Анетта Антоненко, 58 років, видавець
Народилася 28 січня 1962 року в Мукачевому. Батько – військовий, інженер. Мати – педіатр. Закінчила факультет прикладної математики Національного університету ”Львівська політехніка”, отримала фах ”інженер-математик”. Працювала програмістом в обчислювальному центрі Науково-дослідного інституту матеріалів у Львові, вела проєкти перших кооперативів, очолювала видавництво ”Кальварія”. 2013 року заснувала ”Видавництво Анетти Антоненко”, яке видає сучасну українську літературу, документальну прозу, сучасну світову літературу, знакові праці філософів, соціологів та політологів світу, а також займається правами та промоцією українських письменників за кордоном. 2019 року отримала звання Кавалера Ордена Мистецтв та Літератури Французької Республіки ”за особистий внесок у популяризацію сучасної французької та франкомовної літератури, зокрема в рамках діяльності як директора видавництва, організатора культурних подій навколо книги та зустрічей з фахівцями в галузі літератури та книговидання”. Улюблені автори – ”ті, кого й видаю у власному видавництві: Хуліо Кортасар, Ґабріель Ґарсія Маркес, Хорхе Луїс Борхес, С'юзан Зонтаг та багато інших. Вони для мене – як камертон мого життя ще з дитинства. Бо живу за істиною: РОБИ, ЩО ЛЮБИШ – ЛЮБИ, ЩО РОБИШ. Тому й радію життю”. Незаміжня. Живе і працює в Києві. Має кицьок Мілку й Асю.
Ти можеш говорити і навіть пискувати комусь, але тільки якщо впевнена в тому, що робиш. І якщо в тебе є у чомусь перевага.
Я веду бізнес інтуїтивно. І швидко приймаю рішення. Якщо не можу прийняти якесь рішення добу, це означає, що втомлена і треба перемкнути мізки, відпочити.
Якщо людина може собі дозволити сказати, що вона чогось не знає, то це розумна людина. У неї дуже високий рівень саморефлексії.
Батько навчив мене в три роки читати книжки. Треба дитину чимось зайняти: ”З книжками в тебе завжди буде заняття і тобі завжди буде цікаво”. Привозив мені дуже красиві книжки з Чехії.
Я вже в три роки декламувала Пушкіна, хоч не дуже й любила його вірші. Але мені батько казав, що пам’ять потрібно тренувати. Тож я чемно робила то, що кажуть батьки. Потім я не говорила до 5-ти. Через рік записав мене до дорослих бібліотек. Отримав допуск до спецфондів, аби читати емігрантські та інші видання вдома за 10 рублів у заставу.
Я читала переважно російською. То ж за совдепу було. І в російську школу пішла. Хоча батьки вдома розмовляли українською. Батько був україномовний, на відміну від мами. По маминій лінії бабуся моя – козачка, а батько мами – вірменин.
Батько здобув дві вищі освіти. Спочатку працював як інженер-механік на заводі ”Електрон”, а в років 40, у зрілому віці пішов у військову сферу. Тривалий час був директором виправної колонії №30.
Коли ми переїхали до Львова, то переважно дивилися польське телебачення, а ще я дитиною добре розуміла угорську й чеську, знала на побутовому рівні. На жаль, забула ті мови, не розвивала ці здібності, мене поглинула математика.
Я читач-запійник, школяркою по ночах читала й на ходу, спала по 4 години на добу. Досі вмію ходити по вулиці й водночас читати на ходу, не дивлячись під ноги. Не падала і не впаду, але мені з книжками треба обережніше. Бо поки не прочитаю, то не заспокоюся. Навчилася з віком не рухати книжку, як нема коли читати.
У бізнес треба перетворювати лише те, що приносить тобі неймовірне задоволення. Саме тобі. Коли це робиш заради когось або чогось, то справа провальна.
Бізнес із друзями чи родичами дуже обмежує. Ти не можеш вчинити жорстко, бо то ж свої, а не чужі тобі люди. Постійно озираєшся, щоб нікого не образити. І домовленості часто на словах, а не на ділі. І віриш, бо це ж рідна тобі людина, ви разом 25 років. А потім ні документів, ні грошей, ні бізнесу, ні довіри, ні сім’ї. Мій екс мене звільнив по статті за недоотриманий прибуток. Я пішла зі спільного бізнесу гола й боса.
Батько навчив: ”Усе, за що берешся, маєш завершити”. Якщо можна щось довести до розумного кінця – мушу це зробити. Батько ще тоді не працював у колонії, але все, що закладав у мою дитячу голову, було ще до шкільного віку.
