрештою, багатьох із них посадив за ґрати. На тій зустрічі була дуже жвава дискусія. Я також запросив Мілену Зупанчич, найзнаменитішу кінозірку в Югославії, а ще – музиканта Влада Кресліна. З ним теж було цікаво, він виконав кілька пісень, а ув’язнені вимагали, щоб він заспівав щось боснійське, бо в тюрмах сидять переважно з південних країв. Зрештою, цей досвід був дуже корисним для мене як письменника, адже для письменника кожна незвичайна ситуація – виклик.
А учасники вашої групи уміли читати по-словенськи?
Ні, більшість не читала. У групу хотіли записатися навіть деякі неписьменні, наприклад, роми. Та оскільки я вів читацький гурток, у ньому не могло бути тих, хто взагалі не вміє читати.
А як все це відбувалося з офіційного боку, у вас не виникало жодних труднощів?
Це був проєкт Книжкової агенції Словенії, тому з процедурними тонкощами усе гаразд. Зрештою, керівництво тюрми прихильно поставилося до ідеї. Мене здивувало дещо інше. Коли я прийшов у тюрму, то мав пройти контроль, металошукач і все решту. Після цього мене завели в приміщення і залишили там самого. Самого з двадцятьма в’язнями, серед яких були вбивці. Спочатку ми обережно придивлялися один до одного, а згодом звикли.
І ви не знали, хто з них убивця, а хто – наркоторговець?
Я пам’ятаю одного чоловіка, він був у колонії найбільшим авторитетом. Говорив мало, але коли починав говорити, усі замовкали. Ми спрацювалися, і лише пізніше я дізнався, що він потрапив за ґрати на тридцять років за те, що був у групі осіб, яка на Барʼї, поблизу Любляни, била й катувала жінку, викинула її ще напівживу з машини. Жертва померла на тій дорозі ще до того, як приїхала карета «швидкої». Він повинен був відбувати ув’язнення в Нижній Крайні, у тюрмі на Добу, тюрмі з найсуворішим режимом у Словенії, однак там сидить партнер жертви, тож, щоб уникнути конфліктів, його перевели в Целє.
Чи ваші уявлення про пеніцитарну систему Словенії змінилися після цього? Чи було щось, що вас здивувало?
Я мушу визнати, що й досі не можу відповісти, що думаю про цю систему. Звичайно, людей потрібно карати. Люди – істоти зі свобідною волею, і коли ми порушуємо правила, то нам обмежують певну частину свобідної волі. Не знаю, чи це впливає на виховний процес, бо, на мою думку, з тюрми ніхто не виходить кращим, ніж був перед тим, як потрапити до неї. Виправна колонія в Целє має довгу традицію. Під час Другої світової німці розстрілювали словенських партизанів і заручників на тому подвір’ї, на якому сьогодні в’язні грають у футбол. Якось я помітив, що під час моїх занять один ув’язнений продає наркотики. Я його трохи порозпитував, і він зізнався, що в тюрмі наркотиків скільки завгодно, їх просто перекидають через тюремний мур.
Тож, на мою думку, система перевиховання не працює. Проблемних людей просто на деякий час ізольовують.
Роман «Озеро» був екранізований, що свідчить, зокрема, і про те, що та повістка, яку ви озвучили, існує й потребує обговорення. Після прочитання ваших романів із читачем залишаються краї, у яких відбуваються події. Темне Бохинське озеро взимку, елітний житловий район у Квітковій долині, вулиці під Люблянським замком у старій частині міста, трохи занедбаний парк Словенської реформації у центрі Любляни, депресивний замок Храстовець, у якому розміщена психіатрична лікарня, прекрасні альпійські пейзажі, якими захоплюється колишній альпініст Тарас Бірса. Якби вам довелося обрати лише один із цих образів як основний для тієї Словенії, яку ви змальовуєте, що би це було?