Заявила батькам в 10 класі: ”Я хочу бути бібліотекарем”. А була у фізмат-класі, вчилася добре, але і вчителям пискувала. У школі найбільше любила уроки вчителя фізики та математицю. Батько після паузи відповів: ”Розумію, чому ти хочеш бути бібліотекарем”. Бо я ще не всі книжки, які хочу, прочитала, а в бібліотеці матиму таку змогу. Батько наполіг: ”Ти ж любиш математику не менше? Спочатку отримаєш вищу технічну освіту, а тоді зробиш так, як хочеш. Завжди встигнеш попрацювати в бібліотеці”.
У мене ноги, руки й голова працюють окремо. Руки клавіші пам’ятають, а голова вже ні, хоч я відходила 6 років у музичну школу на фортепіано.
На права здавала тричі, бо розбалансовано працювали руки, ноги й голова. Футболка була мокра, бо я ще й боялася їздити страшно, боролася зі своїми страхами. Мала проблеми і з вестибуляркою, але після того, як здала на права, наче рукою зняло – тепер літаю, їжджу без жодного дискомфорту.
Я вірю в фатум. По життю фартова і з віком не боюся про це говорити, як і не боюся свого віку, а пишаюсь ним.
Бувають такі люди, яким щастить по життю, але не всі вміють це розвернути собі і людям на користь.
Чимало з моїх знайомих, друзів говорять ”тобі просто щастить”. Звісно, є і частка правди в цьому, але до того додається шалена любов до всього, що роблю.
Мені щастило завжди, бо все життя я робила то, що мені подобалось. Це незмінна головна установка. Навчив цьому мене батько ще в мої дитячі роки, потім лише підказував мені в житті, ніколи не порушуючи правила невтручання. Усі свої успіхи я присвячую саме йому.
Я свободолюбива людина, і вважаю, що цьому не треба й не можна навчити. Ти або такий є, або ні. І переробляти людину марно.
Була старостою класу, могла зірвати урок, переконати однокласників піти в парк погуляти. То класний керівник, який викладав фізику, потім директору пояснював, а не я… Гальм тоді в мене ще не було. Чому ми маємо сидіти на нульовому уроці й слухати біологію, коли на вулиці сонце, а нам ця біологія не потрібна?
Я інтроверт, жорстко обмежую спілкування з нецікавими мені людьми, на таке не маю часу.
Поведінка моя була незадовільна з першого класу – зауваження від учителів за непослух – і до останнього. Бо сидіти весь день за партою було нудно, я вже в першому класі робила так, як мені подобалось – читала на уроці дорослі книжки, а не слухала вчительку. Вміла читати давно і вільно рахувала, тож тихо сиділа і нікому не заважала. Діток послали в бібліотеку по казочку на кілька сторінок, а я витягую з портфеля роман ”Віконт де Бражелон, або Десять років по тому” Олександра Дюма у російському перекладі, поки вони по складах читають.
Останньою краплею, що з партнером ні працювати, ні порозумітися не зможу були важкі бізнес-питання. Не те, що він знайшов собі нову партнерку, не те, що видавництво мало борги в 180 тисяч на 2010 рік. А те, що я мала йому щомісяця віддавати 30% з обороту, бо йому треба утримувати нову дружину і сім’ю.
Ми з ексчоловіком не були офіційно одружені. За паперами його доля в бізнесі була 70%, тож рішення міг приймати без моєї участі. Скільки було вкладено років і зусиль у спільну справу, оперативні борги і фінансові зобов’язання (висіли на мені) перед людьми, тож мені довелося ще на правах директора закрити назавжди всі фінансові питання. І почати свою справу.
З ексчоловіком у нас були договірні стосунки. Я не дозволяю собі претензій на особистий простір і на волю іншого: де ти пішов? З ким-ким? Коли ти прийшов?
Усього наперед не прорахуєш, мій 25-літній досвід у видавничій сфері мене в тому переконав. І освіта, бо ми вчили не лише логіку і математичний аналіз, але й випадкові числа, постановку задач, управління ризиками і багато іншого. Певні розрахунки я роблю в голові автоматично. Похибка не більш ніж 5-7%.
Той, хто говорить про вас гидоту, привертає до вас увагу і ніяк вам не шкодить. Шкодить цим такий добродій лише собі. Тому хай там що про вас кажуть – це не ваша проблема, а тих, хто це робить.