Мабуть, Бохинське озеро, якраз через серіал. Мені з Бохинським озером пощастило, бо як місце подій я вибрав його із кількох причин. Одна із них була основною: розташування озера звужувало коло підозрюваних, адже взимку в оточений горами Бохинь можна потрапити лише з одного напряму, зі Савської долини, тож убивця мусив з’явитися лише звідти. А пізніше, коли я побачив записи, які підготувало словенське телебачення для серіалу, знятого за романом, то зрозумів, яке колосальне враження справляє озеро. Краса природи контрастує зі злочином, підкреслює його, тож для наступних книг мені доводилося шукати такі самі цікаві місцевості. І якщо словенське телебачення зніме «Вірус» («Virus», 2020 – четвертий у серії романів про Тараса Бірсу – пер.), а я сподіваюся, що так і буде, люди дізнаються більше про Словенію.
Я питаю тому, що всі місцевості, які ви згадуєте, дуже мальовничі і під час читання їх легко уявити. Я не знаю, як їх бачить читач, який ніколи там не бував, однак коли я читав ваші книжки під час пандемії, справді відчував, що я туди потрапив.
Дякую, це приємно чути.
Тож мене цікавить, якими міг би уявити ці місця читач, який ніколи там не бував? Наприклад, Храстовець (Храстовець – замок, розташований на сході Словенії, довгий час перебував у власності графів Герберштайнів, тепер там міститься заклад для людей із психічними розладами – пер.). Чи могли б ви більше розповісти про цей край? Можливо, знаєте про книжку австрійського письменника Мартіна Полака, у якій він описує родинну історію, зокрема те, що його тітку вбили в Храстовці. Він розповідає про словенських австрійців з Кочевʼя, з прилеглих селищ у нижній Штирії, а також історію Храстовця.
Я виростав недалеко від Храстовця, моє рідне місто Ленарт розташоване лише за декілька кілометрів. Я пригадую концерт, який відбувався в Храстовці і на який дозволили піти пацієнтам з легкою формою захворювання. Тоді грав Яні Ковачич (Яні Ковачич, 1953 – відомий словенський музикант і співак – пер.). Я саме тоді був у Храстовці, хоча й до того бував не раз, адже мій батько працював електриком і часто виїжджав туди на виклики. Я пам’ятаю, як у дитинстві боявся божевільних; малій дитині все це було дуже незвично. Під час писання «Вірусу» я їздив туди двічі й багато дізнався про парк біля замку. У Храстовці стоїть пам’ятник угорським інтернованим особам, яких туди перевели після війни, напевно, це є також контекст історії цього австрійця. Отож Храстовець має своє темне минуле. Тепер я розумію, що це цілком хороша психіатрична лікарня, і що там перебувають люди з дуже важкими психіатричними розладами. Однак, дивитися на них непросто.
Ви вже попрощалися з Тарасом Бірсою чи ні?
Ні, зовсім ні, я працюю над шостою книгою. Коли я брався писати детектив, то, звичайно, розумів, що в якийсь момент з’явиться Целє, але був переконаний, що мене вистарчить лише на три книжки. Однак я залюбки написав четверту й п’яту, а тепер працюю над шостою, розвиваю характери персонажів. Гадаю, що я вже навчився ремесла, точніше, краще пишу детективи нині, ніж тоді, коли починав. І той обсяг праці, який потрібно вкласти, мене вже не лякає, адже це цікаво й варто робити.
Переклад Мар’яни Климець
Після того, як ви започаткували серію романів про комісара Тараса Бірсу, вас стали вважати першим автором жанру «нуар» у словенській літературі. Перший роман «Озеро», а також інші романи із серії стали бестселерами у Словенії. У чому, на вашу думку, криється успіх цих книг?
Я б хотів думати, що це тому, що вони добре написані. Та якщо без жартів, то мені здається, що ці книги стали успішними завдяки детективній складовій, хоча я й не підозрював, що вмію писати детективи. Я будую історію так, що нею рухають конфлікти, якими б вони не були – між персонажами, між подіями. Я також дотримуюся правила, що сюжет повинен бути цікавим не лише в детективі, а й у літературі загалом. Кожна з чотирьохсот сторінок у книжці мусить викликати інтерес, текст на одній сторінці має так само захоплювати, як і на будь-якій іншій, незалежно від того, чи йдеться про детектив, чи про щось інше.
У своїх текстах ви описуєте темну сторону Любляни – безпритульних, наркоманів, фатальних красунь, для яких людське життя нічого не варте. Ця нуарна Любляна на сторінках ваших романів правдива чи вигадана?
Мені здається, що все, про що я пишу, – дуже правдиве, адже тексти не є цілковитою вигадкою. Звичайно, сюжет у романах – фікція, однак побудований на реальному фундаменті. Наприклад, коли я писав про безпритульних (роман «Leninov park», 2018 - пер.), я приходив у товариство «Королі вулиці», яке опікується безхатьками, розмовляв із людьми, і всі ті дані, які наводжу в романі, – реальні. Ці справжні факти лягли в основу вигаданого, однак більш ніж ймовірного сюжету.
Це стосується кожної теми, яку ви пропонуєте читачам?
Гадаю, що так. Дуже часто буває, що реальність страшніша за будь-які вигадані історії, і, гадаю, мої книги дуже наближені до справжнього життя.
Чи не в кожному своєму тексті ви ненав’язливо торкаєтеся актуальних суспільних проблем Словенії. Можливо, це не найважливіші референційні точки роману, однак вони звучать постійним тлом до подій. Це проблеми у галузі охорони здоров’я, пандемія, корупція в органах влади, соціальні відмінності. На вашу думку, сучасна Словенія – умовно наполовину повна чи наполовину порожня склянка? Якою ви її нині бачите?
Сьогодні (розмова відбулася наприкінці січня 2023 р. – Н.Щ.) я насмілюся сказати, що наполовину повна, і сподіваймося, що це так і є, бо в час пандемії і за попередньої влади була наполовину порожньою. Мушу визнати, що зараз я оптимістично оцінюю зміни у суспільстві, проте два роки тому був песимістом. Я тоді писав «Кому» («Koma», 2023 – п’ятий роман у серії про інспектора Тараса Бірсу – пер.). Назва роману багатозначна: у кому впадає головний герой, але тоді і все словенське суспільство певним чином було у своєрідній комі.
Ви помічаєте ці зміни в політичній повістці чи також йдеться про зміни у суспільстві в цілому?
Політика ж ніколи не є лише політикою. Завжди треба пам’ятати, що позаду неї суспільство, яке її певним чином формує. У мене депресію викликало те, що словенці допустили можливість такої ситуації, зокрема прихід Янеза Янші (Янез Янша – словенський політик, кількаразовий прем’єр-міністр Словенії, відомий своїми екстремістськими поглядами – пер.). Звичайно, він прийшов до влади, щоб змінити словенське суспільство. Ледь не сталося того, чого я зі страхом очікував тоді, коли Словенія робила перші кроки як незалежна держава. Однак, на щастя, схоже на те, що той поїзд уже пішов. Сподіваюся, так воно насправді і є.
Віктор Орбан якось сказав про Янеза Яншу, що той – великий борець і завжди повертається. Як ви гадаєте, чи словенське суспільство вже попрощалося з поняттям «яншизм»?
Ця ситуація нагадує фільми про вампіра. Тобі вже здається, що все, кінець, а він раптом звідкись вигулькує. Не знаю, важко сказати. Ми усі чекаємо, чи він раптом не вигулькне з якогось підвалу чи не з’явиться з-за сусіднього рогу. Мені здається, це як у випадку алкоголізму. Я якось брав інтерв’ю у психіатра Янеза Руґеля. Він боровся з алкоголізмом у Словенії, довго курив, а потім кинув курити. Я тоді запитав, чи він вилікувався від тютюнової залежності, а він відповів: «Слухай, якщо хтось курить стільки часу, скільки курив я, то ніколи не зможе сказати, що він – абстинент». У суспільстві все так само. Ми завжди мусимо бути обережними й пильнувати, щоб раптом не зірватися.