У конфлікті краще мовчати. Тим паче як вас провокують на публічний скандал. Не тратити на гидоту енергію. Не гавкати, а роботою займатися.
Щастя – це коли відчуваєш драйв від роботи. Я від добре зробленої роботи просто літаю, приємні емоції зашкалюють.
Коли тривали суди з моїм експартнером, я публічно не сказала нічого. Працівники видавництва стали на мій бік і пішли за мною в моє видавництво працювати. А ті, хто намагався мене лишити ні з чим, викопали цим собі яму.
Щоб я людині довірилася, вона має бути розумна. Принаймні не дурніша від мене, а радше розумніша. І людина має бути чесна й відверта.
Я не зношу фальші на рівні інстинкту. Не зношу і всезнайок, і тих, хто психологічно на мене тисне.
Діти батькам не винні нічого. Це моя позиція. Жорстка. У моєї сестри інше бачення, тож усі між собою порозумілися. Дитина не винна батькам по життю за те, що народили і виростили. Бо дітей народжують не для себе, а заради них самих.
Діти можуть допомагати батькам і навпаки, але дорослі люди не мусять утримувати один одного. Це ж милиці. Здорова людина має забезпечити себе сама.
Не працюю на замовлення, бо ні зі спонсорськими коштами, ні з їхніми менеджерами не хочу сперечатись, це не моя гра. Мені цікавіше виграти грант, бо це чесна гра.
З віком літературні смаки змінюються. В юності страшенно любила читати Франсуазу Саган, Жорж Санд. Ремарка всі переклади прочитала, крім ”Чорного обеліска”, та потім таки знайшла його переклад і прочитала.
У студентстві я відкрила для себе латиноамериканську літературу, письменників, яких запоєм читати не вийде. Кортасар надто складний для швидкого читання, як і Каміло Хосе Села. Як і Борхес. Але це те, що перечитуєш.
Із класичною українською літературою в мене складні стосунки. Якщо говорити про те, що мені подобається, то це новели Стефаника. Не тому що коротко, сильно і страшно. Важко пояснити те, що тобі подобається.
І з українськими сучасними авторами складно. Я їх видаю, та я й експериментую. Ранній Дереш мені, наприклад, більше подобається, ніж пізніший. Хоч я не мірило, та цього автора і людину люблю і лелію. І схиляю повернутися до стилістики його перших романів. Подивимося в кінці року, чи я його переконала.
У письменництві так само, як з музикою. Просто й прозоро. Талант обов’язковий, але. Талант – лише частинка, відсотків 30, а решта – це дисципліна, робота, вміння працювати з книжкою, з інформацією і бажання працювати. Одних рефлексій замало, потрібно досконало знати мову, виписати сюжет.
Треба підбирати редактора під конкретного письменника, так само й перекладача, дизайнера, щоб книжка прозвучала. То величезний шмат роботи. Є редактори, які за все беруться, а є такі, що принципово не працюватимуть із певними авторами. А якщо редактор у видавця на конвеєрі, то виходить оте… що виходить, вибачте мені.
Автору потрібна допомога. Йому потрібен читач, який уважно прочитає і проаналізує.
Автор не все у своєму тексті бачить, якщо бачить. Часто провалює сюжетні лінії, що видно збоку, а йому його помилки та навіть одруки складно побачити. Видавець не може бути цим ”контрольним читачем”, бо не є компетентним у таких речах, це інша професія, видавець не редактор і не критик.
Маю сталі принципи і їх свято дотримуюсь. Не хочу перетворювати своє видавництво в завод по виготовленню книжок. Так стається десь після 30 книжок в рік. Я це добре пам’ятаю ще по ”Кальварії”. Відчуття загнаної конячки, яку хочеться пристрелити. А я хочу жити і отримувати від життя і праці повне задоволення сьогодні і тут, а не відчувати вічний синдром змученості і перевтоми. Змученість не є мірилом успіху.
Щоб не виживати, треба, крім ейфорії та захоплення ідеєю, займатись тверезим плануванням, оцінкою ризиків і завжди мати холодну голову при прийнятті рішень. Звісно, і тут без грошей ніяк. Але я давно навчилась розділяти проєкти на комерційні, іміджеві, планово перспективні, експериментальні. Головне правильно розрахувати ризики і не переходити 50/50. Перевірено практикою. Краще співвідношення – 30-40% на ризик.
Я не прихильник тези, що продати можна ВСЕ. Втулити (є таке дуже неприємне слово) такі да. Мені імпонує інша теза – на кожну книжку є свій читач. Тому я постійно в пошуках свого читача.