І що було чи ще є тим найбільшим тригером, який розділяє суспільство? Це економічні, ідеологічні, культурні причини? Що це за інструмент, яким Янша так успішно розділив спільноту?
Я вчора розмовляв з однією колегою, вона абсолютно не здатна порозумітися зі своїм батьком, якого описала так: йому приблизно сімдесят років, він отримав усе від попередньої системи, та йому здається, що цього занадто мало. Гадаю, що це відчуття є дуже частим у прихильників Янші. Такі речі говорять люди, про яких не можна сказати, що їм погано ведеться – або було погано раніше. Якби ж було по-іншому, я б їх, звичайно зрозумів, але це люди, які вважають, що їм перепало занадто мало. І вони вважають, що з якихось причин мали б отримати більше.
Коли ці люди говорять «занадто мало», то вони порівнюють Словенію з Австрією, Швейцарією, чи мають на увазі якесь абсолютне «замало»? Наприклад, у Словенії рівень життя серед країн колишньої Югославії був найвищим, і дотепер таким є, якщо порівняти з Хорватією, я вже не говорю про Македонію чи Сербію. Якщо я правильно розумію, то для таких людей це нічого не означає?
Це по-своєму нещасні люди. Вони вважають, що витратили життя намарно, шкодують за молодістю і переконані, що все має бути по-іншому. Тому я думаю, що тут річ у сильному особистому розчаруванні. Це почуття не має ані раціонального, ані суспільно-політичного підґрунтя. Передовсім йдеться про особливе відчуття «втраченого життя». Зрештою, у нас усіх лише одне життя, і ми не винуватимо в цьому інших.
У цьому випадку не йдеться, наприклад, про «ви-партизани, а ми – домобрани»? («Словенське домобранство» - поліцейська паравійськова організація на території Словенії, створена німцями для боротьби з партизанським рухом опору; діяла упродовж 1943-1945 рр. – пер.).
Причини глибші, боюся, набагато глибші.
В одному з романів ваш альтер-его розповідає про свій професійний досвід, зокрема про участь в освітній програмі для тих, хто відбуває покарання у вигляді позбавлення волі. Він відвідує тюрму й розмовляє з ув’язненими про літературу. Така практика й дотепер не дуже поширена в багатьох державах у нашій частині Європи. Розкажіть, будь ласка, про ваш досвід, на якому тримається ця складова роману?
Я дійсно цим займався – рік працював із групою в’язнів у тюрмі в Целє. В офіційній назві пише, що це виправна колонія для неповнолітніх, та оскільки словенські в’язниці переповнені, туди відсилають злочинців різного віку і за різними статтями, тож у моїй групі були й найхолоднокровніші вбивці, й дрібні грабіжники, які видирали сумочки з рук літніх жінок у парках. Це був цікавий досвід. Наприклад, я досить довго не знав, за що мої учні відбувають покарання, бо вони не любили про це розповідати.
Мені було цікаво оцінювати характери людей. Пам’ятаю, що деякі ув’язнені дратували, і ними виявилися засуджені за легкий кримінал. А деякі здавалися цілком приємними людьми, а виявлялися жорстокими вбивцями. Тож у тюрмі в Целє я зрозумів, що дуже складно відразу зробити висновок про те, що за людина сидить перед тобою.
Це було також цікавим досвідом, позаяк я вчився бути вчителем, керівником групи: утримувати увагу слухачів, викликати інтерес і мотивувати зацікавлених. Так, було дуже захопливо, та водночас і вкрай складно.
Чи важко було отримати таку пропозицію?