У всьому світі є визнаною практика: у видавництвах є такий собі паровозик (комерційно успішне видання), або 10% всіх видань, який тягне фінанcовий прибуток видавництва (це пораховано західними маркетологами давно). Стараюсь цю цифру довести до 30%.
Не можу сказати, що я з покоління, яке читало й читатиме, а нинішні читачі читають менше. Бо це невеликий відсоток людей був, є і буде. Благо, що є люди дуже розумні, освічені, ті, які завжди прагнуть до знання.
Тепер у молоді багато спокус, які відволікають, переважно ґаджети, які розважають, а книжку читати – складніше, треба думати, вчитуватися. Читання серйозних книжок – це робота, енергетично затратна, це концентрація уваги, час.
Людина має навчитися управляти своїми бажаннями. Чи треба це чи те мені? Книжка чи театральна прем’єра? Подумати, що для мене важливіше. І навчитися фокусувати увагу. Зокрема на тому, що справді важливе.
Не можна вирвати людину із соціуму і сказати: сиди вдома і читай книжки. Це погано. Буде книжковим хробаком, який і на вулиці загубиться. Не реалізує себе ні в соціумі, ні в хаті, не виживе, бо не зможе себе матеріально забезпечити.
Комп’ютер, фейсбук, тєлік затягують, викликають у декого залежність, як цигарки. А треба зробити так, щоб не було від них залежності. Це дуже важливо – навчитися бути незалежним від цих речей.
Летіли ми на чотири тижні товариством у Чикаго в 2007 році. З’ясувалося, що там не так, як у нас, курити можна лише у відведених для курців місцях. Всі валізи напихали цигарками, а я ні. Шукати місце, де можна курити? Та не робитиму я цього ніколи. Я просто цей час не куритиму. Друзі питали, чи я не кинула курити. Ні, не кинула. Але для мене це приниження – шукати місце, де покурити. Мене обмежують у моїх правах. Ті, хто не курці, теж обмежені. Але чому я маю ставати на їхній бік, а не вони на мій. Хай вони поважають мене, а я поважатиму їх. Я там і кави не пила, бо для мене то було помиї. Там і віскі добре було непросто знайти.
Спробувала вино в років 6. Я не жартую, на Закарпатті вино дітям давали, розбавляли на половину водою. Це називається фріч. Але зі мною пити нема сенсу, бо я можу багато випити і не п’янію, насолоджуюся смаком, але напитися зі мною не вийде. Як і споїти мене.
Для щастя мені потрібні книжки і мої коти. І ще зовсім небагато – приємне товариство друзів і колег. Улюблена робота, тобто видавати ті книжки, які я хочу, щоб ніхто мене рухав. Не люблю телефонні дзвінки, щастя, що є месенджер.
Я прожила з одним чоловіком 25 років, маю досить, тепер мені чоловік уже не потрібен. Бо давно самодостатня. Однолітків розібрали. Молодший чоловік – зайва морока, бо його треба няньчити, як і старшого. А старшого ще й треба лікувати від болячок.
На пенсію не збираюся, працюватиму до скону, скільки зможу. Доки голова працюватиме. Професія в мене така, що я собі це можу дозволити.
Для мене карантин просто прєлєсть. І розкіш спілкування, і сама собі режисер. А зустрітися можна і онлайн.
Для мене гроші це гра. Заробляти достатньо і витрачати так, щоб про них не думати. Задоволення від них триває недовго: кайф отримую, коли їх здобуваю. Я схильна до аскетизму, а не до розкошів. З ергономікою я дружу давно, простір має бути раціонально організований і комфортний для всіх, і для котів теж.
Я не вірю в бога, але доля існує. Доля не бог. Гра випадку існує, я її відчуваю. Я коли купила свою квартиру, то не робила в ній ремонту. Хоч нормальні люди інакше діють. Робота пішла так добре, наче мене щось зупинило робити ремонт. Бо робота це первинне, гроші як інструмент, вторинне, не ремонт важливий, я можу і без ремонту прожити кілька років. І цей вибір себе виправдав. Бо я маю власну справу, яка тепер мене надихає і дає змогу робити те, що хочу.
Не люблю тусовок і натовпів, мені там швидко набридає, втомлююся від суєти. Суєта затягує і забирає час, а тоді не лишається нічого. І сидиш ти сам, нуль баз палички. А час вийшов. Як так сталось? Потрібно навчитися керувати своїм часом і життям.
Текст: Інна Корнелюк