Я працював із групою, яка би мала спочатку прочитати книжку, а потім проаналізувати її. Звичайно, слухачі погоджувалися на це, щоб отримати певні переваги, щоби в такий спосіб утекти в нормальний світ, але вони не хотіли читати. Я дуже швидко побачив, що не можу їх мотивувати, та й змусити, звичайно, ні.
У мене була можливість запросити десь двадцять цікавих співрозмовників. І я запросив, до прикладу, директора Інституту судової медицини й криміналістики, який, зрештою, багатьох із них посадив за ґрати. На тій зустрічі була дуже жвава дискусія. Я також запросив Мілену Зупанчич, найзнаменитішу кінозірку в Югославії, а ще – музиканта Влада Кресліна. З ним теж було цікаво, він виконав кілька пісень, а ув’язнені вимагали, щоб він заспівав щось боснійське, бо в тюрмах сидять переважно з південних країв. Зрештою, цей досвід був дуже корисним для мене як письменника, адже для письменника кожна незвичайна ситуація – виклик.
А учасники вашої групи уміли читати по-словенськи?
Ні, більшість не читала. У групу хотіли записатися навіть деякі неписьменні, наприклад, роми. Та оскільки я вів читацький гурток, у ньому не могло бути тих, хто взагалі не вміє читати.
А як все це відбувалося з офіційного боку, у вас не виникало жодних труднощів?
Це був проєкт Книжкової агенції Словенії, тому з процедурними тонкощами усе гаразд. Зрештою, керівництво тюрми прихильно поставилося до ідеї. Мене здивувало дещо інше. Коли я прийшов у тюрму, то мав пройти контроль, металошукач і все решту. Після цього мене завели в приміщення і залишили там самого. Самого з двадцятьма в’язнями, серед яких були вбивці. Спочатку ми обережно придивлялися один до одного, а згодом звикли.
І ви не знали, хто з них убивця, а хто – наркоторговець?
Я пам’ятаю одного чоловіка, він був у колонії найбільшим авторитетом. Говорив мало, але коли починав говорити, усі замовкали. Ми спрацювалися, і лише пізніше я дізнався, що він потрапив за ґрати на тридцять років за те, що був у групі осіб, яка на Барʼї, поблизу Любляни, била й катувала жінку, викинула її ще напівживу з машини. Жертва померла на тій дорозі ще до того, як приїхала карета «швидкої». Він повинен був відбувати ув’язнення в Нижній Крайні, у тюрмі на Добу, тюрмі з найсуворішим режимом у Словенії, однак там сидить партнер жертви, тож, щоб уникнути конфліктів, його перевели в Целє.
Чи ваші уявлення про пеніцитарну систему Словенії змінилися після цього? Чи було щось, що вас здивувало?
Я мушу визнати, що й досі не можу відповісти, що думаю про цю систему. Звичайно, людей потрібно карати. Люди – істоти зі свобідною волею, і коли ми порушуємо правила, то нам обмежують певну частину свобідної волі. Не знаю, чи це впливає на виховний процес, бо, на мою думку, з тюрми ніхто не виходить кращим, ніж був перед тим, як потрапити до неї. Виправна колонія в Целє має довгу традицію. Під час Другої світової німці розстрілювали словенських партизанів і заручників на тому подвір’ї, на якому сьогодні в’язні грають у футбол. Якось я помітив, що під час моїх занять один ув’язнений продає наркотики. Я його трохи порозпитував, і він зізнався, що в тюрмі наркотиків скільки завгодно, їх просто перекидають через тюремний мур.
Тож, на мою думку, система перевиховання не працює. Проблемних людей просто на деякий час ізольовують.
Роман «Озеро» був екранізований, що свідчить, зокрема, і про те, що та повістка, яку ви озвучили, існує й потребує обговорення. Після прочитання ваших романів із читачем залишаються краї, у яких відбуваються події. Темне Бохинське озеро взимку, елітний житловий район у Квітковій долині, вулиці під Люблянським замком у старій частині міста, трохи занедбаний парк Словенської реформації у центрі Любляни, депресивний замок Храстовець, у якому розміщена психіатрична лікарня, прекрасні альпійські пейзажі, якими захоплюється колишній альпініст Тарас Бірса. Якби вам довелося обрати лише один із цих образів як основний для тієї Словенії, яку ви змальовуєте, що би це було?
Мабуть, Бохинське озеро, якраз через серіал. Мені з Бохинським озером пощастило, бо як місце подій я вибрав його із кількох причин. Одна із них була основною: розташування озера звужувало коло підозрюваних, адже взимку в оточений горами Бохинь можна потрапити лише з одного напряму, зі Савської долини, тож убивця мусив з’явитися лише звідти. А пізніше, коли я побачив записи, які підготувало словенське телебачення для серіалу, знятого за романом, то зрозумів, яке колосальне враження справляє озеро. Краса природи контрастує зі злочином, підкреслює його, тож для наступних книг мені доводилося шукати такі самі цікаві місцевості. І якщо словенське телебачення зніме «Вірус» («Virus», 2020 – четвертий у серії романів про Тараса Бірсу – пер.), а я сподіваюся, що так і буде, люди дізнаються більше про Словенію.
Я питаю тому, що всі місцевості, які ви згадуєте, дуже мальовничі і під час читання їх легко уявити. Я не знаю, як їх бачить читач, який ніколи там не бував, однак коли я читав ваші книжки під час пандемії, справді відчував, що я туди потрапив.
Дякую, це приємно чути.
Тож мене цікавить, якими міг би уявити ці місця читач, який ніколи там не бував? Наприклад, Храстовець (Храстовець – замок, розташований на сході Словенії, довгий час перебував у власності графів Герберштайнів, тепер там міститься заклад для людей із психічними розладами – пер.). Чи могли б ви більше розповісти про цей край? Можливо, знаєте про книжку австрійського письменника Мартіна Полака, у якій він описує родинну історію, зокрема те, що його тітку вбили в Храстовці. Він розповідає про словенських австрійців з Кочевʼя, з прилеглих селищ у нижній Штирії, а також історію Храстовця.
Я виростав недалеко від Храстовця, моє рідне місто Ленарт розташоване лише за декілька кілометрів. Я пригадую концерт, який відбувався в Храстовці і на який дозволили піти пацієнтам з легкою формою захворювання. Тоді грав Яні Ковачич (Яні Ковачич, 1953 – відомий словенський музикант і співак – пер.). Я саме тоді був у Храстовці, хоча й до того бував не раз, адже мій батько працював електриком і часто виїжджав туди на виклики. Я пам’ятаю, як у дитинстві боявся божевільних; малій дитині все це було дуже незвично. Під час писання «Вірусу» я їздив туди двічі й багато дізнався про парк біля замку. У Храстовці стоїть пам’ятник угорським інтернованим особам, яких туди перевели після війни, напевно, це є також контекст історії цього австрійця. Отож Храстовець має своє темне минуле. Тепер я розумію, що це цілком хороша психіатрична лікарня, і що там перебувають люди з дуже важкими психіатричними розладами. Однак, дивитися на них непросто.
Ви вже попрощалися з Тарасом Бірсою чи ні?
Ні, зовсім ні, я працюю над шостою книгою. Коли я брався писати детектив, то, звичайно, розумів, що в якийсь момент з’явиться Целє, але був переконаний, що мене вистарчить лише на три книжки. Однак я залюбки написав четверту й п’яту, а тепер працюю над шостою, розвиваю характери персонажів. Гадаю, що я вже навчився ремесла, точніше, краще пишу детективи нині, ніж тоді, коли починав. І той обсяг праці, який потрібно вкласти, мене вже не лякає, адже це цікаво й варто робити.
Переклад Мар’яни Климець
